Від Бориславового народження до 1941 року родина жила в Старому та Новому Бечеї, Мрконич-Граді, Книні та Цетінє. На початку Другої світової війни італійські окупаційні власті прогнали їх з Цетінє до Сербії. Родина поселилася в Баваништі (південний Банат), а в 1945 році переселилася до Белграда. Там Борислав Пекич продовжив навчання у Третій чоловічій гімназії, яку закінчив у 1948 році. Незабаром після того (7 листопада 1948 року) Борислав Пекич був арештований як член нелегальної студентсько-гімназійної організації, яка називалася Спілка демократичної молоді Югославії. У травні 1949 року на підставі Закону про злочинні дії проти народу й держави Борислав Пекич був засуджений на Окружному суді до 10 років ув’язнення, а потім на Верховному суді (Народної Республіки Сербії) 26 червня 1949 року покарання було збільшене до 15 років ув’язнення і примусових робіт. Ув’язнення відбував у Сремській Митровиці та Ніші. 29 листопада 1953 року Борислав Пекич був помилуваний. У тюрмі зародилося багато ідей, які Борислав Пекич пізніше розвинув у своїх головних романах. У 1954–1958 роках студіював експериментальну психологію на філософському факультеті Белградського університету. У 1958 році одружився з інженером-архітектором Ліляною Ґлишич; через рік у них народилася дочка Александра. У 1959 році Борислав Пекич також написав свій перший із понад двадцяти кіносценаріїв для головних кіностудій Югославії; зокрема, фільм «Чотирнадцятий день» («Дан четрнаести») за його сценарієм представляв Югославію на Канському кінофестивалі 1961 року.

Роками Борислав Пекич працював над кількома романами, а коли перший із них «Час чуда» («Време чуда», 1965) був опублікований, то викликав зацікавлення великої кількості як читачів, так і літературних критиків. Цей роман у 1976 році вийшов англійською мовою у видавництві «Harcourt Brace Jovanovic» у Нью-Йорку («Time of Miracles»). У 1986 році цей роман був перекладений французькою та польською, у 1987 році – румунською, у 2004 році – італійською, у 2007 році – грецькою мовами. Перший роман Борислава Пекича «Час чуда» чітко вказав на дві важливі характерні ознаки його творчості: гострий антидогматизм і константний скептицизм стосовно могутнього «прогресу» людства, досягнутого упродовж його історії.

У 1968–1969 роках Борислав Пекич був одним із редакторів «Літературної газети» («Књижевне новине»). Його другий роман «Паломництво Арсенія Нєгована» («Ходочашће Арсенија Његована», 1970), окрім іншого, змалював картину студентських протестів 1968 року в Югославії. Хоча Борислав Пекич ідеологічно дистанціювався від цього опозиційного руху, новий політичний клімат ускладнював його стосунки з владою, тож цілий рік він був позбавлений паспорта. Все ж роман здобув премію тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») як найкращий югославський роман того року. Англійський переклад під назвою «Белградські будинки» («Houses of Belgrade») вийшов у 1978 році також у видавництві «Harcourt Brace Jovanovic» у Нью-Йорку, а пізніше був перекладений польською, чеською та румунською мовами.

Після еміграції Борислава Пекича у 1971 році до Лондона югославська влада вважала його персоною нон ґрата, що на декілька років унеможливило видання його книжок в Югославії. Щойно в 1975 році з’явилася обширна новела «Злет і падіння Ікара Губелкіяна» («Успење и суноврат Икара Губелкијана»), перекладена пізніше польською (1980), угорською (1982), чеською (1985) та французькою (1992) мовами. У 1977 році Борислав Пекич послав рукопис роману (соті) «Як поховати вампіра» («Како упокојити вампира») на анонімний літературний конкурс Об’єднання видавців Югославії. Роман переміг на конкурсі, тож був надрукований. Пізніше був перекладений чеською (1980), польською (1985), італійською (1995) і англійською (2005) мовами. Базований частково на власному тюремному досвіді Пекича, роман показує методи, логіку та психологію сучасного тоталітарного режиму. Сага-фантасмагорія «Захист і останні дні» («Одбрана и последњи дани», 1977) була перекладена польською та угорською (1982), чеською (1983), французькою (1989) та шведською (2003) мовами. Ці три твори ґрунтовно розглядають різні види й різні рівні колаборації в Югославії в часи Другої світової війни.

