Польський письменник українського походження Стефан Грабинський (по-польськи: Stefan Grabiński) народився 26 лютого 1887 року в місті Кам’янка-Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька). Починав свій літературний шлях Стефан Грабинський віршами й оповіданнями, написаними по-українськи, і перші спроби публікацій намагався здійснити в українських виданнях. Можливо, новітнім дослідникам вдасться віднайти рукописи його україномовних оповідань в архівах газети «Діло» та часопису «Літературно-науковий вісник» – у тих матеріалах стосовно початку XX ст. Проте таке відкриття зможе претендувати лише на часткову сенсацію, на доповнення до основної картини, адже маємо весь корпус творів Стефана Грабинського, написаних по-польськи.

Творив Стефан Грабинський у першій третині XX ст. у Львові і реалізував можливості свого страхолюбного таланту польською мовою в польськомовних публікаціях, яким тодішня критика і приписувала, і закидала «галичанство» не лише на тематичному, а й на стилістичному рівні. І справді, мова творів Стефана Грабинського має лише зовнішню польську оболонку, а всередині неї нуртує українська стихія, та й у самій основі їй властиві специфічні галицько-українські риси, які не вдалося заретушувати навіть найприскіпливішим редакторам польських тогочасних видавництв і періодичних видань. Недаремно Юрій Винничук зазначає у статті «Блудний син української літератури», що польські критики та дослідники навперебій наголошують на тому, що Стефан Грабинський, незважаючи на масу нюансів, є все ж польським письменником. Тобто намагаються «узаконити польськість» Стефана Грабинського. Та чи була б хоч якась потреба в цьому, коли б він був завідома і категорично польським письменником?

Проте не слід вважати Стефана Грабинського українським письменником на тих підставах, що він: 1) етнічний українець; 2) починав творити українською мовою; 3) використовував місцеву галицьку тематику. Адже кожен із цих трьох пунктів можна контраргументувати навмисне в зворотному порядку (від третього до першого), щоб підкреслити можливість та доконану ймовірність такого трактування протилежною стороною. Отже, Галичина в ті часи була значно більш поліетнічною, ніж тепер, коли майже монолітно домінує українство. А галицька тематика Стефана Грабинського якраз досить адекватно відображає сучасну йому поліетнічність рідного реґіону. Те, що він починав творити українською (тобто питомою, рідною мовою), є доволі гіпотетичним, і це ще треба (якщо вдасться) аргументовано довести. А маємо доконаний факт: письменник Стефан Грабинський розвинувся у польськомовного письменника. Хоча можливі були й зворотні варіанти. Тут доречно навести аналогію: галицький літератор Лев Василович-Сапогівський (із дещо давнішого періоду стосовно Стефана Грабинського) починав писати по-польськи, а розвинувся таки в україномовного письменника, хоч і прожив зовсім недовго. І ще: етнічна належність не завжди визначає використання рідної мови (чи то в побуті, чи то на письмі), та й заодно і входження (у письменницькому випадку) у якусь певну літературу.

Народився Стефан Грабинський в галицькій інтеліґентній греко-католицькій родині, його батько Діонізій був начальником суду, мати походила з роду Чубків. Юність провів у Луці під Самбором, звідки після смерті батька його родина переїхала до Львова. Після закінчення львівського ліцею бернардинів у 1905 році розпочав студії польської літератури та класичної філології на філологічному факультеті Львівського університету. Ще в студентські роки в Стефана Грабинського виявилися спадкові сухоти. Після університетських студій працював у львівських гімназіях викладачем. Подорожував Європою: зокрема, в 1914–1915 роках перебував в Австрії, у 1927 році відвідав Італію та Румунію. У 1917–1927 роках вчителював у Перемишлі. Вийшовши на пенсію 1931 року у зв’язку із загостренням сухот, мешкав у Брюховичах під Львовом. Від того часу, незважаючи на недавній письменницький успіх, все більше відходив у забуття. Помер Стефан Грабинський 12 листопада 1936 року у злиднях, покинутий сливе всіма знайомими, похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Найбільше визнання здобула новелістика Стефана Грабинського. Дебютував (під псевдонімом Стефан Жальний) збіркою оповідань «Із винятків» («Z wyjątków», 1909). Визнання прийшло до Стефана Грабинського після виходу його другої збірки оповідань «На пагорбі троянд» («Na wzgórzu róż», 1918), а вже справжню славу він здобув із виходом збірки «Демон руху» («Demon ruchu», 1919), в якій були вміщені оповідання жахів, що базувалися на мотиві поїзда й залізничної станції. Заохочений успіхом, Стефан Грабинський публікує наступні збірки «Шалений прочанин» («Szalony pątnik», 1920), «Несамовита розповідь» («Niesamowita opowieść», 1922), «Книга вогню» («Księga ognia», 1922), «Пристрасть» («Namiętność», 1930). Меншу художню вартість мають повісті Стефана Грабинського «Саламандра» («Salamandra», 1924), «Тінь Бафомета» («Cień Bafometa», 1926), «Монастир і море» («Klasztor i morze», 1928), «Острів Ітонґо» («Wyspa Itongo», 1934), хоча це як на чий смак.

Стефан Грабинський був знавцем парапсихології, магії та демонології. Своєму улюбленому письменникові Едґарові По присвятив есей «Князь фантастів» («Książę fantastów»,1931). Стефан Грабинський також є автором теоретичних праць «Проблема оригінальності в літературній творчості» («Zagadnienie oryginalności w twórczości literackiej», 1925) і «Про фантастику. Її ґенеза та джерела» («O twórczości fantastycznej. Jej geneza i źródła», коло 1928, залишилася в машинописі).

Стефан Грабинський створив свій власний упізнаваний літературний стиль, поєднуючи реалістичну оповідь з елементами поетичної мови. Більшість творів Стефана Грабинського побудовано за такою схемою: у звичайному житті героя починають виникати таємничі та незвичайні явища, конфронтація з якими доводить його не несподіваного фіналу, до внутрішніх змін, або, значно частіше, до згуби. Місцем дії більшості оповідань Стефана Грабинського є провінційні містечка, покинуті будівлі, закинуті залізничні станції.

Українською мовою окремі твори Стефана Грабинського переклали Юрій Винничук, Андрій Квятковський, Володимир Павлів, Мирослав Трофимук, Христина Юркевич, Марта Брижак, Мирослава Баліцька та інші.

Українською мовою оповідання Стефана Грабинського друкувалися у журналі «Всесвіт» (1994, № 8), книжці «Потойбічне: Українська ґотична проза ХХ ст.» (Львів, 2005), другому томі двотомної «Антології української ґотичної прози» (Харків, 2014); містична повість «Саламандра» – у журналі «Дніпро»(2011, № 7); окремим виданням оповідання вийшли під назвою «Духи старого Львова» (Львів, 2001), під назвою «Саламандра» вийшла збірка його творів (Харків, 2018).