Мілан Младенович із Лужиці (по-сербськи: Милан Младеновић од Лужице, або ж Milan Mladenović od Lužice, адже серби використовують дві графіки – кирилицю та латиницю), якого я називаю все ж (після тривалих, відносно, роздумів) не Мілан Младенович від Лужиці (по-сербськи це майже природньо, завдяки культивуванню у свій час таких форм Мілорадом Павичем), а таки Мілан Младенович-Лужицький (так мені природніше по-українськи, тож упроваджую саме такий відповідник), є сербським різностороннім культурним (і не тільки) діячем. Але перш за все він є поетом і філософом. Як поет мені він найбільш цікавий.

Народився Мілан Младенович 21 грудня 1949 року в місті Ужіце. Мабуть, звідти й походить його псевдонім, до якого той додав ще початкову літеру Л, а можливо, є така місцина Лужиця (але їхня балканська, а не та, що Lausitz у Саксонії, де живуть лужицькі серби, але не балканські), від якої він запозичив собі псевдо. Словом, до сербо-лужичан він стосунку не має, а має до сербо-хорватів, так би мовити.

Мілан Младенович-Лужицький є не лише поетом і філософом, але й філологом, перекладачем, видавцем, шахістом і політиком. Протягом свого життя він на публічній сцені був учасником і засновником декількох громадських і політичних рухів, жертвою політичних репресій, які суттєво вплинули на все його життя. У гімназії створив новий літературний, мистецький і філософський напрямок «опсесіонізм» (1966–1967 роки) і розвивав його протягом філософських студій у Белграді. Як випускник гімназії, брав активну участь у студентських демонстраціях 1968 року, а під час студій був лідером бунтівливих студентів Белградського університету. Зірвав присудження почесного докторату Белградського університету югославському державному лідерові Йосипові Брозу Тіто, через що притягався до відповідальності і не мав можливості публікувати поетичні книжки та влаштуватися на роботу в університет. Після ув’язнення оновив Народну радикальну партію (1989–1990) і заснував Консервативну партію (1991). Двічі був претендентом на посаду Президента Сербії (у 1990 і 1997 році), був обраний членом Коронної політичної ради престолонаслідника Александара Караджорджевича (1992). Виступав у Конґресі США (1990). Мілан Младенович-Лужицький є членом Сербського філософського товариства (від 1975 року) та Спілки письменників Сербії (від 1983 року). Опублікував понад два десятки книжок у галузі поезії, філософії, есеїстики, політики.

Дитинство провів у Новому Белграді, куди переселився з батьками у 1956 році. Писати почав рано, публікував свої юнацькі твори в дитячому часописі «Змій» («Змај»). Вже у восьмому класі редагував і видавав шкільну літературну газету. Після заснування опсесіоністичного літературно-мистецького гуртка, виключений із Дев’ятої белградської гімназії під кінець третього року навчання (1967) через ідеологічні розбіжності з гімназійним керівництвом. Закінчив Першу белградську гімназію у 1968 році (дипломна робота: «Вплив Анрі Берґсона на сприйняття мови Станіславом Вінавером» – «Утицај Бергсонове филозофије на Винаверово схватање језика»). Філософський факультет Белградського університету закінчив у 1975 році (дипломна робота: «Сартрове сприйняття історії» – «Сартрово схватање историје»). У 1980–1984 роках жив у Парижі, один рік як стипендіат французького уряду, потім виконував редакторські роботи в сербському політичному емігрантському середовищі. Після захисту докторату третього ступеня у Сорбонні в 1982 році (дисертація: «Естетика Плотіна» – «Плотинова естетика») через арешт у 1984 році в Белграді втратив можливість здобути державний докторат.

