Христо Ботев є національним поетом болгар, незаперечним класиком, поетом-символом, емблематичним поетом Болгарії, так би мовити. Як для українців Тарас Шевченко, поляків – Адам Міцкевич, росіян – Олександр Пушкін, білорусів – Янка Купала, румунів – Міхай Емінеску, угорців – Шандор Петефі тощо. Йому вистачило написати всього лиш два десятки віршів, щоб здобути такий статус.

Болгарський поет і публіцист, громадський діяч, національний герой Болгарії Христо Ботев (автонім: Христо Ботьов Петков) народився 6 січня 1848 року (25 грудня 1847 року за старим стилем) в селі Калофер в родині вчителя, вченого та громадського діяча Ботьо Петкова (1815–1869), родженого у Карлово, та Іванки Ботевої (1823–1911). Існують і інші гіпотези про його місце народження, що тепер відкидаються дослідниками, – що він «із Карлово», як написано в одному офіційному листі Найдена Герова, або що він народився в селі Осен, як згадував сам Христо Ботев у своїй статті «Приклади турецького правосуддя». Окрім Христо, у родині народилося ще восьмеро дітей: Ана (1850–1867), Петко (1852–1872), Стефан (1854–1890), Кирил (1856–1944), Тота (1859–1864), Генко (1861–1863), Генко (1863– 1866) і Боян (1866–1885).

У 1854 році Ботьо Петкову не вдалося узгодити з общиною Калофера свою заробітну платню, тож переїхав до Карлово. Там родина жила в будинку його матері, а малий Христо пішов до школи, його вчителем був його ж батько. У 1858 році Ботьо Петкова община Карлово звинуватила у спробі привласнити гроші, призначені для школи, внаслідок чого він повернувся до Калофера. Там родина оселилася в будинку Хаджі Нестора. У Калофері Христо вступив до трикласної школи, де його вчителем також був його батько.

Від 1857 року Ботьо Петков намагався відправити свого сина вчитися до Російської імперії, за допомогою свого знайомого з Одеси Найдена Герова, який став відомим освітнім діячем і віце-консулом Росії у Пловдиві. Та сталося це лише восени 1863 року, коли Христо отримав стипендію від російського уряду і вирушив через Пловдив і Стамбул до Одеси, куди він прибув 14 листопада. В Одесі Христо Ботев вступає до Другої гімназії як «вільний слухач», бо він був недостатньо підготовлений до навчання там, поселяється в її пансіонаті, де на той час перебувало ще з десяток болгарських студентів. З часу вступу до гімназії Христо Ботев важко вписується у навчальний процес, постійно скаржиться на сувору дисципліну, дотримання якої включало в себе й тілесні покарання, часто пропускає заняття, встряє в бійки з учнями, погірдливо ставиться до більшості викладачів. У 1864 році він покидає гімназійний пансіонат і замешкує на різних квартирах. Незважаючи на наполегливі листи свого батька, він занехаює навчання, а своєю ексцентричною поведінкою відлякує представників болгарської громади в Одесі, які припиняють із ним контактувати. Хоча гімназію відвідує не часто, зате багато часу проводить у різних бібліотеках, найчастіше в Болгарській бібліотеці імені Юрія Венеліна. Читає переважно російських авторів, особливе враження на нього справляють твори Миколи Чернишевського й Івана Тургенєва. Він знайомиться з філологом Віктором Григоровичем, якому допомагає з російськими перекладами болгарських народних пісень. Влітку 1864 року Христо Ботев написав свого першого вірша «До моєї матері» («Майце си»).

У вересні 1865 року стало ясно, що Христо Ботев не може перейти до третього класу гімназії, тож його звідти виключили через «недбалість», позбавили стипендії, видали одноразову допомогу, щоб зміг повернутися до Болгарії. Проте він залишався в Одесі, утримував себе завдяки приватним урокам, підтримував тісні контакти з польською громадою в місті. За сприяння завідувача кафедри славістики Віктора Григоровича, Христо Ботев записався «вільним слухачем» на історико-філологічний факультет Імператорського Новоросійського університету.

