Сербський письменник, художник і дипломат Растко Петрович (по-сербськи: Растко Петровић, Rastko Petrović) народився 3 березня 1898 року в Белграді (тоді – Королівство Сербія), він був дев’ятою дитиною в родині, його батько Димитрій був істориком, членом податкової адміністрації Белграда, а мати Мілева з відомої родини Зоричів – учителькою. 5 червня був хрещений у храмі Святого Марка в Белграді, його хресним батьком був письменник із Нового Саду Яша Томич. Наймолодший член родини Петровичів, Растко був пестунчиком. Він ще в дитинстві залишився без матері. Його сестри Надежда (1873–1915), яка стала відомою художницею, Мілиця (1876–1964), Зора (1882–1949), Єла (1883–1943), Любиця (1885–1975), Анджя (1891–1914), Драга (1895–1915) і брат Владимир (1880–1915) зі щирою ніжністю ставилися до молодшого брата. Мешкали вони на околиці Белграда в розкішному будинку з садом і виноградником. Родина Петровичів була дуже відомою та шанованою в Белграді. У їхньому домі частими гостями були відомі письменники того часу, а також історики, викладачі, художники, скульптори. Там можна було зустріти Іво Войновича, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Іво Чіпіко, Івана Мештровича. Батько Димитрій (Міта) також займався писанням і малюванням, опублікував капітальну тритомну працю «Фінанси й установи оновленої Сербії» («Финансије и установе обновљене Србије», 1898); у рукописі залишилися його «Воєнні нотатки» («Ратне белешке») про війну 1876–1878 років; помер він на початку 1911 року. У 1905–1912 роках Растко навчався в середній школі та нижчих класах гімназії, у ці роки ним опікувалася переважно сестра Зора. Надежда брала участь у Балканських війнах як медсестра-доброволець, під час Першої світової війни у Валєві захворіла на тиф і померла в березні 1915 року, Драга померла в Німеччині, де студіювала медицину, а Владимир загинув при відході сербської армії через Албанію. Через Албанію перейшов і Растко із Зорою; разом з іншими гімназистами потрапив до Франції, в Ніццу, де закінчив гімназію. Мріяв студіювати музику, проте як стипендіат французького уряду записався студіювати право в Парижі. Радо відвідував відомі паризькі кав’ярні («Ротонда», «Купол»), де познайомився та потоваришував із багатьма поетами та художниками, серед яких були Андре Бретон, Поль Елюар, Жан Кокто, Андре Жід, Пабло Пікассо. Париж відіграв вирішальну роль у формуванні інтелектуальної та літературної особистості Растка Петровича. Там він почав писати вірші, оповідання, рецензії на художні виставки. На початку жовтня 1920 року закінчив студії й отримав диплом правника. Шість днів потягом добирався до Белграда, де почав жити дуже інтенсивним життям. У той час Растко Петрович близько заприятелював із Станіславом Вінавером, який у 1921 році в аванґардній книжковій серії «Альбатрос» видав його перший роман «Бурлеск Господа Перуна Громовержця» («Бурлеска Господина Перуна Бога Грома»). Цей гумористичний роман із життя давніх слов’ян був інспірований зацікавленням походженням, слов’янством, міфологією та праджерелами сербської культури. У Белграді Растко Петрович зблизився з т. зв. Групою митців. Друкував свої твори в часописі «Зеніт» («Зенит»). У загребській «Критиці» («Kritika») і белградських «Шляхах» («Путеви») опублікував поетичний текст «Пам’ятник» («Споменик»), у якому Христос показаний як еротичний символ, через що Святий Синод пригрозив йому відлученням від православної церкви. Трохи перелякавшись, Растко Петрович написав текст, у якому зазначив, що цей вірш «нічим не пов’язаний із Христом православної церкви». Серпень 1921 року провів у Македонії. Став постійним співробітником тижневика «Час» («Време»). Знову відвідав Париж, свій духовний притулок. У Белград привіз звідти велику кількість дадаїстичних публікацій, каталогів, маніфестів, програм тощо. Мав багато нових знайомств, писав переважно про белградські виставки. Растко Петрович тоді багато подорожував, відвідав монастирі старої Сербії, Македонію, Чорногорію, Далмацію, найчастіше в товаристві архітектора Александара Дерока. Під час мандрівок створив чимало рисунків і акварелей. У