Іван Лучук є поетом, прозаїком, перекладачем, есеїстом, літературознавцем, упорядником, редактором, ученим-енциклопедистом, доктором філологічних наук, зрештою. Маючи за собою колосальний доробок, він постійно активний, перебуває у нових пошуках і задумах, пише твори у різноманітних жанрах, займається наукою.

Тут ми зупинимося коротко лише на двох гранях його багатогранного таланту. На тих гранях, для яких сам Іван Лучук винайшов свої авторські означення. Спершу на його сонетарії, на деяких його нюансах, пам’ятаючи, що Іван Лучук пише не «сонети», а «сонетії» (що таке в його розумінні та трактуванні «сонетій», він сам неодноразово пояснював писемно). І на його «поезієзнавстві», галузі літературознавчої науки, яку Іван Лучук вже давно задекларував і успішно культивує.

***

При першому, ще поверховому ознайомленні з сонетарієм Івана Лучука можна «зачепитися» за його сміливі – на грані ризику бути звинуваченим у літературному порнографізмі – спроби естетизації нелітературної лексики – явище для нашого легального функціонування поезії незвичайне. Треба визнати, що «нецензурні» слова поет завіршовує з добрим художнім смаком, а тому його спроби не тільки не відштовхують, а навпаки, викликають інтерес (охочих пересвідчитись відсилаю до сонетія «Передобідня меланхолія»).

При глибшому вчитуванні у Лучуків сонетарій він заполонює оригінальною естетизацією еротики й сексу. Безперечним плюсом еротичної лірики та ліро-епіки Івана Лучука є те, що в ній натуралістично-еротичні візії («фантазії», за його визначенням), які не раз вражають епатажними сексуальними потягами ліричного героя, осяяні поетизацією сексу – автор ніде не переступає грані, за якою створені його буйною уявою сексуальні образи, мотиви та сцени справляли б відштовхувальне враження. Сонетарій зачаровує й окремими дивовижно самобутніми образами, що їх може зродити фантазія тільки сексуально обдарованої та розвиненої особистости (див., наприклад, сьомий-восьмий рядки «Передобідньої меланхолії» та восьмий рядок із «Кожного разу»), і цілими перлинами еротичної лірики («Принцеса на горошині», «Мурахоїд»).

Вершиною еротично-поетичного світу сонетарію Івана Лучука є «вінокій сонетіїв» «Оnly for уоu» – на мою думку, шедевр української еротичної поезії (хоча й написаний він ще на самісінькому початку Лучукового «сонетіювання»). У класичній формі вінка з 15 сонетів, до того ж завершеного маґістралом, автор зумів умістити і фабулу (прихід дівчини до ліричного героя – захоплива сексуальна гра між ними – його очікування на новий прихід коханої), і видовищні сексуальні сцени, й інтимну сповідь, і філософські роздуми, завдяки чому вийшов повноцінний ліро-епічний твір. Любовні пестощі поетизуються у вінокії як найбільше благо і щастя, що їх дав людині Творець: «Вмістився всесвіт в межах наших стін. / Цей всесвіт – Богом дане щастя. / Вся широчінь чуттів і почуттів ». Тут «підхід вже надто еротичний», як гонорується сам поет: він накочує на читачів «Фантазій різних широченні лави», які тішитимуть уяву його незакомплексованих шанувальників, але, можливо, шокуватимуть обивателів з пуританською мораллю. Наша поезія ще не знала зображення сексуального розкріпачення в таких широких масштабах, як це репрезентує «вінокій сонетіїв». Прикметно, що в своєму еротичному розкриллі, незагальмованому жодними псевдоморальними табу, ліричний герой апелює до поганської богині Лади, знаходячи витоки свого природного любовного екстазу в гедоністичній давньоукраїнській міфології. На переконання героя, любощі закоханих – це той рідкісний момент людського буття, коли дух, природа і людська воля діють в унісон: «Керують нами – світлий дух, натура, / І ми самі, чому ми дуже раді». Пристрасна поетизація безмежно розкутої – «вже як люблять – то зі всіх сторін» – любовної гри у «вінокії» (особливо в сонетіях 6–8, 10, 11) переростає у її філософську апологію («Ми ж люди, не опудала з музеїв»), у декларування права (в житті й мистецтві) на вільне вираження «першопотягів людини», відігнаних «в напівзабутий міт». Вінцем цього – обстоювання сексуальної природності як найетичнішої моралі: «Етичне все, що наше. Неетичний / Той світ, в якому часто нам крутиться / Доводиться, сховавши справжні лиця; / Той світ, до справжніх почуттів драстичний». Натомість любовна гра – це такий стан, що дає змогу особистостям виявити своє глибинне, не спотворене суспільними умовностями обличчя: «Коли у зближення стрімкому леті / До сьомих розкриваємся колін», «Відкриються справдішні нам обличчя, / Які дотіль скривав нам світ безличний». «Вінокій сонетіїв», де схвильована тональність органічно переплітається з легкою іронією, а також інші еротичні сонетії – це вагома заявка Івана Лучука на те, щоб його визнали чільним творцем еротичної поезії в сучасній українській літературі, який у досконалій віршовій формі, з витонченим естетичним смаком опоетизовано конституює сексуальний досвід сучасної незакомплексованої особистости.

