Re: цензії

Народився Міодраг Павлович 28 грудня 1928 року у воєводинській столиці Новому Саді (у тодішньому Королівстві сербів, хорватів і словенців). Через рік їхня родина переїхала до Белграда, де його батько був призначений директором Першого поштового відділення. Навчався спершу в середній школі ім. Янка Веселиновича, потім у Першій чоловічій гімназії, у Третій чоловічій гімназії вчився від третього до шостого класу, у Другій чоловічій гімназії пройшов сьомий і восьмий класи, але від випускних іспитів був звільнений. У 1947–1954 роках навчався на медичному факультеті Белградського університету. У той час вивчив декілька іноземних мов. Після студій працював у Третій лікарні Белграда, був постійним співробітником тижневика «НИН» («Недељне информативне новине»). У 1960 році став драматургом у Народному театрі в Белграді, потім два десятиліття працював редактором у видавництві «Просвета». Від ранньої молодості цікавився літературою, поезією, драматургією, історією літератури та мистецтва, філософією. Першу подорож за кордон здійснив щойно у 1958 році, побував у Греції – відвідав Крит, Афон і Хіландар. Пізніше багато разів відвідував Італію, Францію, Англію, Німеччину, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Іспанію, Єгипет, республіки колишнього Радянського Союзу. Читав лекції в університетах у Сполучених Штатах Америки, мандрував по Канаді й Австралії, Китаї та Індії, відвідав країни Східної Європи, Туреччину, Норвегію, Фінляндію. Міодраг Павлович був дійсним членом Європейської академії поезії. У 1978 році став членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, у 1985 році – її дійсним членом. Був одним із академіків, які підписали «Відозву проти війни» («Апел против рата»), опубліковану 18 листопада 1991 року. Був одним із виконавців останньої волі видатної сербської письменниці Ісидори Секулич. Останні десятиліття життя провів переважно у Туттлінґені в Німеччині, де й помер 17 серпня 2014 року.

У 1952 році Міодраг Павлович опублікував свою першу поетичну збірку «87 віршів» («87 песама»), яка вважається переломною в новітній сербській поезії. Вона повністю визначила подальший життєвий шлях Міодрага Павловича. Збірка «87 віршів», всупереч соцреалізму, декларувала неосюрреалістичний протест. Своєю першою збіркою, яка тоді вважалася «ідейно-політичною єрессю», Міодраг Павлович установив новий тип сербської поезії. Вже від своєї першої поетичної збірки Міодраг Павлович зайняв провідне місце у сучасній сербській поезії. Потім вийшли ще такі його поетичні збірки: «Стовп пам’яті» («Стуб сећања», 1953), «Октави» («Октаве», 1957), «Молоко давнини» («Млеко искони», 1963), «Велика Скіфія» («Велика Скитија», 1969), «Нова Скіфія» («Нова Скитија», 1970), «Прощодари» («Хододарје», 1971), «Світлі й темні свята» («Светли и тамни празници», 1971), «Велика Скіфія та інші вірші: Вибрані та нові вірші» («Велика Скитија и друге песме: Изабране и нове песме», 1972, 1996), «Весняні свята» («Заветине», 1976), «Ланки ланцюга» («Карике», 1977), «Співи на Вирі» («Певања на Виру», 1977), «Втечі по Сербії» («Бекства по Србији», 1979), «Вибрані вірші» («Изабране песме», 1979), «Ясновидиця» («Видовница», 1979), «Дивне чудо» («Дивно чудо», 1982, 1989), «Золота сварка» («Златна завада», 1982), «Наслідок» («Следство», 1985), «Поезія» («Поезија», 1986), «Святогірські дні та ночі» («Светогорски дани и ноћи», 1987), «Оборона нашого міста» («Одбрана нашег града», 1989), «Вхід у Кремону» («Улазак у Кремону», 1989, 1995), «Книга давніх літер» («Књига старословна», 1989, 1991), «Простодушності» («Безазленства», 1989), «Він» («Он», 1989), «Осквернена космологія» («Cosmologia profanata», 1990), «Есей про людину» («Есеј о човеку», 1992), «Вірші про дитинство та війни» («Песме о детињству и ратовима», 1992), «Книга горизонту» («Књига хоризонта», 1993), «Небо в печері» («Небо у пећини», 1993, 1996), «Сходовий майданчик» («Међустепеник», 1994), «Вибрані та нові вірші» («Изабране и нове песме», 1996), «Нове ім’я прокляття» («Ново име клетве», 1996), «Освячення вірша: Вибір із поезії» («Посвећење песме: Избор из поезије», 1996), «Вибрані вірші» («Изабране песме», 1996), «Сербія до кінця віку» («Србија до краја века», 1996), «Вчення про душу» («Наук о души», 1998), «Із Христом не зморгнувши» («С Христом нетремице», 2000, 2001), «Райські вислови» («Рајске изреке», 2007), «Життя в ярузі» («Живот у јарузи», 2006), «Життя в ярузі – ктиторова мрія» («Живот у јарузи – ктиторов сан», 2007), «Питав я світло» («Питао сам светлост», 2009), «Неспіврозмірності старі й нові» («Несразмере старе и нове», 2010). Томи «Поезія І» («Поезија І») і «Поезія ІІ» («Поезија ІІ») вийшли в рамках кількатомника вибраних творів Міодрага Павловича (1981). Вийшли три томи «Давнина» («Искон»), «Джерело» («Извор») і «Доробок» («Исход») у рамках 10-томника зібраних творів Міодрага Павловича (1999–2000). В одній з останніх збірок Міодрага Павловича («Райські вислови») є вірш «Про речі головні» («О стварима основним»), з якого яскраво проступає авторова світоглядна позиція:

Про речі головні всі знаємо те ж саме

Навряд чи потрібно щоб нас підучував

батько чи наставник хтось у переході

або ясновидець який стукає у двері

рівноправна в кожному з нас сутність

одне на інше схожі наші буття

і повторюється голос що з дерева нас спокушає

у тому ж просторі дихає людина

і змій яким вона гидує

лишень невідомо якою була первісність

і тому на нас спадає темнота тьмуща

Як було в раю?

Можливо вже там почалося вигнання

питається людина дивлячись увись

на Те що сидить чи стоїть

і мружиться доки слова вислуховує наші

Переклад мій, як і три наступні в «Додатку».

Із прози Міодраг Павлович видав збірки оповідань «Міст без берегів» («Мост без обала», 1956, 1982) і «Важливі люди» («Битни људи», 1995), романи «Друге пришестя» («Други долазак», 2000), «Бухта Афродіти» («Афродитина увала», 2001), «Королева Тьми» («Краљица Таме», 2001) і «Бісівські вихори» («Бесовски вртлози», 2006), книжку автобіографічної прози «Узурпатори неба» («Узурпатори неба», 2000, 2004).

У доробку Міодрага Павловича є ціла низка есеїстичних книжок: «Терміни поезії» («Рокови поезије», 1958), «Вісім поетів» («Осам песника», 1964), «Щоденник піни» («Дневник пене», 1972), «Поезія та культура» («Поезија и култура», 1974), «Поетика модерного» («Поетика модерног», 1978), «Руйнівники та весільчани» («Ништитељи и свадбари», 1979), «Нові малярські роки Мічі Поповича» («Нове сликарске године Миће Поповића», 1979), «Природна форма і характер» («Природни облик и лик», 1984), «Малярство Младена Србиновича» («Сликарство Младена Србиновића», 1985), «Обрядовий і розмовний твір» («Обредно и говорно дело», 1986), «Поетика жертовного обряду» («Поетика жртвеног обреда», 1987, 1996), «Розмова про ніщо» («Говор о ничем», 1987), «Храм і перетворення» («Храм и преображење», 1989), «Читання замисленого» («Читање замишљеног», 1990), «Есеї про сербський поетів» («Есеји о српским песницима», 1992), «Нариси про народну та давню сербську поезію» («Огледи о народној и старој српској поезији», 1993), «Приготуйся говорити» («Спреми да се говориш», 2014).

Перу Міодрага Павловича належать дві п’єси: «Ігри безіменних» («Игре безимених», 1963) і «Кроки в підземеллі» («Кораци у подземљу», 1991).

Міодраг Павлович видав такі книжки подорожніх нотаток: «Китай – око мандрує» («Кина – око на путу», 1982, 1995), «Шляхи до храму» («Путеви до храма», 1991) і «Відчиняються хіландарські двері» («Отварају се хиландарске двери», 1997). Під назвою «Далекі передпокої: Подорожні нотатки – Китай, Індія, Європа» («Далека предворjа: Путописна проза – Кина, Индиjа, Европа») вибрані подорожні нариси вийшли окремим томом у рамках 10-томника зібраних творів Міодрага Павловича.

Міодраг Павлович є упорядником таких антологійних видань: «Антологія сучасної англійської поезії» («Антологија модерне енглеске поезије», 1957, 1975; спільно з С. Бркичем), «Антологія сербської поезії від ХІ століття до сьогодні» («Антологија српског песништва од ХІ века до данас», 1964; до 1998 р. вийшло 9 перевидань), «Поезія європейського романтизму» («Песништво европског романтизма», 1969, 1979), «Антологія ліричної народної поезії» («Антологија лирске народне поезије», 1982, 1989) і «Битва на Косові» («Бој на Косову», 1989).

