Іван Ольбрахт (по-чеськи: Ivan Olbracht) – це його письменницький псевдонім. Народився Каміл Земан (такий його автонім) в місті Семіли на півночі Чехії, яка перебувала тоді в складі Австро-Угорської імперії. Його батьком був адвокат і письменник Антал Сташек (власне Антонін Земан), який вирізнявся високим соціальним сумлінням, що було відображено і в його книгах, і який взяв собі за дружину письменницю Гелену Маліржову. Закінчив гімназію в Дворі Кралове, а університету не закінчив ні в Празі, ні в Берліні, де студіював право та філософію. Від 1905 до 1916 року обіймав посаду редактора газети «Робітничі листки» («Dělnické listy»), яка виходила чеською мовою у Відні. Після повернення до Праги редагував до 1920 року газету «Право люду» («Právo lidu»). Навесні 1920 року нелегально прибув до Москви і прожив там 6 місяців, брав участь як делегат від неорганізованої ще компартії Чехословаччини в засіданнях 2 Конгресу 3 Інтернаціоналу. У травні 1921 року став одним із організаторів компартії Чехословаччини та редактором її центрального друкованого органу «Червоне право» («Rudé právo»), пробув на цій посаді до 1929 року. За цей час був двічі ув’язнений за свої революційні комуністичні погляди: вперше в 1926 році в Сілезькій Остраві, а вдруге в 1928 році на Панкраці в Празі. У 1929 році вийшов із партії після підписання «Маніфесту семи» («Manifest sedmi»). Вперше на Закарпатті (Підкарпатській Русі, яка входила тоді до складу Чехословаччини) побував 18 березня 1931 року. 14 червня 1931 року прибув у Колочаву і тут почав збирати матеріал для книги про Миколу Шугая. На Закарпатті заснував Комітет із захисту трудівників Підкарпатської Русі (Komitét pro záchranu pracujícího lidu Podkarpatské Rusi), до якого вступило багато діячів чеської культури (наприклад, Франтішек Ксавер Шалда, Вітезслав Незвал). Заснував там і школу. У 1934 році в Празі відбулася прем’єра художнього фільму режисера (і письменника) Владислава Ванчури «Марійка-невірниця» («Marijka-nevěrnice») за сценарієм Івана Ольбрахта та Карела Нового. Сюжетною основою фільму стало однойменне оповідання Івана Ольбрахта. Фільм знімали в Колочаві, і в ньому крім професійних акторів (і самого Івана Ольбрахта) знімалися й місцеві мешканці. На парламентських виборах 1946 року був обраний депутатом до вищого законодавчого органу Чехословацької Республіки – Установчих Національних зборів. У парламенті залишався до кінця каденції, тобто до виборів 1948 року до Народних зборів. Народним митцем Чехословаччини Ольбрахт став у 1947 році. Помер Іван Ольбрахт 20 грудня 1952 року у Празі.

Літературну діяльність Іван Ольбрахт розпочав у першому десятилітті ХХ ст. На його твори мали великий вплив соціальні питання та соціалістичні ідеї, у них був виражений протест проти буржуазного суспільства. Найважливішою віхою його творчості був період, пов’язаний із Закарпаттям (Підкарпатською Руссю), який охопив усі 1930-і роки; цикл творів про Закарпаття вважається вершиною його літературної творчості. Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що Іван Ольбрахт «сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали за попередні понад десять років».

У перших літературних спробах Івана Ольбрахта переважала публіцистика. У нарисах із життя ткачів «Домашній промисел у Подкрконоші» («Domácí průmysl v Podkrkonoší», 1908) і «Спірити» («Spiriti», 1908) він показав злидні та безправність працюючого люду. Повісті й оповідання з провінційного життя включали критику буржуазного суспільства та міщанської психології: «Тягар» («Břemeno», 1906) і «Найкращий день життя» («Nejkrásnější den života», 1908). Сатиричною спрямованістю, використанням ґротеску характеризуються оповідання про австрійську армію: «Історія Емануеля Умаченого» («Historie Emanuela Umáčeného», 1909), «Про любов до монархії» («O lásce k monarchii», 1910) і «Право на скаргу» («Právo stížnosti», 1913).

Збірка оповідань Івана Ольбрахта «Про злих відлюдників» («O zlých samotářích», 1913) складається з трьох оповідань про середовище циркачів, волоцюг і покидьків суспільства, які борються за збереження залишків своєї гідності та свободи: «Йоска, Форко та Павлинка» («Joska, Forko a Pavlínka»), «Расик і пес» («Rasík a pes»), «Брат Жак» («Bratr Žak»). Ці люди виштовхнуті поза межі закону, тому потрапляють у ще більшу ізоляцію, а це пробуджує в них зло. Про них можна сказати, що вони злегка анархістичні й певним чином схожі на «босяків» Максима Горького. Оповідання «Брат Жак» було в 1938 році перероблене на повість, а в 1954 році екранізоване п. н. «Комедіанти» («Komedianti»).

Тема «злих відлюдників» продовжується в першому романі Івана Ольбрахта «Тюрма найтемніша» («Žalář nejtemnější», 1916). У романі йдеться про поліційного комісара, який вийшов на пенсію й осліп. Центральним мотивом дії є його параноїдальні ревнощі, через які він є дуже грубим зі своєю дружиною. Він вельми важко зносить свою сліпоту, психічно ламається, а вкінці й жінка покидає його. У назві роману мається на увазі тюрма любові та ревнощів. У майстерних психологічних характеристиках відчувається вплив Зиґмунда Фройда (увага до підсвідомого, до снів тощо).

Роман Івана Ольбрахта «Дивна дружба актора Єсенія» («Podivné přátelství herce Jesenia», 1919) є психологічним твором, у якому змальовано життя празького актора Єсенія, який є принциповим, працьовитим, врівноваженим, але не талановитим, натомість його конкурент актор Веселий є легковажним, але талановитим, тож усе, за що він береться, йому вдається. Єсеній дуже переймається тим, що незважаючи на всі зусилля, не має успіху, бо йому бракне таланту.

У книжці Івана Ольбрахта «Заґратоване дзеркало» («Zamřížované zrcadlo», 1926) відтворено враження від перебування в ув’язненні в Сілезькій Остраві, до якого він потрапив за прокомуністичну промову в тому місті. В оповіданнях збірки «Дев’ять веселих історій з Австрії та республіки» («Devět veselých povídek z Rakouska i republiky», 1927) з гумором, з сатиричною усмішкою вказано на хиби старої Австрії та нової Чехословацької республіки. Автор критикує передовсім цензуру, бюрократію та корупцію.

«Анна-пролетарка» («Anna proletářka», 1928) Івана Ольбрахта є агітаційним романом, у якому описано перетворення простої покоївки на свідому революційну працівницю, на революційного бойовика. Це була спроба зобразити з класового погляду середовища буржуазне та пролетарське, а на тому тлі показати зародження комуністичної партії в боях за Народний дім (Lidový dům) у 1920 році. Твір став успішним після 1948 року.

Роман Івана Ольбрахта «Завойовник» («Dobyvatel», 1947) є белетристичною адаптацією твору американського історика Вільяма Гіклінґа Прескотта «Історія завоювання Мексики». Книга розповідає про іспанського завойовника Ернана Кортеса.

Найвидатнішою частиною творчого доробку Івана Ольбрахта є цикл його творів про Закарпатську Україну. «Земля без імені» («Země bez jména», 1932) Івана Ольбрахта є книжкою репортажів, які інформують про поганий соціальний і національний стан Підкарпатської Русі (Закарпаття). У ній присутні аналіз історичних обставин і характеристика місцевого населення (русинських пастухів і лісорубів, єврейських ремісників і купців, чехів, угорців, румунів, циган). Книжка складається з чотирьох частин.

Перша частина «Село ХІ століття» («Vesnice XI. století») ознайомлює з теренами Закарпаття. Автор вказує на суворі умови, в яких місцеві мешканці змушені жити. Ґрунт є безплідним, тому чоловіки виїжджають на лісові роботи в Галичину, Трансильванію, Боснію. Жінки займаються чоловічою роботою. Життя тут жорстоке й важке. Виживають тільки найсильніші. Люди не мають що їсти, але церкві постійно мусять віддавати данину й десятину. На Закарпатті є церква греко-католицька та православна, проте релігією карпатських пастухів і лісорубів є суміш поганства та християнства. Вони визнають свого бога, якого називають Божко або Дажбог. Життя місцевого населення, русинів, є життям середньовічним, яке характеризується примітивним господарством. Їх життя забезпечує скотарство та рубання лісу, просте виготовлення речей хатнього вжитку, одягу та взуття. Життя без грамотності, шкіл, новин зі світу.

