Головна\Події\Культура

Події

22.02.2018|08:28|Іван Лучук

Найвизначніший цинік, або ж Вольтер із острова Віс

Ранко Маринковичу виповнюється 105 років

Хорватський письменник Ранко Маринкович (по-хорватськи: Ranko Marinković) народився 22 лютого 1913 року на острові Віс (на Адріатиці) в однойменному місті, де й закінчив початкову школу. До гімназії ходив у Спліті й Загребі. У 1931–1935 роках студіював психологію та романські мови на філософському факультеті Загребського університету. Публікувати у періодиці вірші, прозу, есеї та літературно-критичні статті почав ще в студентські роки, а в 1935 році заснував часопис «Дні й люди» («Dani i ljudi»), але вийшло лише два номери. Вже тоді він мусив, через численні чутки й наклепи, публікувати документи, якими доводив свою національну приналежність, віросповідання своїх батьків, навіть був змушений опублікувати документ про своє хрещення. Від 1939 року прозові твори друкував у щойно заснованому Мирославом Крлежею часописі «Печать» («Pečat»). У березні 1939 року в Хорватському народному театрі була поставлена ґротескна драма Ранко Маринковича «Альбатрос» («Albatros»), відбулося лише чотири вистави, але п’єса не залишилася непоміченою; критика назвала її «молодечим неокрлежіанізмом». Це був початок великого літературного шляху письменника, який подарував хорватській літератури низку важливих книг.

Під час Другої світової війни італійські фашисти арештували Ранко Маринковича у Спліті й інтернували в таборі Феррамонте в Калабрії. Після капітуляції Італії в 1943 році Ранко Маринкович перебрався в Барі, а звідти – в союзницький табір біженців у синайський Ель-Шатт. У 1945 році Ранко Маринкович повернувся на батьківщину, де влаштувався на роботу в Міністерстві освіти Народної республіки Хорватії, потім працював у Державному видавництві Хорватії. У 1946–1950 роках Ранко Маринкович був директором відділу драми Хорватського народного театру в Загребі. У 1951 році Ранко Маринкович став професором Академії театрального мистецтва, на цій посаді працював до пенсії. В Академії викладав драматургію, справив значний вплив на багатьох студентів, для яких був найулюбленішим і найхаризматичнішим викладачем. Від 1948 року Ранко Маринкович був членом Товариства хорватських письменників, від 1983 року – дійсним членом Хорватської академії наук і мистецтв, дві каденції був депутатом від Хорватської демократичної співдружності в Скупщині (міській раді) Загреба. Помер Ранко Маринкович 28 січня 2001 року в Загребі.

Першою виданою книжкою Ранко Маринковича є збірка оповідань «Проза» («Proze», 1948). Центральним образом збірки є інтелектуал, який після численних конфліктів і розчарувань повертається на малу батьківщину, на острів. Тут виявлено фундаментальну позицію літературного світу Ранко Маринковича – повернення на острів і драма, яка відбувається в душі особистості. Збірка «Проза» охоплює оповідання, написані до війни, у них присутні теми, яким письменник залишається вірним протягом усього творчого шляху: середземноморська атмосфера, події в острівному містечку, на ізольованому острові як на сцені людських драм, зацікавлення стосунками між персонажами, ретельний аналіз одержимості та розчарування персонажів; і все це присмачено всюдисущою іронією. Деякі оповідання з цієї збірки, у дещо переробленому вигляді, покладені в основу пізніших прозових збірок Ранко Маринковича: «Ні брат ні сват» («Ni braća ni rođaci», 1949), «Під балконами» («Pod balkonima», 1953), «Приниження Сократа» («Poniženje Sokrata», 1959), «Карнавал та інші оповідання» («Karneval i druge pripovijetke», 1964). Після збірки «Проза» вийшла повість Ранко Маринковича «Око Боже» («Oko Božje», 1949). Літературно-критичні статті, есеї про драму, театр і кіно увійшли до книжки «Жести та гримаси» («Geste i grimase», 1951), яка охоплює тексти в діапазоні від аналізу театральної поетики, театральної критики (тут слід виокремити статтю про Луїджі Піранделло, письменника, чиї позиції поділяв Ранко Маринкович, особливо стосовно концепції гуморизму) до есеїв про кіно (з яких особливою оригінальністю відзначається «Про механіку та поетику фільму» – «O mehanici i poetici filma»).

Найвизначнішою збіркою оповідань Ранко Маринковича є «Руки» («Ruke», 1953), яка витримала понад три десятки перевидань. Цією збіркою Ранко Маринкович здобув загальне визнання та прихильність критики. Близькість до ранньої прози Ранко Маринковича помітна в середземноморській атмосфері та увазі до персонажів, які страждають від нездатності реалізувати власну ідентичність. У цій збірці надруковані оповідання Ранко Маринковича, які вже стали хрестоматійними; до них у першу чергу належить титульне оповідання «Руки» про творчість, в якому знаходить вияв модерністична побудова оповіді та гра з позицією оповідача; а також оповідання «Обійми» («Zagrljaj»), у якому тематизований сам акт писання (проза про писання прози) і проблематизований взаємозв’язок між мистецтвом і реальністю.

