Хорватський письменник Юрай Крижанич народився десь між 1617 і 1619 роком, тобто 2018 рік можемо сміливо (хоч і з «натяжкою») вважати усереднено його 400-річчям. Я як славіст взнав про нього ще зі «Вступу до слов’янської філології», який нам на першому курсі викладав В’ячеслав Павлович Андел. А ще перед початком третього курсу довелося мені взнати про Крижанича значно більше. По вереснях тоді культивувався так званий «третій трудовий семестр» («колгосп», по-простому), коли студентів «закріпачували» на місяць на сільськогосподарські роботи. У вересні 1983 року я був у такому «колгоспі» на хуторі Мідному під Берлином (тоді Хмільове) у Бродівському районі. У Києві тоді проходив ІХ Міжнародний з’їзд славістів. Мій тато Володимир Лучук був його учасником, та й мені (яко юному славістові) організував участь у ньому (із вдячністю слід згадати, що за дієвого сприяння Миколи Григоровича Жулинського). Словом, я втік з «колгоспу» на тиждень, щоб побути на інтернаціональному славістичному з’їзді. Щойно прибувши туди (а трохи таки в силу обставин припізнився), одразу потрапив на круглий стіл про Юрая Крижанича, якого тоді й пізнав ближче.

Юрай Крижанич (по-хорватськи: Juraj Križanić) був не лише письменником, але й релігійним і політичним діячем, священиком, просвітителем, істориком, філософом, мовознавцем, ученим-енциклопедистом, публіцистом. Він був людиною широких зацікавлень, багатогранною особистістю, поліглотом – крім рідної, оволодів не лише обов’язковими на той час мовами наук – латинською та грецькою, а й італійською та німецькою, а пізніше слов’янськими мовами, зокрема, руською (українською), польською та московською (російською).

Дата народження Юрая Крижанича точно не встановлена, найімовірніше він народився між 1617 і 1619 роком (за деякими джерелами, наприкінці 1617 року чи в 1618 році), найімовірніше у хорватському містечку Обрх (неподалік від міст Ліпнік, Гориця, Озля та Рибник) у шляхетній, але незаможній родині. Його батьком був Ґашпар Крижанич, а матір’ю – Сузана, уроджена Оршич. Згідно з деякими розвідками, початкову освіту Юрай Крижанич здобував у Любляні. Навчався в гімназії в Загребі (1629–1636), у Віденській духовній семінарії (1636–1638), філософію студіював у Ґраці (1638), богослов’я – в Болоньї (1638–1640) та Римі (1641–1642), де й здобув докторат із теології (1642). У грецькому колеґіумі святого Атанасія (Collegium graecum) в Римі знайомився зі східною християнською традицією (зокрема, культурою Візантії), вивчав церковні розколи, історію слов’янських народів, староукраїнську мову (підтримуючи контакти з українцями в Римі). Після студій у Римі Юрай Крижанич почав свою місіонерську діяльність на службі Ватикану у конґреґації пропаганди віри. У 1642 році повернувся в Хорватію, де до 1646 року був священиком у Неделищі та Вараждині, був висвячений у сан загребського каноніка. У 1646 році вирушив через Австрію (Відень), Польщу (Варшава), Україну перший раз до Московії. До Москви прибув у кінці жовтня 1647 року і залишився там два місяці, потім як місіонер мандрував Європою, відвідав Велике князівство Литовське, Польщу, Німеччину, Італію. Від жовтня 1650 року до травня 1651 року перебував у Константинополі. У 1652 році знову прибув до Риму, вступив до іллірійського товариства св. Єроніма, потім всупереч чіткій забороні Папи Римського вдруге вирушив до Московії, адже, перебуваючи у 1658 році у Відні, прийняв пропозицію московських чиновників, які фрахтували іноземних учених, перейти на службу до російського царя, хоча це рішення й далося йому нелегко. На початку 1659 року Юрай Крижанич вирушає з Відня через Львів до Москви, вдруге потрапляючи в Україну, у якій у цей час було дуже неспокійно, у 1658 році було укладено Гадяцьку угоду, на підставі якої Україна мала стати конфедеративним Великим князівством Руським в унії з Річчю Посполитою, але цьому перешкоджала Московія. Українська козацька старшина радо його прийняла. Відомо, що проживав Юрай Крижанич в Ніжині в полковника Василя Золотаренка. У цей же час він відвідав інші українські міста Лівобережної України – Батурин, Переяслав, Путивль та інші. Також в «український 1659-й рік» своєї біографії Юрай Крижанич знайомиться і зав’язує тісні контакти з тогочасними українськими схоластами, пише два твори, що стосуються цілком і повністю України – «Опис подорожі від Львова до Москви» («Putno opisanie ot Lewowa do Moskwi») та «Бесіду ко черкасам в особі черкаса написану» («Besida ko Czirkasom wo osobi Czirkasa upisana», вставлений у попередній твір), які проникнуті розумінням і співчуттям до української ідеї. У «Бесіді…» Юрай Крижанич подав зразки живої української мови. До Москви прибув у кінці вересня 1659 року, але спільної мови з місцевими властями не знайшов, тому 8 січня 1661 року за царським наказом (звинувачений у підтримці церковної унії) був висланий у Сибір. У засланні в Тобольську провів повних 15 років до 1676 року, там Юрай Крижанич написав свої основні твори: «Граматичне ізказаннє об руськом язику» («Gramaticcno iskazanie ob ruskom jaZIKu», бл. 1665), «Політика» (інакше «Політичні думи. Розмови про панування» – «Politika. Razgovory ob vladatelstvu», 1663–1666), «Про Божу ласку» («De providentia Dei», 1666–1667) та інші. Коли після смерті царя Олексія Михайловича його помилували, у жовтні 1676 року покинув Московію, прибув у Вільно, де, щоб не померти з голоду, вступив у домініканський орден, перебував у домініканському монастирі у Варшаві. У 1683 році Юрай Крижанич вкотре вирушив до Відня. Помер 12 вересня 1683 року під час облоги Відня у стані загонів українських козаків, які долучилися до війська польського короля Яна Собеського, що дозволило останньому отримати блискучу перемогу над турками і зняти облогу з міста.