Друга частина «Ті, про яких тут раніше не було чутно» («Ti, o kterých tu dříve nebylo slýcháno») розповідає про те, який вплив мають на Закарпатську Україну чехи. Намагаються закарпатський народ чехізувати. Запроваджують тут чеські школи та крамниці, поводяться як колонізатори. Їм не залежить на русинах, беруть їхню працю, а ті мусять животіти.

Третя частина «Євреї» («Židé») розповідає про єврейське населення. Описує його сучасну бідність. Запроваджені банки, тож євреї не мають змоги накопичувати гроші й багатіти. Іван Ольбрахт розповідає про одну єврейську родину, в домі якої під час побиту на Закарпатті зупинявся.

Четверта частина «Бій за культуру та мову» («Boj o kulturu a jazyk») закликає русинів-українців боротися за свою національність, культуру та мову. Іван Ольбрахт справедливо визнає, що найближчими для русинів-закарпатців є українці. Закликає українських інтелектуалів і письменників до дальшої творчості та боротьби за свою ідентичність.

Справжнім шедевром Івана Ольбрахта став його майже пригодницький та одночасно дуже поетичний роман «Микола Шугай, розбійник» («Nikola Šuhaj loupežník», 1933), створений на закарпатській, тоді підкарпаторуській, життєвій і фольклорній основі. Герой роману, колишній солдат Микола Шугай (насправді Сюгай), реальна історична особа. Шугай після Першої світової війни став розбійником, який грабував багатих та віддавав награбоване бідним, і який загинув через зраду дружини Ержіки. Це яскраве продовження «довбушівського» мотиву в літературі. Микола Шугай Івана Ольбрахта, попри певну романтизованість, водночас суворо реалістичний у своїй приреченій, але від того не безглуздій непокорі. Ще в 1923 році постать Сюгая (Шугая) спробував романізувати угорський письменник Белла Ілеш, але спроба не була вдалою.

«Гори й століття» («Hory a staletí», 1935) є продовженням книжки Івана Ольбрахта «Земля без імені». Тут зібрана культурна, соціальна та географічна інформація, об’єднана в одне ціле.

«Ґолет у долині» («Golet v údolí», 1937) Івана Ольбрахта – це збірка оповідань з єврейською тематикою, в якій присутні, зокрема, такі твори: «Чудо з Юльчею» («Zázrak s Julčou»), «Подія в мікве» («Událost v mikve»), «Сумні очі Ганни Караджичевої» («O smutných očích Hany Karadžičové»). Термін «ґолет» (івритом גלות «вигнання») тут використовується на означення маленького єврейського села. Чи не найпоказовішим для збірки є оповідання «Сумні очі Ганни Караджичевої». У ньому йдеться про єврейську дівчину Ганеле з малого сільця Поляни, «ґолету в долині», і про її вихід з того замкнутого світу. Вона йде з дозволу свого батька до Моравської Острави, до сіоністського центру, готуватися до подорожі в Палестину. В Остраві знайомиться з неортодоксальним євреєм Іво Караджичем (властиво Ісаком Коеном). Вони закохуються навзаєм, Іво їде разом із Ганною до її рідного села, щоб просити в батька її руки. Ганна знає, що це, найімовірніше, буде означати розрив і з родиною, і зі всіма людьми зі старого ортодоксального єврейського світу, у якому вона зростала. За драматичних обставин їм обом насамкінець вдається покинути село, Ганна знає, що це назавжди, адже тим, що вона відреклася віри предків, вона для всіх, родини та знайомих, померла. Коли в супроводі поліції вона покидає село, то ще чує батька, який читає каддіш, молитву за померлих, за нею. Смуток у її очах з’явився тоді, коли усвідомила, що за любов і вступ у нову частину свого життя мусила вмерти для тих, хто до того часу був цілим її світом.