грудні 1922 року вийшла друга книжка Растка Петровича – поетична збірка «Одкровення» («Откровење») накладом 400 нумерованих примірників. Хвалили його за неї Станіслав Вінавер та Ісидора Секулич, а ганила ціла рать критиків. У «Часі» опублікував есеї про мандрівки по Македонії. У кінці 1923 року влаштувався на роботу в Міністерство зовнішніх справ, у 1924 році став там стажистом (Марко Ристич уїдливо зазначив, що Растко «вступний іспит здав із мукою і то лише дякуючи протекції»). У міністерстві йому довірили організацію прийому іноземців і літературно-мистецьку пропаганду. Растко Петрович став одним із найактивніших співробітників новоствореного часопису «Свідоцтва» («Сведочанства»), який редагував Марко Ристич. У лютому 1926 року взяв участь у святкуванні 25-ліття видання «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»). У 1926 році на роботі отримав звання писаря, восени того ж року був призначений писарем у Королівському посольстві у Ватикані. Послом Королівства сербів, хорватів і словенців у Римі був Мілан Ракич, відомий поет, який радо прийняв Растка Петровича у своє товариство. Період 1923–1927 років позначений великою кількістю подорожніх нотаток, передусім про Македонію, Далмацію й Іспанію. Подорожні нотатки Растка Петровича є не лише описом людей, країв та пригод, але є вираженням його глибокої духовності. У листопаді 1927 року здійснив подорож до Парижа, де мешкав у студії Ле Корб’юзьє, завів приятельські стосунки з паризькими художниками, малював пристані Сени, букіністів і клошарів, відвідав Нотр-Дам, піднявся на Ейфелеву вежу. Місяць, проведений у Латинському кварталі, проминув дуже швидко. У Римі йому стало нудно, він вирішив здійснити якусь мандрівку. Отримавши відпустку, 6 грудня 1928 року у Марселі він сів на корабель до Африки. Плив із неграми, бретонцями, корсиканцями, висів на березі західної французької Африки, в Сенеґалі, а потім вирушив до Дакару. Растко Петрович пройшов, за власним твердженням, 16 тисяч кілометрів кораблем, поїздом, автобусом, пішки, на ношах. Найвідоміший белградський видавець Ґеца Кон у 1930 році опублікував книжку подорожніх нарисів Растка Петровича «Африка». Наступного року той же видавець опублікував короткий роман Растка Петровича «Люди кажуть» («Људи говоре»), написаний під час тієї подорожі. Влітку 1931 року Растко Петрович відпочивав в Іспанії: в Толедо, Валенсії та Ґранаді. Растко Петрович опублікував декілька подорожніх нотаток із Сицилії (1931), у яких наголосив на взаємозв’язку сицилійського пейзажу, залишків античних храмів і грецької міфології. Восени 1931 року здійснив подорож по Туреччині. Отримавши рішення про повернення на батьківщину, працював далі в Міністерстві зовнішніх справ, де обійняв посаду секретаря. Його радо запрошували на шикарні забави белградського товариства. Чималого зросту, високочолий, із довгим носом із горбинкою, вилицюватий, він був дуже помітною фігурою. Любив прогулюватися околицями Белграда, які чудово знав. Літній відпочинок 1933 року провів із другом Міланом Дединацем у містечку Пале (Східне Сараєво), куди приїхав власним автомобілем, що тоді було великою рідкістю. У Сараєві подружився з Тіном Уєвичем і місцевими письменниками, займався там фотографуванням і рисуванням. Від початку 1934 року інтенсивно співпрацював із виданням «Політика» («Политика»). Вступив до масонської ложі, але саме масонство його мало цікавило, більше зацікавлення виявляв до балів та прийнять у вишуканому белградському товаристві, особливо йому імпонувало жіноче товариство. Найбільшу частину 1935 року присвятив праці над романом «Вісім тижнів» («Осам недеља»), який пізніше отримав назву «День шостий» («Дан шести»). Той роман був задуманий як ґрандіозний твір, який виникає так, «як компонуються фрески чи монументальні полотна». У службових справах відвідав Лондон, Париж, Дюссельдорф, Кельн, Венецію. Йому запропонували стати послом у Берліні, проте він мріяв про дальші краї – про Америку. Тож голова уряду Мілан Стоядинович незабаром підписав наказ про призначення Растка Петровича віце-консулом у Чикаґо. У листопаді 1935 року він вирушив поїздом через Відень і Париж, а потім кораблем через Атлантичний океан до Америки. У Чикаґо Растко Петрович здобув нових друзів, ознайомився з містом та околицями. Влітку 1936 року побував у Канаді. Рішенням міністерської ради та міністра зовнішніх справ 6 липня 1936 року Растко Петрович з Генерального консульства в Чикаґо був скерований у Королівське посольство у Вашинґтоні, щоб за час відсутності посла Константина Фотича виконувати функції повіреного у справах. У серпні 1936 року відвідав Вірджинію. У вересні потрапив в автомобільну аварію: коли їхав автомобілем у Вашинґтоні, на нього наїхала вантажівка; у нього були пошкоджені голова та нога, зламаний палець на руці, а від удару об кермо він отримав сильний забій. Одужавши, мандрував по Америці: був у Нью-Йорку, Атлантик-Сіті, Балтиморі та інших містах. Відвідав Мексику та Кубу. Його надихали культура індіанців, інків, майя, негритянська музика. Завдяки гарними рекомендаціям йому скрізь, куди б не вирушив, були відчинені двері музеїв, галерей, студій і майстерень відомих художників. У 1938 році став консулом у Чикаґо. Растко Петрович постійно стверджував, що у житті його цікавлять лише три речі: любов, писання та свобода. Дуже його згіршила звістка про бомбардування Белграда 6 квітня 1941 року; одна бомба впала на його будинок, згоріла родинна бібліотека, архів його паперів, листів і рисунків, а також частина рукописів його батька. Тоді ж переклав свій роман «День шостий» англійською мовою, сподіваючись його запропонувати якомусь американському видавництву. Все більше докучають фінансові проблеми, адже еміграційний югославський уряд із Лондона надсилає все менше грошей. Пропрацювавши два десятиліття у дипломатії, Растко Петрович так і не зробив у ній визначної кар’єри. Продовжував в Америці життя еміґранта. Перебивався як міг, виживав завдяки друзям, у яких обідав і вечеряв. До тітовської Югославії не повернувся. У 47-літньому віці, перед операцією на грижу, 23 листопада 1945 року написав заповіт, «маючи на увазі не серйозність життя, а серйозність смерті»; свої картини, ікони, книжки та інші цінні речі заповів друзям в Америці та Белграді, а виконавцем останньої волі обрав товариша Івана Франґеша, також довоєнного дипломата. Намагався жити з літератури, але це йому не вдавалося. Лише зрідка друкував тексти в літературних часописах. У нього падає зір, все важче стає читати, 1 травня 1946 року йому зробили операцію на катаракту. Хоч мешкав у пристойній квартирі в одному із кращих кварталів Вашинґтону, проте матеріальне становище не покращувалося, та й здоров’я також. 15 серпня 1949 року раптово (від тромбозу серця) Растко Петрович помер у Вашинґтоні, де й був похований. У Югославії тоді ніхто не знав про його смерть. Посмертні останки Растка Петровича були перевезені на батьківщину й перепоховані 18 червня 1986 року у родинному гробівці на Новому цвинтарі в Белграді.

Літературний доробок Растка Петровича є одним із найоб’ємніших і найрізноманітніших в історії сербської літератури. Протягом трьох десятиліть він працював у різних літературних жанрах (ліричний вірш, поема, оповідання, роман, критичний огляд, подорожні нотатки, драма, діалог), завдяки оригінальності та високій якості творів зайнявши місце серед найвизначніших сербських письменників. Про особливе значення літературного доробку Растка Петровича свідчить той факт, що його творчість є органічною частиною не лише сербської та югославської літератури після Першої світової війни, але й загальноєвропейської літератури того часу. Виразне віталістично-примітивістичне спрямування пов’язує його творчість із основними тенденціями в європейській літературі – передусім через осягнення форм примітивного та народного мистецтва відродити як скам’янілі мистецькі форми, так і суспільні настанови загалом. У більшості випадків Расткові Петровичу вдалося досягнути поєднання актуальних європейських мистецьких напрямків і з глибокою міфічно-архетипною спадщиною, і з національною традицією. У нього міфопоетизація наближає структуру літературно-мистецької дійсності до міфічно-фольклорної моделі світу.

