Сербський письменник Джьоко Стоїчич (по-сербськи: Ђоко Стоjичић, Đoko Stojičić) народився 12 лютого 1936 року в мальовничому сербському селі Медна (община Мрконич-Град, Боснія і Герцеґовина, Королівство Югославія). Його батько Нікола займався сільським господарством, а мати Мілка була домогосподаркою. Родина у березні 1946 року переселилася в село Нове Козарце. Початкову освіту здобував у Нових Козарцях і Сербській Црні, гімназію закінчив у Кікінді. Вивчав югославську та світову літературу на філологічному факультеті в Белградському університеті, який закінчив у 1962 році. Маґістратуру там закінчив у 1966 році. Під час студій певний час був редактором газети «Студент», після чого був призначений секретарем Студентського комітету Белградського університету. Потім був головою Центрального комітету Союзі молоді Сербії (Савез омладине Србије), директором Інституту міжнародної наукової, освітньої, культурної та технічної співпраці співпраці (Завод за међународну научну, просвјетну, културну и техничку сарадњу) Республіки Сербії. Від 24 січня 1988 року до 30 квітня 1989 року був головним і відповідальним редактором тижневика «НИН» (Недељне информативне новине). Працював також редактором загальноосвітніх програм Телебачення Белграда. Від 10 лютого 1993 року до 18 березня 1994 року був міністром культури Республіки Сербії. Від 1994 до 2001 року був послом Федеративної Республіки Югославії (тоді ще з такою назвою) в Чеській Республіці. Джьоко Стоїчич є членом Спілки письменників Сербії (Удружење књижевника Србије), почесним членом Унії чеських письменників, заступником президента Європейської унії мистецтва (з осідком у Празі). Джьоко Стоїчич є автором першого проекту «Історія сербської культури» («Историја српске културе», 1993). Тепер мешкає в Белграді.

Джьоко Стоїчич видав до двох десятків поетичних збірок, сім книжок вибраного, шість збірок літературно-критичних (головно про поезію) статей, есеїв і розвідок, три книжки подорожніх нарисів, дві книжки прози та дві п’єси. Серед його виданих книжок ватро згадати хоча б такі: «Поеми народної революції» («Поеме народне револуције», 1968), «Святі дощі» («Свете кише», 1975), «Норвезький щоденник» («Норвешки дневник», 1982), «Наріжний камінь» («Камен темељац», 1987), «Точка опори» («Тачка ослонца», 1988), «Бичування слів: вимріяні вірші» («Бичевање речи: сањане песме», 1990), «Сізіф із каменем у серці» («Сизиф са каменом у срцу», 1993), «Серп зі змії» («Срп од змије», 1995), «Хатній поріг» («Кућни праг», 1996), «Добірні слова» («Биране речи», 1997), «Вогнища» («Огњишта», 2000), «Безсилля відповіді» («Немоћ одгонетке», 2003), «Пастка для барвистих птахів» («Замка за шаропере птице», 2004), «Квітка на камені» («Цвет на камену», 2004), «Еллінські боги» («Хеленски богови», 2008).

За словами Радомира Мічуновича, Джьоко Стоїчич є «безсумнівно добрим і особливим поетом; його начитаність і висока освіченість визначають рівень його творів».

Джьоко Стоїчич є упорядником видання «Люди без зброї: Антологія югославської антивоєнної поезії (1945–1985)» («Људи без оружја: Антологија југословенске антиратне поезије (1945–1985)», 1985). Ціле своє життя він збирав і класифікував сербські народні приказки та прислів’я, наслідком чого стали видання «Розкіш розмови: Лексикон сербських народних приказок» («Сјај разговора: Лексикон српских народних изрека», 1992) і «Сербські народні приказки» («Српске народне изреке», 2006, у двох томах).

Вірші Джьоко Стоїчича перекладені на понад двадцять іноземних мов, включені до понад шістдесяти югославських і сербських, майже двох десятків іноземних антологій і збірників. На найбільшу кількість мов перекладений вірш Джьоко Стоїчича «Ластовине гніздо на фресці Хіландару» («Ластавичjе гнездо на фресци Хиландара»), який вважається його «вершинним віршем»:

Невже я нарешті потрапив до осідку мрії,

До краю, де тиша й слова суголосні?

