Хорватський поет Сільвіє Страхимир Краньчевич (по-хорватськи: Silvije Strahimir Kranjčević) народився 17 лютого 1865 року в місті Сень на Адріатичному узбережжі. Виховувався в патріархально-релігійній родині. Закінчивши гімназію, через свій бунтівливий характер відмовився здавати випускні іспити. Вивчав теологію в колегії «Germanico-Hungaricum» в Римі в 1883 році, але доволі швидко покинув навчання, бо не відчував у собі священичого покликання. Але той недовгий час перебування у «вічному місті» залишив тривкий, незгладимий слід в його світовідчутті, в його поезії. У 1886 році закінчив у Загребі річні вчительські курси і вирушив вчителювати в Боснію та Герцеґовину, бо в тодішній Хорватії для нього роботи не знайшлося. Працював у містах Мостар, Лівно, Бієліна, Сараєво. Помер Сільвіє Страхимир Краньчевич 29 жовтня 1908 року в Сараєві.

Першого вірша «Заповіт» («Zavjet») Сільвіє Страхимир Краньчевич опублікував у часописі «Хорватська віла» («Hrvatska vila») у 1883 році за місяць-два до відбуття в Рим. У редакції вірші молодого нікому не відомого поета зустріли із захопленням і пророче: «Він стане найкращим хорватським поетом!». Із Риму Сільвіє Страхимир Краньчевич послав ще два свої вірші «Привітання» («Pozdrav») і «Містові Сеню» («Senju-gradu») у видання «Свобода» («Sloboda»), а повернувшись звідти, опублікував у часописі «Вінець» («Vienac») свого відомого вірша «Ніч на Форумі» («Noć na Foru»). Зразу ж після того в Сені вийшла його перша поетична збірка «Бугарштиці» («Bugarkinje», 1884). Так лише за рік часу Сільвіє Страхимир Краньчевич окреслив простір своєї поезії і вибрав свій поетичний шлях: цілих чверть століття, від «Заповіту» до «Зображення Христа» («Hristova slika», 1908), він ітиме шляхом, який визначають три вихідні пункти: Батьківщина – Людина – Всесвіт. На тому шляху Сільвіє Страхимир Краньчевич не мінявся, а лише зростав і розвивався. Збірка «Бугарштиці» зустріла піднесене визнання. Мілівой Шрепель написав на неї перший критичний відгук, повен виразних похвал, передбачивши, що на шляху, який чекає поета, «замість лавру росте гіркий полин, тому в його творчості часто з’являється різкий сарказм і холодна іронія». Всі ці визначення (сарказм, іронія, гіркий полин) були надзвичайно точними; проте «Бугарштиці» представили Сільвіє Страхимира Краньчевича як справжнього «прапороносця свободи» (за пізнішим бомбастичним висловом Мирослава Крлежі), вони були докладною поетичною та політичною програмою, в якій вірш, присвячений Авґустові Шеноа, був яскраво вираженим поетичним кредо автора, а вірші «Хорватії» («Hrvatskoj»), «Народові» («Narodu») та «Робітникові» («Radniku») виражали національні та політичні переконання автора. У такій поетичній концепції «поета-провісника» закорінена патетика Сільвіє Страхимира Краньчевича та його дещо надмірна риторичність, але в ній закладена й сила, яка підняла його до рівня універсальності та космічної свідомості. Це видно в багатьох творах, зокрема і у вірші «Ідея світу» («Misao svijeta»):

Є за хмарами на небі вічна золота зірниця,

Смертне око не побачить, як вона вгорі іскриться,

Але серце відчуває світло вічної ідеї,

Прагне людський рід торкнутись кров’ю і слізьми до неї.

А коли вона з’явилась – непогасна, щирозлота?

Та ж тоді, як зачинились раю Божого ворота!

З того часу про ту зірку всі епохи снять і мріють,

Та прикрили її хмари і відкрити не посміють.

Із підніжжя Гімалаїв ту зорю хотіли вздріти,

І дивились, та даремно, очі в’янули, мов квіти.

Ми її даремно звали з пороху свого й болота,

З тих світів, де нас вбивала магів півсвятих сліпота.

І володарі шукали ту зорю в небеснім схові,

Будували піраміди на сльозах та людській крові,

І стоять вони донині, ті жахні рабів споруди,

А величчя фараонів прославляють в книгах люди.

Скажи, вежо Гетсиманська, й ти, свята водо з Кедрона,

Де та зірка таємнича, де та мрія невгомонна?

Чом не так за нею тужать людські очі ненаморні,

Ллються з тих очей сльозами всього людства біди чорні!

А земля їх випиває, випивають океани,

Залишається лиш казка для дитячої омани.

Вічна є лиш та сльозина, що в Його зіницях слалась,

Що від мук усього людства кров’ю Божою вкривалась.

І тяглись до неї руки в передсмертній просьбі кволій,

І вклонявся їй Акрополь, і моливсь їй Капітолій.

Та сльоза на барикадах блискала в очах людини,

І на погляді скляному – із-під леза ґільйотини...