Після більш як двадцяти років підготовки, студій і досліджень з’явився в 1978 році перший том семитомної фантасмагорії Борислава Пекича «Золоте руно» («Златно руно»). Наступні шість томів вийшли в 1978–1986 роках Цим твором Борислав Пекич увійшов у коло найвидатніших сербських письменників. За цю сагу Борислав Пекич у 1987 році отримав премію ім. Петара Петровича Нєґоша, що означало визнання його одним із найкращих сучасних прозаїків Югославії. На думку журі Телебачення Сербії, цей роман увійшов у десятку найкращих романів, написаних сербською мовою в період від 1982 до 1992 року. «Золоте руно» зарубіжні критики порівнювали з «Уліссом» Джеймса Джойса за структурою нарації класичного міфу, з «Будденброками» Томаса Манна за описом тривалої сімейної історії та еволюцією передвоєнного суспільства, з «Контрапунктом» Олдоса Гакслі за внутрішньою генезою, яка проходить крізь лабіринт конфліктних перспектив. «Золоте руно» описує блукання поколінь Нєгованів і через них досліджує історію Балкан. Перший, другий і третій томи вийшли французькою мовою 2002, 2003 і 2004 року відповідно.

У 1980-і роки Борислав Пекич писав вже щось зовсім інше. Збирав матеріал для написання книги про зниклий острів Атлантиду, намагаючись дати нове пояснення коренів, розвитку й занепаду нашої цивілізації. Попри осмислення класичних джерел, які інспірували його антропологічний інтерес, Борислав Пекич вирішив окреслити свою нову візію майбутнього, уникаючи «історичних моделей», з якими стикався у старих міфах. Таким чином виникли три книжки: жанр-роман «Лють» («Беснило», 1983), антропологічний роман «1999» (1984) і епос «Атлантида» (1988). Ці книжки витримали велику кількість перевидань в Сербії, а «Лють» навіть була бестселером. «Лють» вийшла іспанською (1988) та угорською (1994) мовами, а «Атлантида» чеською (1989) мовою. За «Атлантиду» Борислав Пекич отримав премію ім. Івана Ґорана Ковачича (1988). «Вибрані твори» Борислава Пекича у 12 томах вийшли в 1984 році, за них він отримав премію Спілки письменників Сербії. У 1991 році вийшли «Вибрані твори» Борислава Пекича у 6 томах.

Тритомник «Роки, які з’їла сарана» («Године које су појели скакавци») був виданий у 1987–1990 роках. Це автобіографічно-мемуарна проза, в якій оцінюються післявоєнні роки, життя та переслідування буржуазії під комуністичним режимом. Ці книги не автобіографічні в класичному сенсі слова, адже Борислав Пекич займається і загальним станом Югославії після Другої світової війни, іншими країнами та їхнім устроєм. Він змальовує тюремне життя як єдину цивілізацію, а цивілізацію «свободи» як різновид тюрми. Ця трилогія визнана кращим зразком мемуарної прози, за неї Борислав Пекич отримав премію ім. Мілоша Црнянського (1989).

