Хорватський поет Фран Крсто Франкопан (по-хорватськи: Fran Krsto Frankopan) народився 4 березня 1643 року у селі Босілєво Карловацької жупанії (за деякими відомостями він народився у місті Карловац) у центральній Хорватії (тоді у складі Габсбурзької монархії). Належав до славного та впливового шляхетського роду Франкопанів. Його батько граф Вук ІІ. Крсто Франкопан був карловацьким генералом, Фран Крсто був його наймолодшим сином (у третьому шлюбі). Був зведеним братом Катаріни Зрінської і шваґром Петара Зрінського. Після смерті батька у 1652 році його відправили на навчання до Загреба, де він вступив до єзуїтської гімназії. Мешкав Фран Крсто Франкопан у монастирському гуртожитку (тв. зв. konvikt) на вулиці Габделича, додаткові заняття відвідував у єзуїтському колегіумі, де в ньому прокинулася схильність до книжок і писання.

Продовжувати навчання Фран Крсто Франкопан поїхав до Італії, де вивчав італійську поезію. Там познайомився з поважною римською патриціанкою Юліаною де Наро і одружився з нею. Повернувшись на батьківщину, пішов батьковими стопами і став капітаном в місті Огулин у Карловацькій жупанії. Взяв участь у великій битві з турками біля міста Оточац. Із римською патриціанською родиною Франґіпанів (Frangipane), від якої і походить хорватський варіант прізвища Франкопан (Frankopan), хорватські Франкопани мали близькі стосунки, тож навіть останній нащадок цієї родини, Маріо Франґіпане (Mario Frangipane), який помер у Римі 19 січня 1654 року, своїм заповітом усі маєтності та титул маркіза передав хорватським Франкопанам. Тому в деяких документах і на картинах Фран Крсто Франкопан титулований маркізом.

Великий мистецький талант, вроджений поет, Фран Крсто Франкопан за життя опублікував лише один літературний твір, вірш «Елегія» («Elegia», 1656). Сучасні дослідники вважають, що частина його збірки інтимної поезії «Сад розваг» («Gartlic za čas kratiti»), яку він підготував в останні дні свого життя як в’язень у Вінер-Нойштадті, чекаючи на страту, і яка до недавнього часу була відома лише частково, містить і поезії, написані в часи його радісної молодості (коли він перекладав Мольєрову комедію «Жорж Данден»), тоді як ті тужливі вірші були написані вже в ув’язненні. Упорядковуючи збірку, дивлячись у вічі близькій і страшній смерті, він уклав свої вірші не хронологічно, а перемішав їх. Трагічну долю поета перейняла і доля його поезії, зібраної у «Саду розваг». Пройшло цілих два століття, доки її виявив тодішній бібліотекар у віденській Придворній бібліотеці Іван Костренчич (Ivan Kostrenčić), який першим її і опублікував окремою книжкою «Садок» («Vrtić», 1871), але лише вибірково, бо деякі з тих віршів були еротичними і своїм сміливим викликом могли подразними моральні почуття тодішніх читачів. Хоча поява тієї книжечки у 1871 році стала літературною сенсацією, все ж ніхто з тодішніх критиків, навіть Ватрослав Ягич, не розгледів у ній художньої вартості. Їм бракувало не лише значних науково-теоретичних знань, але й рецептивно-емоційних, емотивних передумов (сам Ягич, винятково фаховий, видатний філолог, не зміг, як і більшість хорватських мовознавців, осягнути того естетичного рівня). Твердження, що мова Франа Крсто Франкопана є «мішаною та барвистою» (jeZIK «mješovit i šarovit»), не давало простору для належної естетичної оцінки. Бо та «мішаність і барвистість» не була вадою, а лише специфічною особливістю мови всіх письменників його кола, і не дала тих плодів, які могла дати, бо в часи кодифікації хорватської літературної мови зразком був Іван Ґундулич, тож поезія Франа Крсто Франкопана, писана кайкавським діалектом, у тому дискурсі виглядала відхиленням від центрального напрямку розвитку хорватської мови. Лише у новіших мовознавчо-історичних дослідженнях, зокрема Йосипа Вончини (Josip Vončina), належним чином описано й оцінено особливість і гнучкість мистецького виразу Франа Крсто Франкопана. Збірка «Сад розваг» включає в себе вірші різних жанрів: анакреонтичну поезію, ідилії, вірші-роздуми, релігійну лірику.

Фран Крсто Франкопан був одним із організаторів змови хорватських і угорських шляхтичів, т. зв. «змови Зринського-Франкопана» («Zrinsko-frankopanska urota»), спрямованої проти Габсбурґів, у володіння яких входила на той час Хорватія. Хорватська і угорська шляхта була незадоволена централізаторською та лукавою політикою віденського двору, який укладав принизливі мирні угоди з османами, на шкоду хорватам і угорцям. Наприкінці березня 1670 року Фран Крсто Франкопан виголосив промову в Загребі, закликаючи містян до повстання, проте цей заклик не отримав широкої підтримки. Пересвідчившись, що змова приречена на провал, Петар Зринський і Фран Крсто Франкопан прибули до Відня, щоб добровільно постати перед судом. Їх обох ув’язнили у Вінер-Нойштадті. Після тривалого судового процесу про державну зраду їм обом було винесено смертний вирок 11 квітня 1671 року. Проти їхньої страти виступало багато європейських правителів, навіть і папа римський. Незважаючи на це, вирок було виконано 30 квітня 1671 року, обом відрубали голови.

Коли розпалася Австро-Угорщина, після Першої світової війни останки Петера Зринського та Франа Крсто Франкопана були перепоховані 30 квітня 1919 року у крипті Загребського собору. У сучасній незалежній Хорватії Франа Крсто Франкопана вшановують як героя у боротьбі за свободу рідної країни.

До тих еротичних віршів Франа Крсто Франкопана треба буде якось докопатися, а якщо сподобаються, то й перекласти дещо.