Якщо в сучасній європейській, а почасти й українській поезії, для якої характерні тенденції до абстрактности й узагальнень, образ ліричного героя часто втрачає зримі обриси й атрофується, то в Лучуковому сонетарії він іще зберігає позиції, виразно іпостасуючись у колоритній постаті молодого інтеліґента з розвиненим духово-культурницьким світом і динамічним життям вразливої та тонкої душі. Власне, цей образ є організувальним центром сонетарію; зокрема, крізь призму почуттів і світосприймання ліричного героя передаються й еротичні візії та переживання, завдяки чому вони набувають не умоглядного, а живого, особистісного звучання. Останньому сприяє і наскрізний сповідальний характер сонетарію, часто захований, щоправда, за художньою умовністю і, як це властиво постмодернізмові, за грою, позою. Зі сповідальністю пов’язана й Лучукова модифікація сонетної форми –він «винайшов для себе новий різновид сонета і дав йому назву – сонетій»; ця форма, на відміну від класичної, «має довільну динаміку розвитку сюжету», а тому дає змогу «вільніше виражати те, що вібрує між мозком і серцем». Істотною рисою світовідчування ліричного героя сонетарію є те, що він не обмежується поетизацією «калейдоскопу» знадливих «реальностей, відчутних лиш на дотик», і своїх непогамованих сексуальних «поривів і зальотів», «потягів-пародій», а усвідомлює (подаючи це в притаманному йому поетично-іронічному стилі), що перед людською особистістю як «вінцем і пупом» усього сущого відкриваються ширші обрії – духові. Саме в них він сподівається віднайти «твердий ґрунт». Герой піднімається до філософських роздумів над сенсом людського і, зосібна, власного буття, над пізнавальними можливостями людського розуму, над тим, чи здатна людина обстояти добро і побороти зло в цьому світі. При уважнішому, глибшому прочитанні сонетарію цей його філософсько-психологічний струмінь виявляється навіть істотнішим, ніж еротичний. Загалом же еротична лірика в сонетарії існує в ширшому контексті сповідально-рефлексивної, філософсько-психологічної лірики (її найкращі зразки – «Весела наука», «Передоріжжя розхрестя», «Самокритичний сіяч», «Мудацький шлях», «Хоч щось про ніщо», «Післяобідня філантропія», «О недостатньо, ні», «Іванові – Іванове», «Хронічна пам’ять», «Знову»). Сила Лучукового образу ліричного героя-інтелектуала в тому, що той постає живою, чутливою і мислячою особистістю, яка має невичерпну фантазію, глибоко почуває, тонко рефлексує, сумнівається, бунтує, кпить із себе та інших, мучиться неспроможністю розуму розгадати таємниці людського існування.

У світосприймання ліричного героя сонетарію цікаво заглиблюватися, адже багатьма рисами воно суголосне нашим сьогоднішнім умонастроям, є часткою ментальности тих поколінь (не конче молодих), яким судилося вийти з тоталітарного режиму і жити в посттоталітарну (і постмодерну) добу. Герой і сам відчуває себе репрезентантом свого неспокійного покоління, котре шукає власний шлях у збуреному перемінами світі: «Моє локальне ління й покоління / Всередині вібрує не без муки» («Весела наука»). Ліричний суб’єкт сонетарію постає суперечливим за вдачею і характером, з «протистоянням внутрішнім, глибинним», множинністю власних з’явищ і облич, зі своїм, сказати б, продовжуючи словотворчий зачин Лучука, «багатосеббям». Убачаючи в цій химерній різноликості свою психологічну природність, неповторність і самоцінність, герой прагне серед суспільних катаклізмів і перипетій особистої долі не рафінованого самовдосконалення, а, будь-що-будь, збереження власного «архетипу», ідентичности свого особистісного і творчого «еґо-я»: «Себе вивчати я давно навчився. / Та й, слава Богу, так і не змінився» («Весела наука»). Намагається протидіяти уніфікаторським тенденціям власного досвіду – «обпечення життям», за його образним висловом: «Якщо серйозно досвід трактувати, / То еґо-я неважко й загубити, / Себе на щось таке переробити, / Що архетипу буде не впізнати» («Весела наука»). Це прагнення зберегти власну ідентичність пов’язане в героя сонетарію із низкою філософських проблем – гносеологічних та аксіологічних. А насамперед – із потребою з’ясувати свою глибинну сутність, самовизначитися.