Ґотична хроніка «Новий Єрусалим» («Нови Јерусалим: готска хроника») вийшла в 1989 році. Дві новели з цієї збірки були перекладені французькою й англійською мовами. Новела «Людина, яка їла смерть» з цієї книжки вийшла французькою мовою як окреме видання (2005) і була визнана найкращою книжкою іноземного письменника того року. Повністю «Новий Єрусалим» вийшов українською мовою (2007) у видавництві «Кальварія»; у видавничій анотації зазначено, що це – «вінок новел, об’єднаних численними паралелями та аналогіями. Письменник звертається до вічної проблеми вибору, говорить про сумнів та догму, про таємничу природу мистецтва, про масу та індивідуума. Пекич створює параболічні оповіді, в яких легко переходить межу реального та фантастичного, надаючи історичним та напівісторичним фактам художньої достовірності та універсального звучання». Сербський критик Рада Саратлич лапідарно подає квінтесенцію цього твору: «Сам Пекич визначив “Новий Єрусалим” як ґотичну хроніку, підкресливши цим, що йдеться про специфічний прозовий цикл, у якому змальовані найбільші біди, з якими зустрічався людський рід від пізньовізантійського часу до ери комунізму та сталінізму. Розповідаючи про чуму, творчий екстаз, знищення відьом, революційне насильство у різних формах, закінчуючи темними безоднями, у які людина падала під владою тоталітарних режимів, Пекич справді виписав ґотичну хроніку історії». «Новий Єрусалим» складається з п’яти новел. «Мегалос Масторас та його витвір, 1347 рік» – це розповідь про Чуму, яка замовила різьбяру Мегалосу Масторасу виготовити стілець, з якого вона вже не могла б встати, бо змучилася блукати світом; різьбяр створив той стілець, але не захотів розлучатися зі своїм шедевром, за що й жорстоко поплатився. «Слід серця на стіні, 1649 рік» – розповідь про Джона Блексміта, який начебто має дар визначати відьом; тож він і подорожує Англією, рятуючи різні місцевості від нечистої сили; тих, на кого він вказував, одразу вішали; і от він потрапляє до рідного міста, де змушений вказати на власну матір, аби позбавити її страшних мук. «Людина, яка їла смерть, 1793 рік» – розповідь про писаря Революційного Трибуналу Жана-Луї Поп’є, який одного разу, снідаючи за робочим столом, випадково загорнув шматок сиру у смертний вирок і, щоб самому за це не піти на ґільотину, був змушений з’їсти аркуш із вироком; із того дня він щодня їв по одному вироку, їв смерть, рятуючи невинних людей від неминучої загибелі. «Музикант Золотих Часів, 1987 рік» – історія про те, що жодна людина ніколи не може втекти від самої себе; коли власне минуле наздоганяє людину, яка зрадила свою обітницю, зрадила своє дитинство, свої Золоті Часи, – приходить Музикант Золотих Часів і відбирає життя. «Промені Нового Єрусалима, 2999 рік» – наукова праця вченого-археолога із далекого майбутнього; археолога, який проводив розкопки на далекій Півночі і віднайшов прадавню цивілізацію – ГУЛАГ, яку населяли мудрі та щасливі громадяни – зеки; то була високорозвинена, омріяна країна, із найщасливішими людьми на світі, які виробили вміння терморегуляції тіла силою чистої волі і пречудово жили у лютих морозах.

У 1970-х роках Борислав Пекич заявив про себе як один із найкращих сучасних сербських драматургів. Писав і радіо-драми для Westdeutscher Rundfunk у Кельні, для Süddeutscher Rundfunk у Штутґгарті. Із 27 драм, які були поставлені або надруковані в Сербії, 17 мали прем’єри в Німеччині. Чимало п’єс було трансформовано в теле-драми, здобуло численні нагороди. 16 із них надруковано у «Вибраних творах» 1984 року. П’єса «Генерали, або Рідня по зброї» («Генерали или Сродство по оружју», 1969) входить у всі антології сучасної сербської драматургії. П’єси Борислава Пекича були вельми популярні, отримали чимало схвальних відгуків; найвідомішою з них є «Цінцари, або Кореспонденція» («Цинцари или Корешподенција», 1979), базована на четвертому томі «Золотого руна»; за 23 роки в белградському театрі «Ательє 212» відбулося 280 її постановок. Борислав Пекич отримав першу премію Радіо-Загреба за п’єсу «186. Драбина» («186. Степеник», 1982), першу премію на фестивалях в Охриді та Варні за п’єсу «Як розважати пана Мартина» («Како забављати господина Мартина», 1990).

Упродовж довшого часу Борислав Пекич працював над багатьма фільмами, написав більше двох десятків оригінальних сценаріїв і адаптував деякі зі своїх романів для кіно. Фільм «Час чуда» презентував Югославію на Канському кінофестивалі 1991 року, де Ґоран Паскалєвич здобув приз за режисуру, а пізніше фільм був представлений на кінофестивалях у Ґлазґо, Москві, Монреалі та Врнячкій Бані. Фільм «Диявольський рай» («Ђавољи рај», 1989), створений за сагою-фантасмагорією «Захист і останні дні», здобув приз на кінофестивалі в Токіо в 1989 році та презентував Югославію на кінофестивалях у Монпельє (Франція), Сан Себастьяні (Іспанія), Лос Анджелесі та Сан Франциско (США).

Як коментатор Югославського відділу Світової секції BBC у Лондоні в 1986–1991 роках Борислав Пекич читав свої «Листи з Лондона» («Писма из Лондона») кожної неділі; ці «Листи» вийшли друком в Югославії: «Листи з чужини» («Писма из туђине», 1987), «Нові листи з чужини» («Нова писма из туђине», 1989), «Останні листи з чужини» («Последња писма из туђине», 1991). Кожна книжка складалася з 50 листів з дотепними та свіжими спостереженнями про Англію й англійський народ. Листи транслювалися для югославських і сербських слухачів, для яких Борислав Пекич полюбляв робити численні гумористичні порівняння британської та югославської влади, держави, звичаїв і людей. За ці книжки Борислав Пекич отримав премію ім. Яші Ігнятовича (1991). На BBC Борислав Пекич також мав серію передач про історію Великобританії, яка посмертно була видана п. н. «Сентиментальна історія Британської імперії» («Сентиментална повест Британског царства», 1992).