У 1866 році Христо Ботев був призначений вчителем в Задунаєво (тепер Арцизького району Одеської області), болгарське село в Південній Бессарабії, куди він прибув у вересні. Він провів там кілька місяців, але на початку наступного року отримав звістку, що його батько тяжко хворий, і вирішив повернутися додому. Він вирушив кораблем, ймовірно, з Одеси до Бургасу, а звідти через Слівен добрався до Калофера на початку квітня 1867 року. Після прибуття в Калофер Христо Ботев замінив свого хворого батька у школі, де йому дали частину батькових уроків. У той час, 15 квітня, в газеті «Гайда», яку видавав Пенчо Славейков у Стамбулі, вперше було опубліковано вірш Христо Ботева («До моєї матері»). Вірш був надрукований без зазначення авторства.

Під час свого перебування в Калофері Христо Ботев часто зустрічався з Парашквевою Шушульовою, вчителькою у місцевій дівочій школі, яка вважається найбільш імовірним прототипом коханої з віршів «До мого першого кохання» («До моето първо либе»), «На прощання» («На прощаване») і «Їй» («Ней»). За іншою гіпотезою, прототипом була його двоюрідна сестра Міна Горанова, з якою він контактував і пізніше в Румунії.

У 1867 році стан здоров’я Ботьо Петкова покращився, а також стало ясно, що його син не справляється з учительською роботою, тож йому вдалося за сприяння того ж Віктора Григоровича відновити стипендію для Христо, щоб той закінчив освіту. Батько дав йому відповідну суму грошей і випровадив до Стамбула й Одеси. Але Христо Ботев, не повідомивши родину, відхилився від курсу і вже у вересні прибув до Румунії. У кінці вересня 1867 року Христо Ботев прибув до румунського міста Джурджу, а потім вже вирушив до Одеси, до якої так і не добрався.

У грудні прибув до румунського міста Браїла, де місцева болгарська громада пообіцяла йому організувати стипендію для навчання у Празі, але цей задум не був здійсненим. У Браїлі Христо Ботев почав працювати складальником у друкарні Димитра Паничкова, у якій виходила газета «Дунайська зоря» («Дунавска зора»), у якій в січні 1868 року був надрукований другий вірш Христо Ботева «До мого брата» («Към брата си»). У той час він повідомив у газеті про намір випустити книгу своїх віршів і прози, але цього не сталося, та й не ясно, що ж мало б увійти до тієї збірки.

На початку 1868 року в Браїлі перебувало багато болгарських емігрантів, які готували на наступне літо вислати в Болгарію декілька загонів, серед них загони Хаджи Димитра та Стефана Караджі. Сам Христо Ботев записався до загону Желю-воєводи, де призначений писарем; тоді ж він написав вірша «На прощання». Навесні Христо Ботев грав у деяких, організованих Добрі Войниковим, театральних постановках, але після участі в бійці з групою турків у міському парку був змушений наступні місяці переховуватися від поліції у друкарні Димитра Паничкова. У червні вирушив із Желю-воєводою до Одеси з наміром роздобути гроші на озброєння загону, але після повернення Желю-воєвода був заарештований румунськими властями і загін так і не вирушив до Болгарії.

У вересні 1868 року Христо Ботев вирушив до Бухареста з аматорською театральною трупою Добрі Войникова і вирішив залишитися там, щоб уникнути розшуку його поліцією у Браїлі. У Бухаресті в листопаді та на початку грудня жив у покинутому вітряку, разом із ним там замешкав і Васил Левський. У січні 1869 року отримав дозвіл від Міністерства освіти Румунії на створення болгарської школи в Бухаресті, але не знайшов коштів на цей проект.

У лютому 1869 року Христо Ботев був призначений вчителем болгарської мови в Олександрії, але згодом був звільнений внаслідок конфлікту із заможними болгарами міста, яких звинувачував у відсутності патріотизму. Він залишався в Олександрії до серпня, коли був призначений вчителем у місто Ізмаїл у румунській частині Південної Бессарабії. У той час у Калофері помер його батько, залишивши багатодітну родину з обмеженими засобами до існування.