В основу психології посттоталітарних поколінь (йдеться про їхніх мислячих представників) лягли уявлення про те, що ніщо на світі не є вічним, тривким, а навпаки – все відносне, минуще. Поезія Івана Лучука саме й стала вираженням цього відчуття тотальної відносности наших знань і минущости сущого, втрати абсолютних вартощів, що охопило індивіда посттоталітарної доби, який дістав змогу критично й неупереджено осмислити гіркий досвід не лише тоталітарних режимів, а й уже посттоталітарних криз та й загалом багатовікової історії людства. З цього відчуття випливає переконання в неспроможності людини не тільки пізнати, а й кардинально виправити світ: «На ритми ти багатим можеш бути / І любощів співцем щонайніжнішим, / Найвищим розумом чи найспритнішим, / Та не знайдеш на зло протиотрути» («Дещо про того Іваська»). Усвідомлення неможливости пізнати і змінити світ, а також минущости всього, що існує, знеохочує поета від надто серйозного осмислення премудрощів буття («Та що там розтікатись про дурне, / Про мудре... Все і так колись мине». – «Ще раз про минуще»), як і від марних спроб уникнути парадоксальних наслідків («смішних трафунків») людських діянь, коли задумується і робиться одне, а виходить щось зовсім інакше: «І що робити? / А ніц, бо все тече, струмує » («Нехай тече»).

За пустотливою грайливістю ліричного героя сонетарію Івана Лучука, його потішними ігровими масками, прибраними в життєвому маскараді, карнавалізацією власного буття, життєрадісним і життєствердним осмішуванням себе і довкілля, блазнюванням, елементами пародіювання, нібито «веселою наукою» набуття життєвого досвіду, яке, за зізнанням героя, супроводжується «крахами і прозріннями», – за всім цим криється душевний неспокій постмодерністського ліричного «я» («Я все незадоволений собою»), його тяжка задума над сенсом і призначенням свого «екзистення», метафізичними загадками світопорядку. Іскриста іронія поета має гіркуватий присмак. Філософування не виправдовує його сподівань на віднайдення «твердого ґрунту» під ногами, душевної рівноваги – його «все одно», як сам зізнається, «шизуха косить» («О недостатньо, ні»).

Варто відзначити ще одну «зворотну» особливість сонетарію – наявність у ньому паліндромних сонетіїв («Її», «Тепер – репет», «Маг гам», «Сонет-тенос»). Іван Лучук виявив себе терплячим і вправним майстром у творенні зразків цього архіскладного жанру. Про витончене художньо-мовне чуття автора сонетарію, його досконале володіння лексичним, фонетико-морфологічиим і стилістичним багатством рідної мови свідчать і численні новостворені слова та неологічні модифікації, до окремого функціонування непридатні, але цілком доречні у текстах віршів («своїх себів на раду поскликаю», «навколосеббя», «неснігозора путь», «кохальна ера», «озадоволитись», «екзистення», «наприкінцях» та ін.). Не раз трапляється і вигадлива та притім посутня гра слів і звуків, з образними евфемізмами («того, що підніс / Свою персону ґрату гарту сталі»).

***

Імперативом цілої творчості Івана Лучука, його письменницького й наукового письма є гасло: «Треба творити свою стилістику». Тож це є кредо не тільки Лучука-поета, а й Лучука-поезієзнавця. Літературознавчий дискурс поезієзнавця стає органічним продовженням поетичного дискурсу творця сонетарію з притаманними йому чуттєвістю i філософічністю, серйозністю i карнавальністю, іронією (самоіронією) i делікатністю вислову, елементами гри та пародіювання. Логічний виклад не раз природно переходить в емоційно-чуттєвий, переплітається з ним, набуває естетичної завершеності. Єдність логічного i чуттєвого у своєму науковому стилі свідомо декларує сам Лучук, твердячи, що «поезієзнавчі тексти повинні базуватися на відчутті поезії» i навіть що «поезієзнавство й саме може бути досить таки художньою літературою про поезію, а в ідеалі поезієзнавство i само хотіло б бути поезією».

