Сербський письменник Мілован Ґлишич (по-сербськи: Милован Глишић, Milovan Glišić) народився 19 січня 1847 року у Градці біля Валєва на заході Сербії у родині Джордже та Євросими Ґлишичів. У його селі не було школи, тож першу освіту здобув від батьків, які його навчили читати й писати. Із такою підготовкою його у Валєві прийняли зразу до другого класу середньої школи. Коли у 1864 році записався до Белградської нижчої гімназії, мав уже 17 років. Через бідність сам мусив давати собі раду, а матеріальне становище ще погіршилося, коли у 1865 році помер його батько. Гімназію закінчив у 1870 році, потім почав вивчати технічні науки у Великій школі, але після двох років навчання переключився на вивчення філософії у цій же школі. Коли перервав вивчання техніки, призначили його коректором у Державній друкарні. Мілован Ґлишич був на різних роботах, які тільки міг знайти. Хоча це й займало багато часу, все ж був добрим студентом. Цікавився навчальними предметами, багато читав, вивчав російську, французьку та німецьку мови. Двічі був редактором офіційної «Сербської газети» («Српске новине»), довший час – драматургом Народного театру, а наприкінці життя – помічником директора Народної бібліотеки. Був п’ять років одружений із дочкою багатого белградського торговця Ніколи Стефановича, цей шлюб був «джерелом відчаю, найгірших лих і нещастя». Коли шлюб розпався, жив у номері готелю «Національ» під Калемегданом. Його сестра Станка Ґлишич була вчителькою та перекладачкою з французької і російської мов, написала «Мої спогади» («Моје успомене», 1933), у яких багато місця присвятило своєму братові. Помер 1 лютого 1908 року у Дубровнику, де лікувався від туберкульозу.

Свій літературний шлях Мілован Ґлишич розпочав перекладами для сатиричних газет, а потім переключився на писання власних оповідань. У кінці 1870-х років Мілован Ґлишич публікував у часописі «Батьківщина» («Отаџбина») сатиричні оповідання, в яких розвінчував провінційну бюрократію, товстосумів, сільських глитаїв тощо. У доробку Мілована Ґлишича є дві п’єси «Два цванцики» («Два цванцика», 1883) і «Обман» («Подвала», 1885) і дві збірки оповідань. У збірки, крім інших, увійшли його популярні сатиричні та гумористичні оповідання «Голова цукру» («Глава шећера»), «Рогата вівця» («Рога»), «Ні про що» («Ни око шта»), «Фатальне число» («Злослутни број», 1875), «Музикант» («Свирач», 1879), «Шило за мило» («Шило за огњило»), «Прогулянка після смерті» («Шетња после смрти», 1881), «Ніч на мосту» («Ноћ на мосту»), «Рідкісний звір» («Редак звер»). Відомими стали також його небилиця «Через дев’ятдесят років» («После деведесет година», 1880) та ліричний шкіц «Перша борозна» («Прва бразда», 1885).

Оригінальний літературний доробок Мілована Ґлишича невеликий: 27 більших і менших оповідань, окрім двох п’єс. Його оповідання стали новим явищем у розвитку сербської прози. Мілован Ґлишич є основоположником реалістичного сільського оповідання із соціальним і політичним спрямуванням. У часи, коли Светозар Маркович проповідував «нову науку» і коли в суспільному житті піднялося обурення неосвіченою та несумлінною бюрократією й лихварями, які гнобили народ, Мілован Ґлишич створив новий вид сільського оповідання у дусі прогресивних ідей, стаючи на захист села та селян від міських лихварів, таких як Вуле Пупавац, від сільських глитаїв, таких як ґазда Рак, від поліційних писарів. В оповіданні «Ні про що» Мілован Ґлишич зобразив тип нової людини в особі вчителя Ґуїці, подавши розповідь про нього як комічний анекдот, але зі свідомим наміром показати конфлікт нового та старого поколінь. Під впливом російських письменників і свого сільського походження, він любив село і сільську патріархальну мораль, а ненавидів торговців. Проте в його оповіданнях відсутні якісь серйозніші суспільні та моральні конфлікти. Мілован Ґлишич тверезо та реалістично пише про село, не ідеалізуючи і не прикрашаючи його. Вартість його оповідань полягає у яскравому гуморі й сатирі, у простому стилі та чистій і вишуканій мові.