Із драматургічних творів найвідомішою стала п’єса Ранко Маринковича «Ґлорія» («Glorija», вперше поставлена в 1955 році, опублікована в 1956 році). Цей «драматичний міракль» витримав найбільшу кількість постановок (понад шістдесят). Це історія про те, як один священик замислив у церкві замість статуї Богородиці, щоб було переконливіше, поставити колишню циркову артистку Ґлорію, черницю Маґдалену, – це символічний осуд будь-якого догматизму й тоталітаризму, вияв неспроможності всіх ідеологій. Перша постановка «Ґлорії», здійснена Бояном Ступицею, стала справжньою сенсацією, адже перевершила всі тодішні хорватські драматичні опуси. У 1970 році була поставлена теледрама «Ґлорія» (сценарій написав сам Ранко Маринкович).

Найвидатнішим прозовим твором Ранко Маринковича є роман «Циклоп» («Kiklop», 1965), синтез його дотогочасного літературного досвіду. Написаний у модерністичній техніці, розбитий на фрагменти, з частими есеїстичними екскурсами, роман змальовує життя інтелектуально-богемних кіл у Загребі напередодні Другої світової війни. Роман помережаний багатьма цитатами й алюзіями до світової літературної спадщини, у ньому багато символічних і алегоричних елементів. Цей напівавтобіографічний роман повен тонкої іронії та чорного гумору. У 1976 році для сцени роман адаптував Коста Спаїч, а в 1982 році Антун Врдоляк екранізував його, створивши наступного року і телесеріал на його основі. Роман «Циклоп» перекладено на багато мов народів світу.

Роман «Спільне купання» («Zajednička kupka», 1980) близький до драматичного письма Ранко Маринковича, адже написаний як діалог двох персонажів, які у приморському містечку розмовляють на різноманітні теми. Діалоги все частіше стають монологами, з наголошеною маталітературністю та пародіюванням різних літературних жанрів, передусім кримінального роману. Під час громадянської війни Ранко Маринкович опублікував роман «Never more» (1993), у який переніс частину «циклопівської» тематики, а головним персонажем роману є студент, який втікає із Загреба від мобілізації на свою малу батьківщину. Роман написаний також у монологічно-діалогічній техніці, але не сягає рівня «Циклопа». Тоталітаризм і репресії є центральною темою «драматичного водевілю», або ж комедії «Політея, або Інспекторові інтриги» («Politea ili Inspektorove spletke», 1977). У драмі-фарсі «Пустеля» («Pustinja», 1982) Ранко Маринкович знову підняв тему взаємозв’язку між мистецтвом і реальністю. Збірка «Невеселі очі клоуна» («Nevesele oči klauna», 1986) складена з частин, передрукованих із книжки «Жести та гримаси» і доповнених інтерв’ю, в яких автор висвітлює своє ставлення до мистецтва та світу, в якому живе.

Для кіно Ранко Маринкович написав сценарії трьох фільмів: «Гола людина» («Goli čovjek», 1968), «Циклоп» (1982) і «Карнавал, ангел і порох» («Karneval, andjeo i prah», 1990).

Ранко Маринкович отримав премію белградського тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») за роман «Циклоп» (1965), щорічну премію ім. Владимира Назора (1965) і премію ім. Владимира Назора за весь літературний доробок (1975), двічі – премію ім. Івана Ґорана Ковачича: за роман «Циклоп» і роман «Never more». Ранко Маринкович став кавалером Великого ордена короля Дмитра Звонимира (1995).

У 1991 році загребська «Вечірня газета» («Večernji list») заснувала премію імені Ранко Маринковича за найкращу й найкоротшу хорватську новелу.

Літературний доробок Ранко Маринковича невеликий за обсягом, проте за художніми вартостями йому належить місце в золотому фонді хорватської літератури другої половини ХХ ст. Поява кожного нового твору Ранко Маринковича була не лише великою літературною, але й культурною подією, навіть і суспільною, адже йому довелося творити в тіні службово фаворизованих авторитетів. Слободан Новак назвав Ранко Маринковича «найбільшим майстром прози, особливо діалогів, яких будь-коли мала хорватська література, і найкращим стилістом сучасної хорватської мови».

Ціле життя Ранко Маринкович писав простим олівцем, а ґумка завжди була поруч. Його називали циніком і Вольтером з острова Віс, а публічно він мав статус найзначнішого хорватського оповідача, драматурга й есеїста ХХ ст. після Мирослава Крлежі.

Українською мовою окремі твори Ранко Маринковича переклала Ольга Мартишева («Руки», «Всесвіт», 2004, № 1/2).

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери