Re: цензії

Народився Драган Лукич 30 грудня 1928 року в сербській столиці Белграді у родині Александара й Томанії Лукичів. Його батько був поліграфістом (типографським машиністом), тож Драган від раннього дитинства подружився зі щойно віддрукованими («свіженькими») книжками, що вже тоді визначило його долю. Восени 1946 року Драган Лукич почав друкувати свої перші вірші, а вже на початку 1950-х років став відомим дитячим поетом. У 1952 році видав свої перші книжки (поеми з картинками) «Великі перегони» («Велика трка») та «Звірі-футболісти» («Звери као футбалери»). У 1954 році закінчив студіювання літератури на філологічному факультеті Белградського університету, після чого почав викладати дитячу літературу у Школі для вихователів. Через вісім років став редактором програм для дітей на Радіо-Белград, де працював до виходу на пенсію в 1989 році. Від 1993 року був почесним головою «Змаєвих дитячих ігор» («Змајеве дечје игре», від псевдоніма сербського поета Йована Йовановича-Змая) до самої смерті. Помер після довгої й тяжкої хвороби 1 січня 2006 року в рідному місті, в якому провів ціле своє життя.

Писав Драган Лукич вірші, оповідання, романи, драматичні тексти, теоретичні розвідки про літературу, вів передачі на радіо й телебаченні. Був редактором часопису для дітей «Змій» («Змај»). Постійно брав участь у найзначніших літературних акціях для дітей на теренах колишньої Югославії. Його компаньйонами на цих акціях найчастіше були Десанка Максимович, Бранко Чопич, Душан Радович, Арсен Диклич, Любивоє Ршумович, Перо Зубац, Добриця Ерич та ін.

Опублікував Драган Лукич понад сотню книжок, найвідомішими з яких є збірки віршів «Із однієї кишені» («Из jедног џепа»), «Як комусь здається» («Како се коме чини»), «Мій прадід і я» («Мој прадед и ја»), «Хлопчики, дівчатка, дорослі» («Дечаци, девоjчице, одрасли»), «Мій тролейбус» («Моj тролеjбус»), «Тут живуть вірші» («Овде станују песме»), «Вагон першого класу» («Вагон прве класе»), «Фіфі» («Фифи»), «Як ростуть штанини» («Како расту ногавице»), «Що тато каже» («Шта тата каже»), «Від дому до школи» («Од куће до школе»), «Мисливець Йоца» («Ловац Јоца»), «Їзда по місту» («Вожња по граду»). Віршам Драгана Лукича властива грайливість, відсутність прямолінійної дидактики, довірлива тональність у розмові з дітьми. Прикладом може слугувати хоча б вірш «Чим є батько?», у якому автор ставить питання від імені дівчинки:

Прошу мені роз’яснити,

бо сама не збагну до пуття;

чи батько – це тато,

чи він – прокурор-суддя?

Мене батько щодня випитує,

і заодно відчитує,

коли я до школи пішла,

коли я зі школи прийшла,

чому оце так,

а чому воно не інак,

чому оце тут,

а чому не там,

чому я посміла ось це,

чому я посміла ось те,

чи знаю, що вже велика,

чи знаю, що мені доросліти надалі,

чи знаю, що це «характер, твердіший сталі»,

чи знаю навіщо мастика.

І чому я така неуважна,

чому я така поважна,

чому не завжди розважна,

і як те, і як се,

і кому, і чому,

і чи сміти смію,

і чи знати знаю.

Тому я благаю:

роз’ясніть мені до пуття,

чи батько – це тато,

чи він – прокурор-суддя?

Драган Лукич опублікував романи «Хмарочос Ц17» («Небодер Ц17»), «Три гускопаси» («Три гускетара»), «Бомба у білій каві» («Бомба у белој кафи») та ін. Його книжка «Небом міста» («Небом града») входила до обов’язкової лектури для учнів третього класу середньої школи. За свою літературну творчість Драган Лукич отримав велику кількість премій і нагород.

Драган Лукич став і залишився сербським Пітером Пеном, відмовляючись дорослішати. Його не похитнули ні престижні нагороди, ні професорський статус, ні відповідальна робота на радіо, ні те, що він двічі став батьком, а потім і дідусем. Драган Лукич зберігав дитячу щиру душу протягом цілого життя.

Провівши ціле життя в рідному Белграді, Драган Лукич найбільше писав про переживання та зацікавлення міських дітей. Він описав безліч речей, які приваблюють увагу дитини у великому місті: поїзди, автобуси, тролейбуси, автомобілі, заправні станції, новобудови, зоопарки, картинки й пригоди на міських вулицях. З іншого боку, він цікавився становищем дітей у сучасній міській сім’ї, їхнім ставленням до батьків і дорослих загалом, і ставленням батьків до своїх дітей. До того ж, на відміну від інших поетів, які, пишучи для дітей, часто посилаються на власне дитинство, Драган Лукич повністю ідентифікується зі своїми маленькими героями. Він стоїть на їхньому боці, сприймаючи серйозно їхні переживання, щиро розділяючи їхні радощі й турботи. Драган Лукич постійно плекав довіру до дитячої особистості, до дитячого розуміння та відчуття світу. Навіть до їхніх сновидінь, як у вірші «Сонник»:

Діти, доброго ранку!

Тлумачимо сни:

Хто бачив у сні капустянку –

їстиме качани.

Кому приснилась мурашка –

той копатиме грядку.

Кому приснилася річка –

той перейде через кладку.

Комин кому приснився –

той гріш знайде на толоці.

М’ячик кому приснився –

того викличуть на уроці.

Кому не снилось нічого –

не слід про ніщо питати,

і нині вірша оцього

він не мусить читати.

Драган Лукич був єдиним сербським дитячим поетом, який ніколи навіть не пробував писати для дорослих. Такий вимір дня нього не був редукцією чи обмеженням, навпаки – повноцінним вираженням його творчих можливостей, метою цілого його творчого життя. Визначившись на самому початку творчого шляху стосовно дитячої літератури, Драган Лукич цілковито відповідає всім теоретичним узагальненням щодо літератури для дітей: це поет, якого діти сприймають і люблять, вважаючи його своїм співрозмовником і другом. А він зі свого боку відчуває дитяче життя, йому близьке дитяче світовідчуття, він уміє говорити про дитину і для дитини. Драган Лукич був абсолютним дитячим письменником, іншого шляху він собі й не уявляв. У дитячих віршах він знайшов можливість виразити свою шляхетну наївність, відкритість, сердечність. У віршах Драгана Лукича відчувається дитина, а сам поет не повертається у дитинство, а розмовляє з ним, з нього. У цьому сенсі Драган Лукич є вродженим і невиправним дитячим поетом.

Українською мовою окремі вірші Драгана Лукича переклала Оксана Сенатович (Див.: Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович. – Тернопіль, 2010).