Перше ядро опсесіоністичного гуртка, сформоване у Дев’ятій белградській гімназії, видавало газету «Графічний молодняк» («Графички подмладак»), створило літературний клуб «Фонтан» («Фонтана») і мистецьке «Ательє 13» («Атеље 13»). Поширенню опсесіонізму як літературно-мистецького, філософського та політичного руху під час студентських років Младеновича-Лужицького посприяло те, що до «гімназійного ядра» долучилося чимало літераторів із Белградського університету. Сам Младенович-Лужицький виклав філософію опсесіонізму в серії лекцій у Студентському культурному центрі (1972) під загальною назвою «Козмопланктос» («Той, хто блукає всесвітом» – «Онај који лута свемиром») і в програмних текстах у декількох белградських газетах; ключові вірші та цикли опсесіонізму друкувалися у різних газетах і часописах. У Сремських Карловцях, де в 1977–1978 роках Младенович-Лужицький викладав філософію, відбулося «національне пробудження», яке в його «Опсенарії» відбулося завдяки «самоліквідації опсесіонізму». Це виявилося в його педагогічній, поетично-філософській і громадсько-політичній діяльності. Зі своїми учнями та викладачкою літератури Іванкою Станкович заснував літературний часопис «Бранко». У Карловцях зі своїми друзями й колегами заснував нелегальну «Партію справжнього слова» (1978). За антикомуністичні тексти, які публікував під псевдонімами в паризькому часописі «Сучасник» («Савременик») Младенович-Лужицький був засуджений на чотирнадцять, а відсидів тринадцять місяців тюрми від 5 жовтня 1984 до 5 листопада 1985 року. Арешт Младеновича-Лужицького унеможливив подальший вихід часопису «Словість» («Словест»), який він заснував із Харитою Балабанович-Вирбинац та іншими сербськими та французькими інтелектуалами в Парижі, як і його призначення головним редактором часопису Спілки письменників Сербії іноземними мовами. Арешт спричинив також припинення мистецького руху «ґренґолізм», який він започаткував із румунським композитором Юліусом Брудаском та грецьким математиком і поетом Лазаросом Тошунідісом спершу в німецькому місті Штауфен, а потім і в паризьких поетичних і мистецьких колах (1979–1984). Вимогу його звільнення висунули, окрім інших, французький і бельгійський Президенти, колегія Сорбонни, Сербська академія наук і мистецтв, діячі літератури, філософії та мистецтва з багатьох країн. Під час ув’язнення оголосив голодування на сорок днів, під час якого написав текст «Заключне слово: Вступ в епоху словесності» («Завршна реч – Увод у доба словесности»), який критика порівнювала з «Апологією Сократа» Платона та «Заратустрою» Ніцше, а теж зарахувала до «найкращих і найзворушливіших сторінок філософської літератури, написаних за весь час» (проф. М. Петрович-Церський). Після виходу з ув’язнення Младенович-Лужицький заснував видавництво «Сфаирос» в Земуні (1987).

Попри свою велику літературну активність і безперервну присутність у періодиці й публічному літературному житті, першу свою поетичну збірку «Вірші Івиці Понора» («Песме Ивице Понора»; назва збірки, якщо перекласти ім’я-прізвище з неї, може звучати й так: «Вірші краю прірви») Мілан Младенович-Лужицький опублікував лише в 1979 році. І до виходу збірки, і після Младенович-Лужицький багато подорожував. Враження від тих подорожей були відтворені у збірці «Душі міст» («Душе градова», 1988), чорно-білі ілюстрації до якої зробив його кум – відомий художних «варваро-геній» Мілич Мачванський (Милић од Мачве), друге ж видання 1998 року він проілюстрував вже в кольорі. Збірка має підназву «прозово-поетичні карти» («прозно-поетске мапе»), і вона справді є своєрідною духовною картою світу. Потім вийшла «Книга про Порожнє» («Књига о Празном», 1990), невелика за обсягом збірка, але велика за значенням у долі автора; п’ятнадцять років перед тим вона була відхилена на конкурсі Літературної молоді Сербії, що спонукало автора втілити в життя опсесіоністичну теорію – він покинув «перше» життя і почав «друге», яке вже відзначалося «блукальними мандрами». «Книга про Порожнє» з’явилася водночас із першим виданням «Заключного слова», але промоція цих книжок залишилася в тіні «радикальної» кампанії Младеновича-Лужицького на пост Президента Сербії. У переломні часи розвалу світового комунізму та розпаду Югославії Младенович-Лужицький був прихильником відновлення монархії, тобто Королівства Сербії. Увійшов у конфлікт із режимом Слободана Мілошевича, двічі виступивши на зборах Спілки сербських письменників (3 березня та 21 грудня 1989 року) із доповідями, які критикували режим і шокували публіку, яка тоді підтримувала Мілошевича. Був переслідуваний і за це. Двома виданнями (1993, 1994) вийшла збірка «прозово-поетичних карт» «Сербська душа Торонто» («Српска душа Торонта») про «душі міст» Сполучених Штатів Америки, а також Канади. Вибрані вірші вийшли під назвою «Мушу бачити острови» («Морам да видим острва») у 1995 році, того ж року вийшла і поетична збірка «Європія» («Европиjа») з чорно-білими ілюстраціями Любомира Мільковича. Наступна книжка вибраних віршів мала назву «Земна куля» («Земаљски шар», 1998), за неї деякі критики помістили Младеновича-Лужицького на сам вершечок поетичного Олімпу. На наступну поетичну збірку «П(р)оет: Стихомахова поетика» («Ресник – Стихомахова поетика», 2007) треба було чекати ціле десятиліття.