В Ізмаїлі Христо Ботев працював учителем болгарської мови в румунській державній школі. Живучи в Ізмаїлі, Христо Ботев співпрацював із декількома болгарськими газетами в Бухаресті. У виданні Любена Каравелова «Свобода» влітку 1870 року були опубліковані відредаговані варіанти віршів «До моєї матері» та «До мого брата», а також нові вірші – «Елегія» («Елегия») і «Поділ» («Делба»). В Ізмаїлі Христо Ботев підтримував контакти з нелегальними організаціями російських політичних емігрантів. Він також страждав від періодичних нападів малярії.

Після короткого перебування в Ґалаці в кінці травня 1871 року Христо Ботев перебрався до Браїли. Там, за підтримки Димитра Паничкова, почав видавати газету «Слово болгарських емігрантів» («Дума на българските емигранти»), якої вийшло лише п’ять номерів, більшість матеріалів для яких писав сам Ботев. Там були опубліковані деякі з головних його публіцистичних творів: «Замість програми» («Наместо програма»), «Приклади турецького правосуддя» («Примери от турското правосъдие»), «Народ – вчора, сьогодні та завтра» («Народът – вчера, днес и утре»), «Смішний плач» («Смешен плач»), «Чи вирішене церковне питання?» («Решен ли е черковният въпрос?»). У «Слові болгарських емігрантів» вперше було опубліковано і декілька його віршів: «До мого першого кохання», присвячена Мірії Горановій «Втікачка» («Пристанала»), присвячена її братові Б. Горанову «Боротьба» («Борба»).

Влітку 1871 року Христо Ботев сильно та довго страждав від тифу, а наприкінці липня вони з Димитром Паничковим були змушені припинити випуск «Слова» через брак коштів. У вересні він видав брошуру із різкими нападами на Болгарське літературне товариство (тепер Болгарська академія наук). Наприкінці 1872 року Христо Ботев увійшов у тісніший контакт із російськими соціалістами, з якими займався вимаганням грошей від заможних браїлських болгар, грабуванням різних торговців, навіть фальшуванням грошей.

У той час, у лютому 1872 року, в «Свободі» (згодом реорганізованій у «Незалежність») Христо Ботев опублікував вірш «Незнайомець» («Странник»). Навесні, за доносом російського консула в Ґалаці, був заарештований його компаньйон Микола Мелетін, а у квітні і він сам. Провівши в ув’язненні декілька місяців, був звільнений, а в червні чи липні 1872 року прибув до Бухареста, де оселився на горищі друкарні Любена Каравелова. Навесні 1873 року керував виданням сатиричної газети «Будильник» («Будилник»), де були опубліковані його фейлетони «O, tempora! O, mores!» і «Це вас чекає!» («Това ви чака!»), як і вірші «Чому не я?..» («Защо не съм?..»), «Юріїв день» («Гергьовден») і «Патріот» («Патриот»).

У другій половині 1873 року Христо Ботев опублікував у «Незалежності» деякі з найвідоміших своїх віршів: «Хаджі Димитр» («Хаджи Димитър», 11 серпня, з нагоди п’ятої річниці з дня смерті Хаджі Димитра), «В корчмі» («В механата»), «Моя молитва» («Моята молитва») і «Наступає темна хмара» («Зададе се облак тъмен»). Після листопада 1873 року Христо Ботев не публікував нових віршів протягом майже двох років. У той час на замовлення Любена Каравелова Христо Ботев переклав книжку «Східне питання і Болгарія» («Източният въпрос и България») офіцера російських спецслужб Івана Ліпранді.

Христо Ботев переклав також історичну драму Миколи Костомарова «Кремуцій Корд».

Навесні 1874 року Христо Ботев отримав роботу вчителя у болгарській школі в Бухаресті. Вона була розташована в будинку місцевого болгарського єпископа Панарета Рашева, там Ботев і замешкав, там він і зустрів свою майбутню дружину Венету Везіреву, племінницю єпископа.

Влітку 1874 року Христо Ботев активно включився в роботу Болгарського революційного центрального комітету (БРЦК), взяв участь у його загальних зборах 20–21 серпня, де був обраний одним із п’яти членів комітету, а потім став його секретарем.

