Чеський письменник Йозеф Сухий (по-чеськи: Josef Suchý) народився 1 березня 1923 року в селі Лесний Якубов в окрузі Тржебич у краї Височина на Моравії в селянській сім’ї. Після закінчення класичної гімназії в місті Брно (здав матуру у 1942 році) працював на малій батьківщині у сільському та лісовому господарстві. У 1945–1949 роках студіював чеську філологію та філософію на філософському факультеті в університеті ім. Масарика у Брно (дипломна робота: «Пейзаж у творчості Якуба Демла» – «Krajina v díle Jakuba Demla»). У 1947 році Йозеф Сухий належав до групи католицьки орієнтованих поетів, яка згуртувалася навколо «Великоднього альманаху» («Velikonoční almanach»). Великий вплив на нього справила дружба з Якубом Демлом і Яном Заграднічком. У 1948 році його поетична збірка «Жорна» («Žernov») була знищена після видання. У 1949 році почав працювати викладачем в Державному транспортному училищі у Валтицях, в тому ж році він був заарештований і засуджений за вигадану спробу незаконного перетину кордону. У 1952 році був звільнений з в’язниці та вступив на військову службу в допоміжному технічному батальйоні, де служив до 1954 року. Із 1955 року працював токарем на тракторному заводі «Брно-Лішень» («Brno-Líšeň»). Щойно в 1968 році він зміг влаштуватися на роботу до видавництва «Блок» («Blok»), де працював редактором до свого виходу на пенсію (1983). Помер Йозеф Сухий 30 травня 2003 року в місті Брно.

Як поет Йозеф Сухий дебютував у 1945 році в часописі «Акорд» («Akord»), потім друкувався в газетах і часописах «Вишеград» («Vyšehrad»), «Репертуар малої сцени» («Repertoár malé scény»), «Гість до дому» («Host do domu»), «Народна демократія» («Lidová demokracie»), «Творчість» («Tvorba»), «Плем’я» («Kmen»), «Літературний місячник» («Literární měsíčník»), «Родина» («Rodina») та інших. Своїм ім’ям прикривав Яна Скацела, зокрема його переклад драми Федеріко Ґарсії Лорки «Маріана Пінеда» (прем’єра 1973, видано 1974).

Книжковий поетичний дебют Йозефа Сухого (із політичних причин припізнений), збірка «Вранішня зоря у вушку голки» («Jitřenka v uchu jehly», 1966), відбувся наче під патронатом творчості Яна Скацела, близької йому передовсім своєю пасторальністю та простотою тематики. Пізніша медитативна лірика Йозефа Сухого, надзвичайно сконденсована і насичена метафорикою, тісно пов’язана з глибоким авторовим закоріненням у рідний край. Природна краса Височини у ній є тривким джерелом образності, вона визначає конкретний простір віршів, в яких домінує постійна спорідненість між пейзажем і людиною, між рослиною, каменем чи тваринкою та повсякденністю. Головною константою цієї поезії є міф сільської батьківщини та селянських коренів поетового роду, поглиблений християнським зв’язком між живими та мертвими, всепроникним досвідом дитинства. Її основною метою є прагнення до гармонії та життєвої чистоти.

Йозеф Сухий видав також такі поетичні збірки: «Пізньоцвітова флейта» («Ocúnová flétna», 1967), «Цебер» («Okov», 1969), «Під знаком терезів» («Ve znamení vah», 1970), «Веселкові камені» («Duhové kameny», 1976), «Стерня над снігом» («Strnadi nad sněhem», 1982), «Край твоїх долонь» («Země tvých dlaní», 1986), «Проти долі» («Proti osudu», 1988), «Обличчям до обличчя» («Tváří v tvář», 1992), «Хресний шлях» («Křížová cesta», 1995), «Жорна» (1998).

Для глибшого розуміння творчості Йозефа Сухого важливе значення мають його автобіографічно налаштовані та сильно ліризовані прозові твори («Світло Іллі» – «Eliášovo světlo», 1971, «Дім біля вранішнього пруття» – «Dům u jitřního proutí», 1983), зосереджені на роздумах про людську долю селянина та емоційних зв’язках із рідними краями. Прагнення до життєвої гармонії Йозеф Сухий виразив у дещо дидактичних творах для дівчат, головна героїня яких відзначається своїм оптимістичним ставленням до життя («Катка має клопоти» – «Katka má starosti», 1976, «Клопоти з Каткою» – «Starosti s Katkou», 1982). Відомою стала і прозова книжка Йозефа Сухого «Багряниця на снігу: слов’янська рапсодія» («Šarlat na sněhu: slovanské rapsodie», 1999).

Вийшли такі збірки вибраних творів Йозефа Сухого: «Зелене сузір’я» («Zelené souhvězdí», 1978), «Поезія для урочистостей та святкових зібрань у громадських справах» («Poezie k obradům a slavnostem sborů pro občanské záležitosti», 1987), «Жасминова зірка» («Jasmínová hvězda», 1990), «Серце і камінь» («Srdce a kámen», 2003, містить бібліографію).

Йозеф Сухий переклав романи Райнера Марії Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» (1967) та Ервіна Штріттматтера «Крамниця» (1990), книжку Кіто Лоренца «Новий літопис» (1972, у співавторстві).

Йозеф Сухий упорядкував і переклав такі антології: «Вересовий спів: Антологія серболужицької поезії» («Vřesový zpěv. Antologie lužickosrbské poezie», 1976), «Приховане джерело: Антологія серболужицького оповідання» («Skrytý pramen. Antologie lužickosrbské povídky», 1981), «Ластівки світла: Антологія лірики Німецької Демократичної Республіки» («Vlaštovky světla. Antologie lyriky NDR», 1983), «Маґічні камені: Сучасна австрійська лірика» («Magické kameny. Současná rakouská lyrika», 1993).

Йозеф Сухий товаришував із моїм батьком Володимиром Лучуком, адже вони обоє, кожен по-своєму, займалися серболужицькою літературою. Коли я влітку 1988 року мандрував тоді ще Чехословаччиною, то на тиждень осів у столиці Моравії, у Брні. Замешкав я тоді на околиці Брна в особняку Йозефа Сухого (назву вулиці навіть пам’ятаю: Гамри). Ми з ним вечорами чимало встигли порозмовляти, як правило, за плящинкою якісного чеського пива. Дуже вже він цікавився давньою історією України, от про неї ми переважно й балакали.