Поетичний доробок Растка Петровича не є рівномірним: найвизначніші твори припадають на середній період його творчості, тоді як ранні та пізні вірші оцінюються доволі критично. У перший період (1917–1920) були опубліковані вірші переважно традиційної форми (сонети, ямбічні та хореїчні вірші) серйозного, патріотично-сентиментально-патетичного змісту (мотиви Косового поля, загинулих героїв, білого лебедя, померлої поетеси). Ці твори, зорієнтовані на парнаську поетику, були друковані у 1917–1918 роках в «Альманаху сербських газет» («Забавник српских новина») п. н. «Косовські сонети» («Косовски сонети») та «Інші вірші» («Друге песме»). Лише під кінець цього періоду, на підставі віршів, опублікованих у 1920 році, можна відчути пізніші напрямки поетичного розвитку Растка Петровича, як із тематичного погляду (ґротескна картина дійсності з акцентованим тілесним виміром), так і в питаннях форми (відкидання традиційних форм). Маються на увазі вірші «Дивіться, богове» («Гледајте бози»), «Щось, чого не мав би знати» («Нешто што не би требало да знам»), «Про тертя між тілом і душею» («О трењу између душе и тела»), «Одна стара арія на модерному інструменті» («Једна стара арија на модерном инструменту»). Попри й подальше захоплення тілом, поетичні твори 1921 року вказують на поворот Растка Петровича до міфопоетичних структур, до старослов’янських і середньовічних тем, які знаходять своє вираження практично у всіх аспектах його поетичної творчості. Стають помітними й елементи пасторальної картини світу, просякнуті «карнавалізацією». Це стосується віршів «Вітрильник» («Једрилица»), «Вучитринський міст» («Вучитрнски мост»), «Чування мисливця» («Ловчево бдење»), «Поет на водах» («Песник на водама»), «Треба спочатку померти, або Малий Пера» («Треба прво умрети или Мали Пера»), «Бодінова балада» («Бодинова балада»), «Повня» («Месец пун»), «Вийшовши із кузні» («Из ковнице изашав»), «Вчора й сьогодні» («Јуче и данас»), «Весняна елегія» («Пролетња елегија»), «Мандрівець» («Путник»). Збірка екстатичних віршів «Одкровення» є вершинним явищем сербської аванґардної поезії. У ній домінує тематика тіла і з ним пов’язаних функцій. Сильно виражений опір життю та бажання повернутися в материну утробу, у стан перед народженням. «Старослов’янські» теми хоч і присутні у збірці, проте вже не виступають на перший план. Вірші цієї збірки вільно й різноманітно римовані, зокрема такі: «Пам’ятник шляхам» («Споменик путевима»), «Фабричний димар у пейзажі та канібал в очікуванні новонародженого» («Фабрички димњак у пејсажу и канибалац чекајући новорођеног»), «Осінь» («Јесен»), «Слово про спрагу» («Слово о жеђи»), «Звірства» («Зверства»), «Перед одкровенням» («Пред откровењем»), «Всі миски порожні» («Сви су чанци празни»), «Все в галоп» («Све у галоп»), «Єдина мрія» («Једини сан»), «Двадцять недоторканих рядків» («Двадесет неприкосновених стихова»). У віршах, написаних після виходу збірки «Одкровення», орієнтація на вільні віршові форми змінюється на поворот до регульованого вірша. У цей період захоплення Растка Петровича ліричною поезією повільно згасає, а творча енергія спрямована на епічний вираз, виникають значно довші вірші. Це перш за все незакінчений «епос» у фрагментах «Вовк» («Вук», 1923), після якого тема складного антагоністичного ставлення сина (хтонічної істоти, бика, вовка, людини) до батька (Сонця, Бога) стає все більш відчутною у творчості Растка Петровича. Поезія цього періоду вказує на інтенсивнішу розробку тем, пов’язаних із Першою світовою війною, головно відходом сербської армії (та частини цивільного населення) через Албанію; це виявляється у «Великому друзі» («Велики друг», 1926), одному з найоб’ємніших віршованих творів Растка Петровича (його зазвичай називають поемою). У наступний період своєї поетичної творчості Растко Петрович віддаляється від характерної для попереднього періоду тематики, його поезія оспівує «ніщо» (ништавило), смуток від усвідомлення неминучої тлінності буття; у цей період виникають деякі його найкращі вірші: «Підіймаю тоді очі до небес» («Дигнем тад очи небесима»), «Сонячні сходи» («Сунчане лествице»), «Зі світлим поцілунком на устах» («Са светлим пољупцем на уснама»). Поезія Растка Петровича з цього останнього періоду та з рукописної спадщини має різноманітний зміст, є нерівномірної якості. Лірична драма «Ізіс» («Изис»), віршовані подорожні нариси «Бітинський пастух» («Битински пастир») і «Азія мандрує» («Азија путује») містять певні фольклорні елементи. Поетичний тон є приглушеним, виразнішим є стриміння до правильніших розмірів, до не завжди мистецьки вдалого спокійного ритму римованих віршів.