У січні 2009 року Мілан Младенович-Лужицький був офіційно реабілітований, а вирок 1985 року визнаний абсурдним. У 2010 році вийшли головні філософські твори Младеновича-Лужицького під титулом «Опсесіонізм» («Опсесионизам»), це видання вважається найпоказовішим для нього як філософа.

Вірш Мілана Младеновича-Лужицького «Ніченька» («Нићинка») із підзаголовком «Українсько-сербський вірш» («Српско украјинска песма») із присвятою «Для Олександри Сенкевич на честь Шевченка та Радичевича» («За Александру Сјенкјевич у част побратимства Бранка и Шевченка») має україномовні вкраплення (які в моєму перекладі відтворено в сербському звучанні):

«Добро ютро» добрий ранок

Кращий нічки лиш світанок

Розпрозорюється «свáнок»

Це по-нашому світанок

(А коли прийде світання

Зорі вибрунькують зрання)

«Дабар дан» вам і добридень

День чувáє нічка виє

Най полудне добре буде

Син Сварога вік пребуде

(Як небесна злине птиця

Звізди верне нам зірниця)

Добрий вечір «добро вече»

Для дорослих і малечі

До зорі трива чувáння

Місяця лунке співання

(Як співати перестануть

У глибини сонні кануть)

На добраніч «лаку ноч»

Втішний ранок напророч

Лéгка буде нічка сербська

Відпочине ніччю серце

(Ранок вечір перебув

День прожив і знов заснув)

Властиво, не переклав, а «перевернув» (як і зазначено при першопублікації) я його зі сербської майже десять років тому. Історія цього перекладу-переверту така. До мене звернувся мій давній приятель, сербський науковець Деян Айдачич (який вже довший час мешкає в Києві, одружений з українкою, має там родину) із проханням перекласти цього вірша Мілана Младеновича-Лужицького. Це було навесні 2008 року. У Львові тоді відкрили декілька дитячих майданчиків «Рошен», один із них на вулиці Підвальній за Пороховою вежею. І от сьомого травня я туди вирушив із дітьми «перевірити ситуацію». Дітиська собі гарно довший час забавлялися та вар’ювали на тому майданчику, а я сів поза його межами (щоб можна було курити) на лавочку і наглядав за ними. Позаяк тривало це доволі довгий час, то я трохи знудився. Але мав зі собою роздруківку того вірша, і ручку мав, тож за якусь годинку натхненно й «перевернув» того вірша. Недарма ж я і присвятив інтерпретацію «Ніченьки» Деяну Айдачичу.

Цікаво, це навіть якась містика, що того ж таки дня, а саме 5 травня 2008 року, на сайті «Растко» (який присвячений сербським проблемам, а веде його той-таки Деян Айдачич) був опублікований переклад Олесі Ковтун ще одного вірша Мілана Младеновича-Лужицького – «Перед тим, як прийдуть олені» із його книжки «Мушу бачити острови». Щоправда, там автор зазначений як Мілан Младенович із Лужиць. Це для мене не цілком зрозуміло. Ця множина, мається на увазі. Можливо, я чогось не зрозумів. Мій же ж переклад-переверт на тому ж таки сайті «Растко» був опублікований щойно 15 травня того ж року. Автор там зазначений, як і слід на мій погляд: Мілан Младенович із Лужиці.