Чи то брешуть ідеали, чи епохи так прогнили?

Чи відкриється та зірка нам під каменем могили?

(Переклав Дмитро Павличко).

У цій концепції полягає весь профетизм і гіркота поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича, її макабризм, що відрізняло поезію молодого поета від патріотично-декларативної та любовно-романтичної поезії Авґуста Харамбашича; та це було усвідомлено значно пізніше.

До другої його збірки «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1898) пройшло чотирнадцять років, від неї до наступної «Терзання» («Trzaji», 1902) – ще чотири, а ще шість до останньої збірки «Вірші» («Pjesme», 1908). Всі вони підтверджують, що роки, проведені в Бієліні (1888–1892) і вдруге в Лівні (1892–1893) були найпліднішим періодом його творчості, часом його зрілості. Тоді виникли знамениті вірші «Дифірамб» («Ditiramb»), «Angelus», «За опущеними віями» («Iza spuštenijeh trepavica», 1892), «Lucida intervalla» (1893), а потім і «Мармурова Венера» («Mramorna Uenus», 1894), «Ангел болю» («Anđeo bola»), «Геронейський лев» («Heronejski lav», 1895), «Ідея світу», «Останній Адам» («Zadnji Adam», 1896), «Resurrectio», «Мій дім» («Moj dom», 1897), «Вселюдський храм» («Sveljudski hram», 1901) та інші.

Якщо у 1880-і роки у хорватській літературі домінувала проза, у 1890-і роки першість перейшла поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича, яка в останнє десятиліття ХІХ ст. досягла свого зеніту. Деякі критики той зеніт вбачали в ідейності поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича та в її проривах у космічний безкрай, а дехто його називав (цілком помилково) лише філософським поетом. А він таким не був. Кожна філософічність передбачає певну систему, а в поезії Сільвіє Страхимира Краньчевича немає ні жодної ідейної системи, ні розвитку програми: ні політичної, ні національної, ні філософської. Ані поетичної! Його думки, трактовані як філософія, не особливо й нові і не зовсім глибокі. Та все ж вони зачаровують, бо виражені поетично, бо вони і є поезією.

Як поета, Сільвіє Страхимира Краньчевича цікавили турботи й недоля його народу, а виражав він їх за допомогою біблійних і античних парабол, символів із історії християнства та єврейського народу; в їхню алегоричність він одягав фундаментальні людські питання про всесвіт, про життя, про суперечність ідеалів і реальності, про призначення людини та природи, про віру, про Церкву, про Бога, про смерть, про любов і сльози, про гріх і щастя, про справедливість, про свободу, про трагікомічність світу, про який він, як і його улюблений поет Гайнріх Гайне, не знав докладно, чи він є лікарнею, чи божевільнею. Вселенські візії, які відкриває його поезія, виросли з невеселої реальності тодішньої Хорватії. Всі страждання, які випали його підневільній батьківщині та його приниженому народові, він переживав із відчаєм і відчував своїм поетичним нутром настільки інтенсивно, що вони переростали рамки земної реальності. Космічний вимір його поезії, про який стільки говорено й написано, є нічим іншим, як болючим відлунням і проекцією хорватських нещасть. Цей вимір проростає з недосконалості світу – і в недосконалості світу закінчується.

У Сараєві цілих вісім років (1895–1903) Сільвіє Страхимир Краньчевич був редактором літературного часопису «Надія» («Nada»), який видавав Краєвий уряд Боснії та Герцеґовини. Номінальним редактором був урядовий радник Коста Горманн, людина широких поглядів, але реальним редактором був таки Сільвіє Страхимир Краньчевич, який користувався необмеженою свободою, завдяки чому «Надія» гуртувала навколо себе найвідоміших хорватських письменників і стала найважливішим літературним часописом хорватського модернізму. У часописі Сільвіє Страхимир Краньчевич публікував велику кількість своїх літературно-критичних статей, відгуків і оглядів.

Сільвіє Страхимир Краньчевич надрукував статтю «Тарас Григорович Шевченко» М. Поповича у часописі «Надія» (1895, № 21–24), там же поезії Тараса Шевченка в перекладі Авґуста Харамбашича (1899, № 9–12). Дав високу оцінку творам Марка Вовчка (стаття «Гуманістична думка в російському романі», 1901, № 2). Окремі твори Сільвіє Страхимира Краньчевича перегукуються з поезіями Тараса Шевченка.

Українською мовою окремі вірші Сільвіє Страхимира Краньчевича переклали Роман Лубківський («На бойовищі», надруковано у його авторському перекладному збірнику «Слов’янська ліра», Київ, 1983) і Дмитро Павличко («Ідея світу», надруковано в «Малій антології хорватської поезії в перекладах Д. Павличка», Київ, 2008).

Статтю про Сільвіє Страхимира Краньчевича «Т. Г. Шевченко і С. С. Краньчевич (до питання про поширення поезії Т. Г. Шевченка в Югославії 80–90-х років XIX ст.)» написав Іван Ющук (збірник «Міжслов’янські літературні взаємини», Київ, 1963, вип. 3), а от тепер тут і я.