Кочо Рацин вважається одним із основоположників сучасної македонської літератури, а його поетична збірка «Білі світанки» («Бели мугри») стала одним із найзначніших явищ македонської поезії. Окрім поезії Кочо Рацин займався прозою, написав низку праць в галузі історії, філософії та літературної критики. Його літературний псевдонім походить від його коханої – Рахилки Фірфової, яку називали Раца. Короткий час користувався й іншим псевдонімом – Невен Пейко – від його другого кохання, Невенки Вуїч.

Народився Коста Апостолов Солев (в історії літератури відомий все ж під псевдонімом Кочо Рацин) 22 грудня 1908 року в місті Велес, у Македонії, яка тоді належала до Османської імперії. Властиво, народився Коста (демінутивно: Кочо) Солев у Вардарській Македонії (бо ж Македонії суть ріжні і розмаїті, їх налічують принаймні три). Вже в дитинстві запізнав чималих злигоднів. Його батько, гончар Апостол Солев, не міг дати йому якоїсь поважнішої освіти, бо гончарне ремесло було малоприбутковим. Кочо зміг закінчити лише перший клас нижчої гімназії і вже в тринадцятилітньому віці був змушений долучитися до батькового ремесла. У 1924 році вступив до Спілки комуністичної молоді Югославії, ставши незабаром одним із найперспективніших молодих кадрів Комуністичної партії Югославії в Македонії. У 1926 році став кореспондентом газети «Організований робітник» («Организовани радник»), органу організації Незалежні робітничі профспілки Югославії, яка була під впливом КПЮ. Того ж року став членом Місцевого комітету СКМЮ у Велесі, а в листопаді 1928 року брав участь у роботі Четвертого конгресу КПЮ в Дрездені, як єдиний делегат від Македонії. Після повернення в Югославію його арештували, але через три місяці у зв’язку з відсутністю доказів звільнили. Незабаром, у квітні 1929 року Кочо Рацин був призваний на військову службу в Пожаревці. Після встановлення диктатури в Югославії в 1929 році, партійна організація в Македонії була розгромлена. Лише в 1932 році почався процес відновлення організацій КПЮ та СКМЮ в Македонії, а в серпні 1933 року був створений Обласний комітет КПЮ в Македонії, у склад якого увійшов і Кочо Рацин. У листопаді того ж року комітет почав видавати місячник «Іскра» («Искра»), редактором якого став Кочо Рацин. Вийшло лише два числа місячника, бо на початку січня 1934 року було арештовано п’ятнадцять македонських комуністів, серед них і Кочо Рацина. Пройшовши сорок два допити, він виказав багато такого, чого не смів. У вересні того ж року Кочо Рацин був засуджений на чотири роки позбавлення волі в Сремській Митровиці, але пробув там лише близько року. У грудні 1935 року Кочо Рацин був амністований. Час, проведений в ув’язненні, був періодом інтенсивного навчання. Зокрема, спільно з іншими в’язнями-македонцями він здійснив спробу скласти словник македонської мови, брав участь у перекладі «Комуністичного маніфесту» македонською мовою. Після звільнення з в’язниці Кочо Рацин виявив неабияку творчу активність, кульмінацією якої було видання поетичної збірки «Білі світанки» у 1939 році в Загребі. У міжчасі він написав і опублікував низку статей і праць в галузі літературної критики, філософії та історії. Це зробило його найвідомішим македонським інтелектуалом і прогресивним мислителем на теренах колишньої Югославії. Все ж здобута слава й авторитет Кочо Рацина не вберегли його від погіршення стосунків у 1940 році із КПЮ. У той час повним ходом ішов т. зв. конфлікт літературних лівих сил; Кочо Рацину було доручено написати статтю проти хорватського письменника Мирослава Крлежі та співробітників його видання «Печатка» («Pečat»). Кочо Рацин відмовився від цього, тож ЦК КПЮ прийняв рішення виключити його з партії. Окрім того, на Краєвій конференції КПЮ в Македонії, яка відбулася 8 вересня 1940 року, через відвідини ним тодішнього вардарського бана, Кочо Рацин був покараний бойкотом. Від січня до 27 березня 1941 року Кочо Рацин був ув’язнений у таборі Іваниця в Межиріччі. Після нападу на Югославію держав осі, він був мобілізований і відправлений на кумановський фронт, у місцевість Страцин, де 7 квітня він потрапив у полон до німців. Проте він скоро втік, короткий час жив у Велесі, потім вирушив до Софії. Там жив разом із своїм товаришем Коле Неделковським, після смерті якого у вересні 1942 року повернувся до Македонії. У цей період покращилися стосунки Кочо Рацина з КПЮ: нове партійне керівництво на початку 1942 року зняло бойкот з нього, але в партії не поновило. У вересні 1942 року Кочо Рацин був арештований у Скоп’є болгарською поліцією (Македонія тоді належала до Королівства Болгарії), а в листопаді інтернований в селі Корниця. У квітні 1943 року йому вдається втекти, і він повертається до Скоп’є. 5 травня 1943 року він приєднується біля Скоп’є до партизан і включається в народно-визвольну боротьбу. У загоні «Корабель» стає редактором партизанської газети «Ілінденський патріот» («Илинденски патриот»), готує дві збірки македонських народно-визвольних пісень. Але незабаром він загинув. Увечері 13 червня, коли повертався до партизанської типографії на горі Лопушник, його застрелив вартовий. Є дві версії смерті Кочо Рацина. За першою, це був нещасний випадок: через вроджену глухуватість Кочо Рацин не розчув вимоги вартового зупинитися для ідентифікації, тож отримав фатальну кулю. За другою версією, це було зумисне вбивство.