Міодраг Павлович отримав велику кількість літературних премій і нагород; серед них – премія Спілки сербських письменників, Жовтнева премія міста Белграда за драматургію (1963), премія ім. Йована Йовановича-Змая за поезію (1969) за збірку «Велика Скіфія», Золотий вінець Струги (1970), премія ім. Бранка Радичевича (1978) за збірку «Ясновидиця», Жовтнева премія міста Белграда за творчий доробок (1991), премія ім. Тодора Манойловича (1992), премія «Ramonda Serbica» (1995), премія ім. Десанки Максимович (1996), премія ім. Владислава Петковича-Діса (1996), премія ім. Вука Караджича (1998), Корона деспота Стефана Лазаревича (2001), Європейська премія за поезію Літературної общини міста Вршаца (2003), Європейська премія за поезію міста Мюнстера (2003) за перекладену німецькою мовою збірку «Вхід у Кремону» («Einzug in Cremona», 2002), окрім того – премія ім. Раде Драїнаца, премія ім. Йована Дучича, премія ім. Лази Костича, премія ім. Джордже Йовановича за внесок у літературну критику та теорію, премія видавництва «Нолит», Золотий хрест Князя Лазаря, Золотий ключ міста Смедерева тощо.

Чудовий знавець сербської та європейської поезії, блискучий есеїст, Міодраг Павлович став одним із найвпливовіших поетів післявоєнної сербської поезії. Вірші та есеї Міодрага Павловича перекладені всіма європейськими та деякими східними мовами. Окремими виданнями вийшли, зокрема, такі книжки: «Sobowtóry» (1964, Варшава, польською), «Kroky ve vedlejim pokoji» (1967, Прага, чеською), «Gedichte» (1968, Франкфурт-на-Майні, німецькою), «Hid a sammibe» (1969, Будапешт, угорською), «La voix sous la pierre» (1970, Париж, французькою), «Караници» (1971, Скоп’є, македонською), «Versuri» (1972, Бухарест, румунською), «Počiatok básne» (1973, Братислава, словацькою), «The Conqueror in Constantinople» (1976, Нью-Йорк, англійською), «Svetli in temni prazniki» (1977, Любляна, словенською), «Pesmi» (1977, Любляна, словенською), «Mit i poezja» (1979, Краків, польською), «Jasne i ciemne swięta» (1980, Краків, польською), «Tren wojownika» (1982, Лодзь, польською), «Singing at the Whirlpool» (1983, Торонто, англійською), «The Slavs beneath Parnassus» (1985, Лондон, англійською), «A Voice Locked in Stone» (1985, Торонто, англійською), «Suite» (1986, Монтеро, французькою), «Le miracle divin» (1988, Лозанна, французькою), «Fényes és esötét ünnepek» (1988, Будапешт, угорською), «Gloria reversului» (1989, Новий Сад, румунською), «Links» (1989, Торонто, англійською), «Нощен полет» (1989, Софія, болгарською), «Gesänge auf dem Wirbel» (1990, Тюбінґен, німецькою), «Светли и темни празници» (1990, Скоп’є, македонською), «Opfer und Tempel» (1993, Ґрац – Відень, німецькою), «Die Tradition der Finsternis» (1994, Вайсах-ім-Таль, німецькою), «Buch der Horizonte» (1995, Тюбінґен, німецькою), «Cosmologia profanata» (2003, Відень, німецькою), «Paradiesische Sprüche» (2007, Відень, німецькою), «Mißhelligkeiten, alte und neue» (2011, Ляйпціґ, німецькою). Німецькою мовою був перекладений роман Міодрага Павловича «Бухта Афродіти» («Die Bucht der Aphrodite», 2003).

Із Міодрагом Павловичем ми бачилися лишень один раз. Це було 30 вересня 2007 року у Белграді, коли я був гостем (єдиним з України, до слова) 44-ої Міжнародної зустрічі письменників. Після насиченого дня, екскурсії на руїни давньоримського міста Ілюмінаціум над Дунаєм, увечері в ресторані «Дедінє» у самісінькому центра сербської столиці була ще вечірня забава. І от до мене підсідає дідок і хоче познайомитися. Каже, що взнав, що я з України, а його дочка працює зараз в Києві, чи то в німецькому посольстві, чи то в Ґете-інституті (бо живе вона в Німеччині, і він сам там переважно також живе). Те і се. Представилися. А виявляється, що то сам Міодраг Павлович. Досить довго з ним розмовляли, десь понад пів години. І про поезію, і про нього, і про його приятеля Васка Попу, і про поетичні антології, і про різне.