Сербський поет Бранко Мількович (по-сербськи: Бранко Миљковић, Branko Miljković) народився 29 січня 1934 року в місті Ніш на сході Сербії. У 1941–1945 роках ходив до середньої школи, у 1949–1953 роках навчався у гімназії імені Стевана Сремаца у Ніші, де його поетичний талант розкрився в літературному гуртку «Његош». Першого вірша опублікував у 1952 році у белградській газеті «Записи», мав тоді вісімнадцять років. У 1953–1957 роках студіював на філософському факультеті Белградського університету. Ще студентом (1956) входив до групи неосимволістів, які намагалися синтезувати поетичний досвід символістів і надреалістів (сюрреалістів). Щойно прибувши до Белграда, Бранко Мількович навідувався до редакцій багатьох часописів, та не знаходив там розуміння. Зате подружився з іншими сербськими поетами, особливо з Васком Попою та Іваном В. Лаличем. Перші його вірші у Белграді опублікував у 1955 році Оскар Давічо в часописі «Дело» і цим відкрив йому шлях до інших часописів. Незабаром вийшла й перша поетична збірка Бранка Мільковича «Марно її буджу» («Узалуд је будим», 1956), яка була тепло зустрінута публікою та критикою. Титульний вірш збірки «Марно її буджу» став одним із найвідоміших творів Бранка Мільковича:

Буджу її через сонце що рослинам вістить про себе

через небо розіп’яте поміж пальців

буджу її через слова що горло обпікають

люблю її вухами

треба йти на край світу і знайти росу на траві

буджу її через далекі речі подібні на ці отут

через людей які без чіл та імен проходять вулицею

через анонімні слова

площі

буджу її через мануфактурні пейзажі громадських парків

буджу її через цю нашу планету яка можливо

є міною на закривавленому небі

через усміх у камені товаришів заснулих між

двома боями

коли небо не було більше кліткою для птахів

лише летовищем

моя любов повна іншими є частиною світання

буджу її через світання через любов через себе через

інших

буджу її хоча це марніше аніж кликати

птаху навік відлетілу

серйозно казала: нехай мене шукає і бачить що мене нема

та жінка з дитинними руками яку люблю

те дитя заснуле не витерши сліз які буджу

марно марно марно

марно її буджу

бо прокинеться іншою та новою

марно її буджу

бо уста її не зможуть їй промовити

марно її буджу

ти знаєш що вода тече але не каже нічого

марно її буджу

треба обіцяти загубленому імені чиєсь обличчя

у піску

якщо не так відрубайте мені руки

і перетворіть мене на камінь

(Переклав Іван Лучук).

За свідченням самого Бранка Мільковича, він ще гімназистом вдома в однієї своєї сусідки побачив на стіні фотографію її померлої дочки Ружі, яка загинула 1994 року під час бомбардувань, він сам бачив, як її відносять на ношах; він закохався у мертву дівчину, властиво – у ту фотографію з дівчиною, а тоді написав вірша «Марно її буджу» на її честь; про цей вірш пізніше казав, що він став його поетичним тріумфом.

Потім Бранко Мількович видав збірки «Смертю проти смерті» («Смрћу против смрти», 1959; спільна з Блажо Щепановичем), «Походження надії» («Порекло наде», 1960), «Вогонь і ніщо» («Ватра и ништа», 1960), «Кров, яка світить» («Крв која светли», 1961). Для поезії Бранка Мільковича властива й ускладнена метафоричність, і витончена пластика, і прозорість ліричного вислову, і заглиблення у філософські глибини життя. Як-от у «Вірші про квітку» («Песма о цвету»):

Квітка маленька-мала

ще й лепетати не вміла,

а вже усі тайни землі і сонця

вона розуміла.

Квітка маленька-мала

не ступила ще й кроку,

а повітрям, водою і світлом

вже кормила себе нівроку.

Квітка маленька-мала

читати-писати не вміє,

та що таке світ і життя – розуміє,

і пахтить-духм’яніє.

(Переклала Оксана Сенатович).

У Белграді Бранко Мількович часто відвідував кав’ярні, вів богемний і безтурботний спосіб життя. Унаслідок постійного вживання алкоголю виявлялася агресивна сторона його характеру, часто встрявав у бійки, які майже завжди програвав. Така поведінка часто призводила до неприємних ситуацій. На щастя, Бранко Мількович мав багато друзів серед письменників, які були близькими до режиму і які витягали його з неприємностей.

Літературна критика, незважаючи на молодий вік Бранка Мільковича, зарахувала його до чільних сербських поетів. Це було підтверджено однією із найпрестижніших тоді літературних нагород – Жовтневою премією (1960, за збірку «Вогонь і ніщо»). Після того Бранко Мількович став звертати увагу на свій одяг, ходив Белградом у сірому костюмі з вишневого кольору камізелькою, у капелюсі з широкими крисами. З богемного студента перетворився на статечного пана.

Ранні вірші Бранка Мільковича позначені впливом і французьких символістів, і Гераклітової філософії. У найвизначнішій збірці Бранка Мільковича «Вогонь і ніщо» поряд із античними мотивами присутні національні мотиви та легенди, які він уплітав у власну поетику, зокрема в циклі «Золотокрилий крижень» («Утва златокрила»). Окрім віршів, писав есеї та літературно-критичні статті, перекладав російських і французьких поетів.

Через особисті непорозуміння з деякими поетами та друзями і через любовні страждання восени 1960 року Бранко Мількович покинув Белград і став редактором літературної редакції радіо Загреба. Там, незадоволений власним життям, ще сильніше пристрастився до алкоголю. Трагічно відійшов у ніч з 11 на 12 лютого 1961 року. В останню ніч його життя, за свідченнями очевидців, пив у компанії декількох дівчат, був веселим, казав, що покінчив із зарозумілими редакторами, політичними лакизами та партією, що готує до друку нові добірки віршів. Незабаром після півночі покинув кав’ярню, сказавши, що має з кимось зустріч. Під ранок його знайшли повішеним на дереві на околиці Загреба. Найімовірнішою й офіційною причиною смерті є самогубство, хоча існують й інші версії. Якщо це було вбивство, то припускають, що спричинити його могло й те, що Бранко Мількович займався дослідженням етнічного походження маршала Тіто на основі його діалектної вимови.

Українською мовою окремі вірші Бранка Мільковича переклали Дмитро Павличко, Оксана Сенатович, Іван Лучук.