У творчому доробку Кочо Рацина є поетичні, прозові, історичні та філософські твори, літературно-критичні статті й есеї. Найвагоміший слід він залишив у поезії. Інша частина доробку залишилася в тіні його поетичної творчості. Писати вірші Кочо Рацин почав у 1928 році. Від лютого до липня він надіслав своїй коханій Раці 31 поштову картку зі своїми любовними віршами, написаними кров’ю та чорнилом. Але збірка з цих віршів «Антологія болю» («Антологија на болката») не була видана (поштівки зберігаються в Архіві Македонії). Ці вірші писав переважно сербською мовою, окрім шести, написаних по-болгарськи: «Розніженість» («Разнеженост»), «Руйнуються мої надії» («Рухнаха се надеждите мои»), «Плач у безсиллі» («Плач в безмощие»), «Все ж таки…» («Все пак...»), «Мрії опівночі» («Мечти в полунощ»), «І туга таки роздирає мої груди» («И пак тъга раздира ми гърдите»). Того ж 1928 року у спареному номері за жовтень-листопад загребського часопису «Критика» («Kritika») був опублікований його перший вірш «Сини голоду» («Синови глади»), написаний сербською мовою. Від травня до жовтня 1930 року в сараєвському часописі «Сила» («Снага») було опубліковано чотири вірші: «Із фабрики» («Из фабрике»), «Під вечір» («У предвечерје»), «Сталевій машині» («Челичном строју»), «Бути людиною» («Бити човек»). У 1932 році у Скоп’є вийшла спільна поетична збірка Кочо Рацина із студентами філософського факультету місцевого університету Йованом Джорджевичем та Александром Аксичем, сербською мовою і п. н. «1932». До цієї збірки увійшов і один із найсильніших віршів Кочо Рацина «Феєрверк» («Ватромет»). Першим віршем Кочо Рацина македонською мовою є «До одного робітника» («До еден работник»), опублікований у 1936 році у загребському часописі «Письменник» («Književnik»). У 1937 році з нагоди загибелі мешканця Велеса Ганчо Хаджипанзова на громадянській війні в Іспанії він написав вірш «Іспанська балада» («Испанска балада»), а в 1938 році опублікував вірш «Смерть астурійського гірника» («Смрт астуриског рудара»). Найбільшого успіху Кочо Рацин досягнув у 1939 році завдяки поетичній збірці «Білі світанки», яка вийшла накладом 4000 примірників і була розповсюджена по цілій території колишньої Югославії, а також у Піринській Македонії на території Болгарії. Р. упорядкував дві збірки «Македонські народно-визвольні пісні», перша з яких вийшла друком у день його смерті, а друга з’явилася невдовзі після цього.