Найзначнішою частиною літературного доробку Мілована Ґлишича є сатиричні оповідання. У своїх сатирах він, використовуючи суттєві особливості реалістичного методу, виліпив цілу галерею типів, окреслив значні суспільні явища та процеси, висвітлив деякі ознаки епохи. У тих сатирах переважно йдеться про село, але відносини і явища, причини та наслідки настільки переплетені й ускладнені, що село й містечко існують в одному вимірі, пов’язані нерозривними нитками взаємної подібності та спільних стремлінь, а ще більше роз’єднані антагонізмами суворої боротьби за владу грошей. Свої сатири Мілован Ґлишич створював на мотиви, які були природними відголосками суспільної дійсності, чистота його намірів неодмінно призводила до дієвої критики.

За широтою та простором тематичного охоплення найзначнішим є оповідання «Голова цукру». Композиційна єдність у ньому відсутня, адже воно включає декілька окремих тем і оповідних мотивів, складаючись у цілість із поверхово пов’язаних, деколи лише тоном і духом, різних епізодів. Але це синтез тих властивостей, які дали змогу Мілованові Ґлишичу найкраще відобразити соціально-економічні та моральні бродіння, судоми та проступки певного середовища та певного часу. Від іронічної невинності до сатиричної їдкості, від сухих реалістичних відомостей до жовчних характеристичних узагальнень, «Голова цукру» є одночасно анекдотичним відбитком і одного лукавого вчинку, і процесу розшарування села, історією розорення селян і збагачення війта Максима Сармашевича, картиною спільних дій бюрократичної влади та сільських «комерсантів», і таким чином глибоко вникає у багатошаровість тодішніх відносин. Оповідь розгортається між двома полюсами. На одному селяни розмовляють про небесні кари, які впадуть на глитаїв і лихварів, кажуть це заради своєї втіхи, власного полегшення, бо на землі справедливості нема. На протилежному полюсі відбувається гучне та бурхливе святкування в сільського писаря Давида Узловича, на яке зібралися паразити й гнобителі. Між цими полюсами Мілован Ґлишич зобразив типи й події, невеселу фабулу та страшне звинувачення. У змалюванні війта Сармашевича розкішно розцвіла іронія, зазвучала тонкими акцентами ілюзії дійсності. Під пригладженою зовнішністю війта, під виглядом людяної поведінки – що мало б означати поступ – криється жадібний дух бюрократа. Цей дух винайде нові способи гноблення селян, рафінований у своїй формальній правильності, якщо дивитися збоку, і у внутрішній грі, твердій і суворій, якою можна спотворити закон. Тут іронія переходить в сатиру, гірку та натуральну, а письменник досягає вражаючих результатів.

Інші сатиричні оповідання Мілована Ґлишича не такі значні. Деякі з них цікаві своїми мотивами. Оповідання «Музикант» має таку особливість. Хоч назву здобуло від музиканта Сретена, але в ньому яскравішим є образ ґазди Мілуна, жадібного грошолюба та нестримного лихваря.

Як і його кумир Микола Гоголь, Мілован Ґлишич мав розвинений гумористичний нерв, у ґрадації від іронії до пародії. Елемент гумору присутній майже у всіх його оповіданнях. Найуспішніше гумористичного ефекту Мілован Ґлишич досягає у змалюванні перевернутого порядку речей. Дотеп, смішний жарт, спритний обман – допомагають у зображенні суспільної атмосфери, в якій сміються на весь рот і життєрадісністю гоять рани. Містечкове середовище та село тут зустрічаються на спільній межі схожих, ледь не ідентичних, недоліків і пороків, перехрещуючи свої ментальні характеристики та особливості. Зображення все ж зупиняється на рівні смішного.