Від більшості літературознавців відрізняє Івана Лучука його естетичне відчуття власного поезієзнавчого тексту. До творення своїх улюблених малих форм наукової прози (шкіців, етюдів, начерків, вступів, додатків) він підходить не лише за законами логіки, а й за законами прекрасного, послуговуючись вишуканим художнім смаком. Часом при цьому, щоправда, логічна кінцівка підмінюється естетичним ефектом, аналіз – красномовністю, пізнання – захопленням i предметом, i самою власною манерою дослідження. Та втішмося тим, що в цих випадках нехіть до всебічного скрупульозного аналізу, послідовного раціоналістичного підходу компенсується чарами естетичної гармонії.

Справді, читати Лучука-поезієзнавця означає отримувати пізнавальну й естетичну насолоду. Проте читати його наукові опуси можна по-різному. Поверхово, не надто заглиблюючись у суть авторських суджень, а лише дістаючи задоволення од його майстерної логіко-естетичної словесної еквілібристики (такої, скажімо, як у грайливому, хоч не позбавленому сенсу, висновку: «Весь секрет словесної творчості полягає у вмінні дати раду з мовою, i щоб та мова залишилась радою i щоб сам автор амбітно возрадувався плодами своїх потуг») чи від його ефектних парадоксальних сентенцій на зразок «Як би не було добре, а щастя все одно нема». А можна читати i вдумливіше, глибоко занурюючись у досить проникливі спостереження й думки, що їх таять у coбi «штучки» поезієзнавчі, що їх пропонує увазі публіки поет i поезієзнавець в одній ocoбi.

Для наукового мислення Івана Лучука характерний високий рівень методологічної свідомості, який виявляється у тому, що вчений осмислює не тільки предмет i методологію поезієзнавства, а й власний поезієзнавчий дискурс. Він усвідомлює, що прикметною ознакою його літературного стилю є розбудова наукового «сюжету» «в асоціативному потоці», властивому поетичній творчості; у ході автоспостережень він влучно називає свою наукову манеру «нюансуванням схеми» за допомогою «принагідно виниклих фактів (напівфактів, припущень), строгих та довільних асоціацій». А ще – веде мову про «веселу науковість» «предмета поезієзнавства». У зв’язку з цим Лучуковим штрихом до дослідницької самохарактеристики варто наголосити, що в його поезієзнавстві наукові категорії, поняття i підходи переводяться в ігрову площину, внаслідок чого у викладі домінують елементи гри (i то не тільки слів, а й гри в саме літературознавство) і навіть з’являються елементи пародії на літературознавство. Поважна науковість, фактографічна (бібліографічна) точність співіснують у поезієзнавстві з «веселою науковістю», карнавалізацією літературознавчого етикету, його амбівалентним (знищувальним i утверджувальним заразом) осмішуванням. Існує думка, що постмодернізм у літературі та мистецтві – це тотальне пародіювання попередньої культурної традиції, зокрема в царині словотворчості. Чи ж Лучукове поезієзнавство не свідчить про те, що постмодернізм у літературознавстві – це тотальне пародіювання попереднього (класичного) літературознавства? Щось у цьому таки є, попри шанобливе ставлення Івана Лучука до класиків української та світової поезії, адорацію самого процесу поезієтворення і свідомо деклароване у поезієзнавстві прагнення дослідника подавати свою аргументацію «якомога делікатніше». Невипадково ж свого часу наш автор розвивнув своє розуміння дотепного терміна «поцмодернізм», запровадженого в oбiг з легкої руки його приятеля Влодка Костирка. (До речі, печать нестримного потягу до пародіювання прозирає в Івановій схильності шукати поезію в анекдотах, або «смішинках»). Це пародіювання, карнавалізація, обігравання літературознавчого дискурсу як такого у шкіцах, етюдах, начерках, есеях, статтях, книжках Івана Лучука – безперечно, прикметна риса постмодерного мислення, яка свідчить i про певну кризу літературознавства, i про народження в цьому кризовому стані нових якостей – власне, основи для дальшого розвитку літературознавчої думки на новому, вищому рівні. Упевнений, що оригінальне ігрове поезієзнавство Івана Лучука посяде осібне помітне місце в нашій сучасній науці про красне письменство.