Пізнав таїну про закохані трави гірськії

Та про навіки утрачені радості млосні.

Каміння і роси новими хрещу іменами,

Щедротного серця отримавши дар з високості.

Усе це могло б залишатись для мене незнаним!

Новим олтарем відтепер нарікаю цей простір!

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Зорі та іскри вогненні стрічаються посеред дому!

Пишу на долоні ім’я та життя будівничого, в парі

Із ранішнім променем, що розсікає нічну паполому.

Сюди мандрував я ночами крізь довгі століття,

Снив я захмарними вежами та чудоцвітом.

Тепер для пташок споглядаю поліття,

Яке їх заумним приманює світом.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Стократ безутішно я плакав над чудами світу,

Шукав те правдиве слівце, щоб для власної крові відкрити

Невимовну таїн таїну. Але все без відвіту –

Звукобарва чувального сну ще не здатна мене роздробити.

Чи були ми такими, якими належиться бути?

І хіба каяття – запорука лиш наша прощальна,

Чи було до снаги нам із чаші дурману ковтнути,

Що манив нас, немовби безодня провальна.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Утратити царство в бою – не вартує нічого!

Вартісним є полиск сльози на лиці у дитятка,

Обрис коханої в місячнім плесі джерельця нічного,

Вартісно – бачити фреску, на ній – ластів’ятка!

Тільки жага незборима спроможна таке сотворити диво

Любови, сну і яви. Калатає дзвін, дзеленькоче дзвіночок

На цілий-цілісінький світ. Сяйво блистить мерехтливо –

Охоплює цей неспалимого всесвіту дивний куточок.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Чи є то відгадка глибин дня і ночі,

Що злились у жаркій і вогнистій примарі,

Чи є то рука рятівна для жертв корабельної трощі?

А десь у нічому, в безмірних безкраїх безмежжях

Хтось кожен ударчик нашого серця рахує,

І наші тривають слова у вселенських хрипких безбережжях,

І причина гнізда ластовиного десь та й існує.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Закликаю світло – світити серед життя,

У супряжі зла і любові, світити й мені многогрішному,

Допоки Голготу трояндами ще обсипає буття,

Мені, мандрівцю в позачассі й щасливцю невтішному.

Бачу Бога, дивують його злодіяння дітей його дорогих,

Бачу засліплену братію, що сходить у сяєвний жах,

Цілу процесію подорожніх убогих, царів і святих,

Мандрують вони під сонцем по кривавих шляхах і стежках.

Всевишній, прости велемудро мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

Ластовине гніздо є на фресці у Хіландарі!

Воно і гімну гідне, й золотої достойне слави!

Найдальший куточок землі не вдасться покрити хмарі,

Бо сяйво Христового німбу розганяє небесні купави.

Спасибі тобі за острів спасенний, за зірку провідну,

За сузір’я надії, за тепло, що лине з-під стріх.

Напишу неспалимий літопис про долю рідну

І пізнаю істинну правду про добро і гріх.

Помилуй, Всевишній, мене на своєму помості,

У цьому гнізді є і друзка святцевої кості!

(Переклав Іван Лучук).

Джьоко Стоїчич отримав велику кількість літературних відзнак, премій і нагород, зокрема такі: премія ім. Вука Караджича (Вукова награда), «Золотий значок» Культурно-освітнього об’єднання Сербії («Златна значка» Културно-просвјетне заједнице Србије), «Золотий перстень» («Златни прстен»), премія ім. Срболюба Митича, премія ім. Раде Драїнаца, премія ім. Масарика, премія ім. Рудольфа Другого, премія ім. Карела Гінека Махи, премія ім. Франца Кафки, премія «Iskia» (італійський «Оскар» культури), «Золотий ретязь» (Златни беочуг), премія ім. Мілана Ракича. 4 лютого 2010 року Джьоко Стоїчич отримав посвідчення почесного громадянина Мрконич-Града.

У перекладі іншими мовами вийшло сім поетичних книжок Джьоко Стоїчича і одна книжка прози.

Місту Кікінді, де Джьоко Стоїчич закінчив гімназію, він заповів 20 тисяч книжок (двома десятками мов) зі своєї бібліотеки.

Українською мовою окремі вірші Джьоко Стоїчича переклав Іван Лучук.