Восени 1874 року Христо Ботев завершив переклад книги «Про слов’янське походження дунайських болгар» («За славянския произход на дунавските българи») російського історика Дмитрія Іловайського. Раніше того ж року Іловайський зустрівся з Каравеловим і Ботевим, щоб закликати їх припинити критику проти Росії, тому що російський уряд планує війну проти Османської імперії, щоб звільнити Болгарію. У жовтні Любен Каравелов відмовляється від видання газети «Незалежність», але залишає на Христо Ботева видання газети Болгарського революційного центрального комітету «Прапор» («Знаме»), яка починає виходити у грудні.

Потім Христо Ботев зайнявся активно підготовкою повстання в Болгарії. На територію Болгарії проникали окремі загони, зокрема і загін Христо Ботева. Вважається, що 20 травня (1 червня за новим стилем) 1876 року Христо Ботев на горі Вол у місцевості Йолковиця був поранений османським снайпером в груди і практично відразу ж помер (село Камарата, Стара Планина). Проте відповідно до спогадів учасників і висновку спеціальної комісії болгарських істориків, куля, котра потрапила в Ботева, не могла прилетіти з боку османів, оскільки він знаходився в такому місці, звідки позиції ворога не обстрілювалися, тож існує версія про те, що його застрелили свої ж четники, розлючені невдачею. Після його смерті османські вояки відрізали йому голову й виставили її на центральній площі міста Врац.

Окрім віршів Христо Ботев писав ще оповідання, публіцистичні статті, фейлетони, послання, листи. Поетична спадщина Христо Ботева складається всього лиш із двох десятків віршів. Одним із найхарактерніших для поетичної манери Христо Ботева є його вірш «Елегія»:

Скажи, мій народе, ти, люду мій чесний, 

Це хто тебе в рабській колисці гойдає? 

Чи той, що спасителю в муках у хресних 

Ребро копієм простромив по-звірячи, 

Чи той, що весь час тобі хитро співає: 

«Терпи, бо спасеться-бо тільки терплячий»? 

Чи, може, намісник який їх, – він зветься 

То сином Лойоли, то братом Іуди, – 

Що брата продасть і в душі не здригнеться, 

Для бідних же люті придумує муки – 

Новий кірджалі? Ах, для нього ні люди, 

Ні батько... всіх душить, як вловить у руки! 

Це він? – ти скажи-бо. Мовчання народу! 

I глухо і страшно дзвенять там кайдани. 

Не чути і слів «Уперед за Свободу!» 

Народ похмурнів, головою киває 

На зброд в сюртуках, на той скот обраних 

У рясах, що в серці їх Правди немає. 

Киває народ, а з чола на могили 

Кривавий піт йому ллється, все ллється. 

Хреста йому в тіло живеє убили, 

Іржа роз’їдає поглодані кості, 

А зміїще смокче з народа й сміється, 

Як смокчуть і наші й чужії гості! 

А раб бідний терпить, аж пада без сили, 

Ми ж час цей берем, як початок «раю» – 

Відколи хомут нам, мовляв, наділи, 

Відколи кайдани скували народу. 

А так уже вірим в скотинячу зграю – 

Яка ніби й щастя нам дасть і свободу! 

(Переклав Павло Тичина).

Про творчість Христо Ботева писали Павло Тичина, Максим Рильський, Олександр Корнійчук, Дмитро Павличко, Роман Лубківський та інші. Образ Христо Ботева змальовано у драматичній поемі Любомира Дмитерка «Зоря на обрії». Українською мовою вірші Христо Ботева переклали Павло Грабовський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Яр Славутич, Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Петро Скунць та інші.

Окремими виданнями українською тричі виходили твори Христо Ботева у Києві: «Поезії» (1949), «Вибране» (1954) і «Поезії» (1977).

В Україні встановили п’ять пам’ятників Христо Ботеву: 20 березня 1978 року в Ізмаїлі, 2 червня 1990 року в селі Задунаївка, 13 листопада 2009 року в Одесі у Прохорівському саду міста, 2 червня 2010 року в Арцизі Одеської області та у Вільшанці Кіровоградської області.