Писав Іван Ольбрахт і твори для молоді. Його «Біблійні історії» («Biblické příběhy», 1939) – це історії зі Старого Заповіту; автор випускав виразно побожні пасажі, богослужбові повчання та дидактично-релігійні частини. Увагу зосередив на розділах, у яких йдеться про історію, про суспільну та політичну ситуацію, про спосіб мислення одного зі старожитних народів. У творі зображено страждання й переслідування єврейського народу. У часи окупації Чехословаччини нацистами це було закликом до опору й хоробрості. «Із старих літописів» («Ze starých letopisů», 1940) – це опрацювання старих чеських міфів і переказів, які автор доповнив своїми коментарями. Книжка «Про мудреця Бідпая та його звірят» («O mudrci Bidpajovi a jeho zvířátkách», 1947) – це опрацювання староіндійських казок зі збірки «Панчатантра» Едуарда Валечки. Іван Ольбрахт зактуалізував твір передовсім у мовно-стилістичному плані. Вклад Івана Ольбрахта в цей твір є чималим, проте він все ж не є самостійним.

За творами Івана Ольбрахта в Чехословаччині були зняті фільми «Микола Шугай» («Nikola Šuhaj», 1947, режисер Мирослав Йозеф Крнянський), «Микола Шугай, розбійник» («Nikola Šuhaj loupežník», 1977, режисер Евжен Соколовський), «Балада про бандита» («Balada pro banditu», 1978, режисер Владимир Сис), «Ґолет у долині» («Golet v údolí», 1995, режисер Зено Достал), «Ганеле» («Hanele», 1998, режисер Карел Кахиня). В Україні зняли два документальні фільми про Івана Ольбрахта та Колочаву: «Я піду в далекі гори» (1981, режисер Віктор Стороженко) й «Ольбрахт і Колочава» (2009, режисер Сергій Губський).

У 1982 році вийшов роман українського письменника Івана Долгоша «Колочава», в якому змальовано образ Івана Ольбрахта. У Колочаві діє музей і відкрито пам’ятник Іванові Ольбрахту (скульптор Михайло Белень). В Ужгороді у 2014 році заснували Українсько-чеський інтелектуальний клуб імені Івана Ольбрахта.

Українською мовою окремі твори Івана Ольбрахта переклали Степан Масляк, Семен Панько та інші. Окремими книжками вийшли такі видання: «Микола Шугай, розбійник» (Львів, 1952), «Анна-пролетарка» (Київ, 1955), «Сумні очі Ганни Караджичевої: Оповідання та повість» (Ужгород, 1973), «Микола Шугай, розбійник: Твори» (Ужгород, 1990). З українських славістів про Івана Ольбрахта найбільше написала Нонна Хомівна Копистянська; згадаю лише вибрані її публікації про чеського письменника: «Збірка Івана Ольбрахта “Голет у долині”» («Слов’янське літературне єднання», Львів, 1958), «Твори Івана Ольбрахта про Закарпатську Україну» («З історії чехословацько-українських зв’язків», Братислава, 1959), «До характеристики творчості Івана Ольбрахта 20-х років» («Міжслов’янські літературні взаємини», 1963, вип. 3), «Іван Ольбрахт» («Сучасні письменники Чехословаччини: Літературні нариси і портрети», Київ, 1963), «Традиції і новаторство в романі Івана Ольбрахта “Микола Шугай, розбійник”» («Українське слов’янознавство», 1970, вип. 3), «Роль українського фольклору в творах Івана Ольбрахта» («Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1973, вип. 9), «Іван Ольбрахт: хронологія життя і творчості: До 100-річчя з дня народження» («Всесвіт», 1982, № 1). У 1990 році вийшла у Львові її книжка (щоправда, російською мовою, що доволі кумедно, зважаючи на тоді вже невідворотній крах «совка», але путі славістичні несповідимі) «Иван Ольбрахт – человек, писатель, публицист». Можливо, комусь спаде на гадку перевидати українські переклади творів Івана Ольбрахта на українську (закарпатську) тематику. А можливо, хтось вже до цього додумався, просто мої бібліографічні щупальця до того не дотягнулися.