Юрая Крижанича можна вважати письменником у широкому розумінні, в його величезному доробку є праці з різних галузей науки: філософії, політичної економії, історіографії, лінгвістики тощо. До історичних праць Юрая Крижанича належать його «українські твори» та написана латиною наприкінці життя (з присвятою Яну Собеському) «Історія Сибіру» («Historia de Siberia», 1680). Найоригінальнішою мовознавчою працею Юрая Крижанича є «Граматичне ізказаннє об руськом язику». Оригінальними є і зміст, і мова цього трактату. Це граматика винайденої самим автором загальнослов’янської мови, мови для всіх слов’ян. Для цієї мови Юрай Крижанич використовує латинську графіку, з багатьма своїми новаціями. Книга є зведенням граматичних правил, почерпнутих з різних слов’янських мов, лексика її теж є сумішшю зі слов’янських мов із значною частиною вигаданих самим автором слів (більшість слів належать до спільнослов’янського фонду). Мова Юрая Крижанича була своєрідним «слов’янським есперанто», але представлена лише в його творах, адже не отримала подальшого розвитку. Либонь найголовнішим постулатом у Юрая Крижанича є ідея історичної батьківщини всіх слов’ян з теренів сучасної України (зрештою, це підтверджено багатьма пізнішими дослідженнями археологів, істориків і лінгвістів): «Усім одноплемінним народам голова – народ руський, і руське ім’я через те, що всі вийшли з Русі та рушили до Римської імперії, заснували три держави і назвалися: болгари, серби і хорвати; ще інші [...] посунули на захід і заснували держави ляську і моравську або чеську. Ті ж, що воювали з греками або римлянами, назвалися словенцями, і тому ім’я це в греків зробилося відомим...». «Граматичне ізказаннє об руськом язику» Юрая Крижанича було першою в Європі працею з порівняльного мовознавства. Юрай Крижанич є найдавнішим прихильником панслов’янства.

Свої суспільно-політичні погляди та думки Юрай Крижанич виклав у творах «Політика» та «Про Божу ласку». У «Політиці» політичні ідеї (у кращих традиціях Нікколо Мак’явеллі) зводяться до схиляння перед абсолютизмом. Хоч Юрай Крижанич і схиляється саме перед московським самодержавством, проте піддає нищівній критиці тодішню Московію з її антисанітарією, малограмотністю, пияцтвом і крадійством населення та чиновників, корупцією тощо.

Залишив Юрай Крижанич і декілька праць про музику, якою серйозно зайнявся ще в римський період свого життя. У Римі вийшов його написаний латиною музикознавчий твір із двадцяти тез «Asserta musicalia nova prorsus mnia et a nullo antehac prodita» (1656), де звучать його оригінальні ідеї прирівняти музику до математики. Відомо також про три втрачені праці з цього ж періоду: дослідження «De modo facilitandi cantum ecclesiasticum» та посібники, як полегшити записування музики і компонування – «Tabulae novae, exhibentes musicam» і «Novum instrumentum ad cantus mira facilitate componendos». У «Політиці» Юрая Крижанича є розділ «De Musica», де йдеться про історію музики, проблеми церковної та світської музики й інструментальної практики.