Першим опублікованим прозовим твором Кочо Рацина є повість «Результат» («Резултат»), надрукована у спареному номері за серпень-вересень загребського часопису «Критика» у 1928 році. У 1932 році Кочо Рацин взяв участь у конкурсі загребського часопису «Література» («Literatura») і був відзначений за оповідання «У каменоломні» («У каменолому»), яке цей часопис згодом і опублікував. У 1933 році цей же часопис опублікував фрагменти його роману «Опіум» («Опиум»; перекладений на македонську мову п. н. «Мак» – «Афион»). Цей роман він почав писати у 1931 році, але рукопис був знищений під час його арешту. У 1937 році він опублікував три оповідання – «Збирачі тютюну» («Тутуноберачи»), «Полудень» («Пладне») і «Одне життя» («Еден живот»), а в 1939 році – «Золотий корабель» («Златен занает»); пізніше були опубліковані оповідання «Батько» («Татко») і «Радість велика» («Радоста е голема»).

У галузі історії Кочо Рацин виявив особливий інтерес до богомильського руху й написав три праці, присвячені йому: «Драговицькі богомили» («Драговитските богомили»), «Богомили» («Богомилите») і «Сільський рух богомилів в Середньовіччі» («Селското движење на богомилите во Средниот век»). За життя Кочо Рацина була опублікована праця «Сільський рух…» у часописі «Народна читанка» у 1939 році, а праця «Богомили» була написана македонською мовою. Ці праці Кочо Рацина про богомилів відзначаються якісним вивченням матеріалу, старанним його опрацюванням. Він був першим македонцем, який писав про богомилів; відомою стала його теза, що «богомильство є чимось найцікавішим і найсвітлішим у нашій [македонській] народній історії» («Богомили»).

Виняткові здібності Кочо Рацина, самоука-робітника, найкраще виявилися в його зацікавленні філософією Геґеля. Окрім того, що Геґелева філософія відзначається особливою складністю, цікавий факт, що Кочо Рацин зацікавився ним у час, коли цей учитель Карла Маркса через зростання догматизації в комуністичному русі не був у пошані. Він опублікував дві статті, присвячені Геґелю. Перша, так і названа «Геґель» («Хегел»), була надрукована з нагоди 100-ліття від смерті німецького філософа, у грудні 1931 року в загребському часописі «Література». Друга, «Значення Геґелевої філософії» («Значењето на Хегеловата философија»), була опублікована в белградському часописі «Молода культура» («Млада култура») в 1939 році. Ці статті Кочо Рацина належать до перших філософських творів македонських авторів.

До літературно-критичного доробку Кочо Рацина належать такі праці та статті: «Блазенські дурниці про посмішку Мони Лізи» («Блазираните глупости за насмевката на Мона Лиза») і «Анджелко Крстич перед судом Ж. Пламенаца» («Анѓелко Крстиќ пред судот на Ж. Пламенац», обидві 1939), «Розвиток і значення нашої нової літератури» («Развитокот и значењето на една нова наша книжевност», 1940), «Реалізм А. Крстича» («Реализмот на А. Крстиќ») і «Мистецтво і робітничий клас» («Уметноста и работничката класа», обидві надруковані посмертно).

На честь Кочо Рацина від 1964 року у Велесі відбувається літературний фестиваль «Рацинові зустрічі» («Рацинови средби»), який від 1992 року став фестивалем загальнобалканського рівня.

Окрім того, що книжка Кочо Рацина «Білі світанки» була першою поетичною збіркою македонського автора, вона була написана велеським діалектом, який ліг в основу формування македонської літературної мови.