У 1989 році Борислав Пекич разом із іншими дванадцятьма інтелектуалами відновив роботу Демократичної партії, а в 1990 році став членом її Головної ради; став одним із редакторів оновленої опозиційної газети «Демократія» («Демократија»). У 1990–1992 роках Борислав Пекич був заступником голови Сербського ПЕН-центру, був також членом Англійського ПЕН-центру. Від 1985 року був членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, у 1992 році став членом Коронної ради престолонаслідника Александара Караджорджевича.

Як автор і публічна особистість Борислав Пекич був активним до останніх днів; помер 2 липня 1992 року від раку легень у своєму будинку в Лондоні. Був кремований у Лондоні, а урна з його прахом знаходиться на Алеї заслужених громадян на Новому цвинтарі в Белграді. Посмертно престолонаслідник Александар відзначив його Королівським орденом двоголового білого орла першого ступеня.

Багато книжок Борислава Пекича було опубліковано вже посмертно: «Час слів» («Време речи», 1993), «Відпочинок від історії» («Одмор од историје», 1993), «Будівничі» («Градитељи», 1994), «Народження Атлантиди» («Рађање Атлантиде», 1996), «Стерто зі стрічки» («Скинуто са траке», 1996), тритомник «У пошуках Золотого руна» («У трагању за Златним руном», 1997), «Вибрані листи з чужини» («Изабрана писма из туђине», 2000), «Політичні зошити» («Политичке свеске», 2001), «Філософські зошити» («Философске свеске», 2001), «Кореспонденція як життя І» («Кореспонденција као живот I», 2002), «Кореспонденція як життя ІІ» («Кореспонденција као живот IІ», 2003), «Зібрані листи з чужини» («Сабрана писма из туђине», 2004), збірка неопублікованих п’єс «Роботи та привиди» («Роботи и сабласти», 2006), «Вибрані драми» («Изабране драме», 2007), «Вибрані есеї» («Изабрани есеји», 2007), збірка інтерв’ю й есеїв «Мораль і демократія» («Морал и демократија», 2008), збірка думок із опублікованих і неопублікованих творів «Марґіналії та моралії» («Маргиналије и моралије», 2008).

Борислав Пекич залишив величезний корпус рукописів, який складається з комплексних коментарів про виникнення та розвиток тем «Золотого руна», «Атлантиди», «1999», з філософського, антропологічного та історичного погляду. Автобіографічні сюжети присутні в деяких його творах у вигляді спогадів про роки, проведені в політичній ізоляції. Тема особистої свободи проходить як крізь його твори, так і через щоденники як відповідь на репресивну діяльність комуністичного режиму колишньої Югославії. Його дружина та дочка в 2012 році опублікували книжку «Сліди на піску» («Стопе у песку»), до якої увійшли промови та лекції Борислава Пекича, які він виголошував по цілому світі.

Твори Борислава Пекича перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, голландською, шведською, ретороманською, румунською, угорською, чеською, словацькою, польською, словенською, македонською, грецькою, албанською та іншими мовами. Українською мовою окремі твори Борислава Пекича переклала Алла Татаренко.

Українською мовою уривок з роману «Як поховати вампіра» – «Як професор Рутковський продав душу дияволу, або по той бік добра та зла» – був надрукований у незалежному культурологічному часописі «Ї» (2000, № 16), оповідання «Чудо в Гадарі» – в «Антології сербської постмодерної фантастики» (Львів, 2004), новела «Людина, яка їла смерть, 1793 рік» – в часописі «Ї» (2005, № 37), роман «Новий Єрусалим», як вже знаємо, вийшов окремим виданням (Львів, 2007).

Перекладачка творів Борислава Пекича Алла Татаренко є також і дослідницею його творчості, опублікувала про нього та його твори чимало статей, зокрема такі: «“Новий Єрусалим” Борислава Пекича як приклад постмодерного жанрового експерименту» («Література. Фольклор. Проблеми поетики», Київ, 2009, вип. 32), «(Де)міфологізація історії в малій прозі Д. Кіша та Б. Пекича» («Біблія і культура», Чернівці, 2010, вип. 13),

«Жанрові інновації у творчості Борислава Пекича» (розділ у її монографії «Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури)», Львів, 2010).