У перших прозових творах Растка Петровича (1921–1922) актуалізується низка особливостей жанрів серйозно-смішного: у літературному світі виявляється топографія небо-земля-підземелля, наголошується на (часто ґротескній) тілесності; з точки зору форми переважає генеалогічна та мовно-стилістична розмаїтість та експериментування. Це стосується «Бурлеску Господа Перуна Громовержця» й оповідань «Пустельник і мидниця» («Пустињак и меденица»), «Авантюра» («Пустоловина»), «Про духів навесні» («О духовима у пролеће»), «Як почалися пригоди Сулеймана Асановича, дикого чоловіка» («Како су почела збитија Сулејмана Асановића дивљег човека»), «Мандрівець без тіні та інші зав’язки» («Путник без сенке и други заплети»), «Неможливий землероб» («Немогући ратар»). Растко Петрович у своїх творах порушував як літературні, так і суспільно-історичні правила. Оповідання просякнуті різними формами комічного – від світлого сміху через карнавальну радість до іронії, сатири, цинічного ставлення до порядку речей. Особливо ці якості присутні в романі «Бурлеск Господа Перуна Громовержця», чи не найвидатнішому творі сербського аванґардизму. Елементи високого та низького бурлеску, ба й історичної прози, творять надзвичайно складну формальну цілість. У подібному стилі написана й повість про монаше життя «Оповідь отця Пантелеймона з молодості» («Прича оца Пантелејмона из младости», 1923), з виразними елементами карнавалізованої літератури та травестії. «Сербський літературний вісник» на початку 1927 року почав публікувати частинами роман невеликого обсягу Растка Петровича «Із силами незмірними» («Са силама немерљивим»), який значно відрізнявся від його попередніх прозових творів. Урбанізована дія відбувається у закритому міському просторі, кількість персонажів зведена до мінімуму, а тематика тіла цілком поступається душевній проблематиці. Одним із найвизначніших творів Растка Петровича став роман «Люди кажуть»; діалог у ньому став головним героєм і носієм мистецької структури. На першому плані відбуваються прості та життєві, приглушені розмови мешканців маленького рибацького селища на озерному острові. На тлі безперервного буяння сил природи показана тиха людська драма, яка закінчилася народженням нового життя. У 1932 році з’явився уривок п. н. «Смаглявий Петро прокинувся» («Смеђи Петар се пробудио») із рукописного роману про страждання сербської армії та цивільного населення в 1915 році піж час відступу через Албанію. Посмертно був опублікований роман «День шостий», рукопис якого Растко Петрович залишив на зберігання своєму товаришеві, письменнику й дипломатові, Арно Ваплеру. Цей роман є сукупністю всіх якостей, характерних для прози Растка Петровича. Перша частина роману, присвячена албанській Голгофі, відзначається стилістичним розмаїттям, частим використанням діалектних говірок, включає листи та щоденники, писані чужими та безглуздими мовами, різними розмовними формами. Також вельми помітні міфологічні мотиви, старозавітні та новозавітні теми (вихід, потоп, апокаліпсис). Друга частина «Дня шостого» спокійно розповідає про переддень Другої світової війни в Америці. Це майже ідилічна картина світу з поверненням до природи, без зіткнення елементів. Все ж родинна історія та біографія головного героя, славетного вченого, палеонтолога, після ґрунтовних досліджень закінчується трагедією, насильницькою смертю внаслідок нещасного випадку.

У творчій спадщині Растка Петровича збереглася й не цілком вдала п’єса «Сабінянки» («Сабињанке»), за духом близька романам «Із силами незмірними» та «День шостий». У доробку Растка Петровича є також велика кількість літературно-критичних і мистецтвознавчих статей та есеїв.