Юрай Крижанич у своїх творах доволі часто звертався до української тематики. Українці у нього безперечно завжди окремий народ, який він називає одним із тодішніх етнонімів «черкаси», які мають свої історичні та політичні традиції; Крижанич наголошує на неприхильності їх до Московії. Писав Юрай Крижанич також і вірші. У «Думі по-хорватськи» (1652), у якій відбився його інтерес до української культури, Юрай Крижанич зобразив себе самого Орфеєм із кобзою в руках. Юрай Крижанич високо оцінював діяльність і творчість Петра Могили, Лазаря Барановича, Інокентія Ґізеля, Мелетія Смотрицького.

Проблематикою Юрая Крижанича та його літературної спадщини займалися українські вчені Микола Костомаров (який присвятив йому один зі своїх історичних «Портретів...») і Осип Бодянський (який написав передмову та нарис про життя і творчість для московського видання «Граматики», назвав Юрая Крижанича батьком порівняльної слов’янської філології), письменник Пантелеймон Куліш. Постать Юрая Крижанича змальована у книжці Варвари Чередниченко «Фастів. Роман-хроніка 1680–1710» (1971).

Величезна письменницько-наукова спадщина Юрая Крижанича є надбанням світової культури.

У біографії Юрая Крижанича безліч темних плям. Ні дата, ні місце його народження точно не встановлені. На ймовірне місце народження Крижанича претендують принаймні дві місцевості, доволі віддалені одна від одної – округа міста Рибник у сучасній Хорватії у прикордонні зі Словенією та місцина в окрузі міста Біхач у сучасній Боснії та Герцеґовині. Етнічна приналежність Юрая Крижанича також варіюється, хоча в історіографії і закріпилася за ним «хорватськість», подеколи його називають сербом, і вже зовсім рідко словенцем. І конфесійна приналежність Юрая Крижанича також чітко не визначена; хоч він отримав єзуїтську освіту й був католицьким місіонером, проте обстоював унію, був членом іллірійського уніатського товариства. Жодного портретного зображення Юрая Крижанича не збереглося, його зовнішній образ відтворює лише художня уява.

Окрема тема із твором Юрая Крижанича «Опис подорожі від Львова до Москви». Я ним зацікавився ще віддавна. Але ніяк не міг роздобути самого тексту. У студентські та постстудентські роки це було недосяжно. Далі в аспірантські, так би мовити, роки і пізніше було якось не до того. Та й завжди, зрештою, не до того. Завжди все ні до чого, все до нічого (жарт). І от коли я був учасником 26-х Загребських літературних розмов (так там називаються міжнародні зібрання письменників) у 2003 році, там обтиралося чимало кадрів не лише з місцевого хорватського літературного, але і з їхнього наукового середовища. Хтось із їхньої найцентральнішої загребської бібліотеки пообіцяв мені надіслати поштою копію Крижаничевого «Опису…», бо сам, мовляв, тримав його в руках і знає де його віднайти. Нічого поштою я так і не отримав. І зайвий раз переконався, що хорвати (не всі, зрозуміло, я не огульнюю), як би то пом’якше сказати, ну, «не дуже слівні», щоб не сказати «неслівні». Через кілька буквально років на черговому львівському славістичному колоквіумі я познайомився із сербіянкою Персідою Лазаревич, яка живе в Італії (вже не пригадую, в якому місті), та й додаток до прізвища має «ді Джакомо». Ми з нею нераз і доволі довго спілкувалися, вона приємна співрозмовниця і знаючий науковець. Їдали вареники з м’ясом у «Ґасовій лямпі» під пєндзєсьонць, травили анекдоти тощо. Якось мова зайшла про той крижаничівський сюжет. Вона пообіцяла докласти зусиль. І я таки через деякий час (хоч також через «пень-колоду», бо довелося їй двічі копіювати й надсилати) отримав бандерольку з Італії (надірвану й пошматовану, як і сливе вся до мене кореспонденція з-за кордону), у якій лежала вікопомна праця Юрая Крижанича, себто ксерокопії з такого-то (чи не єдиного) видання. У моїх планах було перекласти цей твір Крижанича. Це мені не важко. Але коли я його прочитав, то задумку відклав на невизначений час, через промосковські інтенції чи тенденції цього твору, сервілізм перед «батюшкою-государем» тощо. Але таки перекладу, із науковою безпристрасністю (не байдужістю), бо то ж прецінь штришок до історії України загалом. От хорвати не подбали про свого хорватського світоча, а сербіянка Персіда Лазаревич подбала для мене. Цей твір Юрая Крижанича бодай через його назву можемо зараховувати (знову ж таки «з натяжкою») до «львівського тексту». Це ще одна причина його перекласти.