За своїм методом Мілован Ґлишич є письменником, який покладається тільки на «поезію факту», на відомості та явища, які в змозі осягнути його світогляд та класифікувати його власний досвід. Більшість персонажів у його оповіданнях змальована з реальних осіб. Із такого ставлення до дійсності виростає метод Мілована Ґлишича. якому був потрібен або анекдот, або прототип; анекдот для фабули, прототип для зразка. Характер його оповіді зводиться першочергово до сюжету, до розвитку дії, до діалогічної плавності, до деталей, які надають всьому ходові оповіді більшої чи меншої рельєфності.

Внутрішнє життя героїв творів Мілована Ґлишича майже зовсім невідоме нам. Він не мав здатності до психологічного аналізу, до змалювання та зображення глибших і прихованіших явищ людської сутності. Його описи персонажів зупиняються на узагальненнях, які не надто перевищують простонародні розмови та вчинки. Зведена до події, до стосунків, до персонажів, до ситуацій, проза Мілована Ґлишича доволі бідна на мистецькі вартості, на художню чарівність.

Серед оповідань Мілована Ґлишича є декілька творів, начебто невластивих письменникові виразно реалістичного методу. Йдеться про фантастичні оповідання, духом і тоном схожі на народні оповідки, характером – на байки й небилиці, з фольклорними мотивами. На це вплинув Микола Гоголь, властиво – його «Вечори на хуторі біля Диканьки». У фантастичних оповіданнях Мілован Ґлишич використав забобони про вампірів, дідьків, бісів, джинів, привидів, якими уява простого селянина населила загробний світ. Деколи такі мотиви виникають і в оповіданнях, створених на реальній основі: наприклад, в «Голові цукру» один епізод присвячений опису боротьби Радана з нечистою силою. І в інших оповіданнях змішуються елементи. В оповіданні «Ніч на мосту», попри опис однієї страшної ночі, присутні дві спроби пояснення змін на селі: перша про зникнення приязні, друга про причини неробства.

В оповіданні «Через дев’ятдесят років» Мілован Ґлишич створив ґрандіозний образ вампіра Сави Савановича, яким виразив страх перед дійсністю і самим собою. Це не фантастика, не якийсь дух над водою чи проста письменницька вигадка, йдеться про божевільну реальність. Саву Мілован Ґлишич увів у сербську літературу, підтвердивши старе правило, що жоден народ не може обійтися без свого вампіра. За твором Мілована Ґлишича «Через дев’ятдесят років» у 1973 році зняли фільм «Метелик» («Лептирица»), а герой Сава Саванович став одним із найвідоміших вампірів.

Після Мілована Ґлишича з’явилися і видатніші митці, сербське оповідання розвинулося вшир і вглиб, досягнуло чудових результатів, але на його скромних початках, у його перших спробах віднайти свій шлях і свої параметри – вклад Мілована Ґлишича є видимим і безсумнівним.

Мілован Ґлишич переклав багато творів російської та французької літератури, у 1880-х роках був найкращим перекладачем із російської та французької мов у Сербії. Сумлінний і талановитий перекладач, а попри те чудовий знавець народної мови, Мілован Ґлишич великою мірою спричинився до ознайомлення сербської публіки з творами великих російських письменників, своїми перекладами потужно впливав на розвиток сербської літературної мови. Найзначнішими його перекладами з російської є «Мертві душі» і «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Крайцерова соната» та «Війна і мир» Льва Толстого, «Обломов» Івана Гончарова, драми Олександра Островського. Із французької перекладав твори Оноре де Бальзака («Шаґренева шкіра»), Проспера Меріме («Коломба»), Жуля Верна та інших. Для театру переклав понад тридцять п’єс із російської, французької та німецької мов. Марк Якович Ґольберґ вважає, що Мілованові Ґлишичу належить переклад балади «Причинна» Тараса Шевченка, опублікований у новосадському часописі «Явір» («Jавор», 1877, № 22/23) за підписом Г-ћ.