Найвидатнішим тибетським поетом є шостий далай-лама Цанджан-джамцо. За місцевою традицією, новим далай-ламою стає той, кого за багатьма прикметами та знаками шукають і знаходять у день смерті старого далай-лами. І той знайдений новонароджений стає наче перевтіленням попереднього далай-лами. Майбутній далай-лама (тобто фактичний, бо він ним вже є) за виконання своїх обов’язків чи то пак звершення вибраного небом покликання може братися лише досягнувши відповідного віку, а до того він мусить отримати належну освіту та пройти відповідну підготовку. Так мало б бути і з шостим далай-ламою, проте так не сталося, бо він є абсолютно незвичайним серед решти далай-лам. Від самого початку до самого кінця, і далі у вічність. Зокрема, і своєю віршотворчістю, бо самим фактом писання віршів він зовсім не був оригінальним, адже віршували також і його попередник, і його наступник, тобто п’ятий і сьомий далай-лами. Зазвичай про особу перевтіленого далай-лами вістять по цілому Тибеті. Та не так сталося із шостим. Бо мудрий реґент держави Сандже-джамцо приховав факт смерті п’ятого далай-лами, оголосивши лише про його затворництво. Таке лукавство було спричинене патріотичними мотивами, адже треба було протистояти і джунґарським монголам, і китайсько-манчжурській імперії, відстоюючи незалежність Тибету. Це все діялося 1683 року, а під час вдаваного затворництва «великого п’ятого» Цанджан–джамцо здобував освіту не зовсім таку, яку мав би отримувати в якості перевтілення. Він був інтронізований у 1696 році, і тоді ж почалися різні перипетії, що вплинули безпосередньо і на його долю. Бо будучи главою буддійської школи, першою особою в теократичній державі, Цанджан-джамцо дозволяв собі багато чого ніби недозволеного: гуляв вечорами-ночами вулицями Лхаси, пиячив, не цурався доступних жінок, а деколи навіть влаштовував у себе театралізовані дійства, в яких і сам міг грати роль героя якоїсь романтичної історії. Після страти реґента Сандже-джамцо, монголи у 1706 році підступно вбили і шостого далай-ламу. Та цікавим для нас Цанджан–джамцо є саме як поет. Література Тибету ХІІ–ХVІІІ ст. носила релігійно-дидактичний характер (це були головно прозові твори, з відносно незначними віршованими вкрапленнями) і розвивалась на основі буддійського канону, та паралельно існувала й усна народна творчість, дуже рідко взаємодіючи з писемною літературою. Лірична поезія шостого далай-лами якраз і була проривом світського змісту в тибетське письменство, та й мала багато спільного з фольклорною традицією. Тибетські народні пісні поділяються на п’ять основних категорій:

1) gral-glu: рядові пісні (їх співають хором, ставши в декілька рядів; це переважно новорічні та весільні здравиці);

2) gshas-chen: великі пісні (тобто пісні, що мають лише довгі рядки; виконуються після збору врожаю);

3) ka-gshas: своєрідні абецедарії (тридцятирядкові пісні, бо літер у тибетському алфавіті саме тридцять; використовуються як любовні послання);

4) skor-gshas: хороводні пісні (різноманітного, переважно розважального змісту);

5) gtang-thung-gshad: короткі пісні (чотири-, шести- або восьмирядкові пісні-вірші; найпопулярніші пісні серед тибетців).

Як випливає з цієї класифікації китайського тибетолога Юй Даоцюаня, тибетські народні пісні все ж пов’язані з писемною традицією: в піснях-віршах (5) варіюється конкретна кількість рядків; у великих піснях (2) довгі рядки сприймаються як такі радше на око; ну а вже пісні, в яких початкові літери всіх за порядком тридцяти рядків відображають тибетський алфавіт (3), просто немислимі без писемної основи. Та й ліричні пісні далай-лами шостого стали «любовними піснями» значно пізніше від їх створення, і в усному побутуванні (окрім ксилографів і рукописів) дійшли аж до нашого часу, не втративши імені свого автора.

Вельми популярною є, зокрема, така пісня Цанджан–джамцо:

Як лошиця втече –

наздожене аркан.

Кохана розлюбить –

всі чари даремні.

(Переспівав Іван Лучук).

Лірична поезія Цанджан–джамцо (а це переважно чотирирядкові вірші, по шість складів у кожному рядку), створена під значним впливом усної народної творчості пісенна книжна поезія, стала наче перехідним етапом між народними піснями та літературними віршотворами; і заодно це було початком світської ліричної поезії в Тибеті. Щоправда, поетична традиція Цанджан–джамцо не мала продовження в тибетській літературі. Контекстуально це було унікальне явище, яке так і залишилося відрубною межею і стосовно попередньої традиції, і щодо подальшого поетичного розвитку.