Якраз на Миколая виповнюється дев’яносто вісім років від дня народження геніального (без перебільшення чи патетики) нашого перекладача – Миколи Лукаша. Не будемо чекати до його століття, коли й без того буде шквал відповідних публікацій, а згадаємо його з нагоди цієї, хоч і не круглої дати.

Десь під кінець сімдесятих, коли я був ще школярем, приїхав я якось із моїм татом, Володимиром Лучуком, до Ірпеня, до Будинку творчості письменників. Пробули ми там щось більше тижня, то в мене зимові канікули були, мабуть. І от якогось дня підходимо до їдальні, сніг лапатий валить, а біля її входу стоїть літній чоловік у самій маринарці, із широкою посмішкою. Тато мене знайомить з ним, каже – що то Микола Лукаш. Отак із першого разу він мені й запам’ятався. Я тоді вже віршував, і склався якось мені вірш, у якому (уві сні) до мене підходить дядько, в якого «рот широкий, як велика плотва». Вже в дуже зрілому (але не перезрілому) віці, готуючи до друку деякі свої юнацькі вірші (для збірки «Нове та давнє»), я натрапив на того вірша і зловив себе на думці, що образ того «дядька» якраз і є відображенням Миколи Лукаша з першої моєї з ним зустрічі.

Варячись вже майже з десяток років в енциклопедичному соку, спробую розповісти трішки про Миколу Лукаша по-енциклопедичному наче, але все одно по-своєму.

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року у містечку Кролевець на Сумщині. До п’ятилітнього віку Микола мав затримки мовного розвитку, зовсім не розмовляв. Коли ж до Кролевця прибув циганський табір, Микола вирушив із циганами на декілька місяців у мандри. Повернувшись, почав розмовляти, але циганською мовою. Потім вже були – українська, російська, польська. Його лінгвістичні здібності виявилися дуже рано. Засвоїв їдиш від сусідів, адже населення його рідного міста було на чверть єврейським. У школі, в якій навчався у 1928–1937 роках, вивчив французьку, німецьку й англійську мови. У 1936–1937 роках був учасником літературного об’єднання «ЛІАСМО» («Літературна Асоціація Молодих»). У 1937 році вступив на історичний факультет Київського державного університету. Під час навчання перекладав із польської та латинської мов документи про Коліївщину, підробляючи в «Архіві древніх актів». Взявши річну академвідпустку, через нерозділене кохання до однокурсниці Олени Біличенко, у 1939–1940 роках викладав українську мову й літературу та німецьку мову в селі Копачів Обухівського району на Київщині. На початку 1941 року закінчив переклад першої частини «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете (але той переклад не зберігся). Після початку війни університет евакуювали до Харкова, але через поранення в ногу Микола Лукаш не дістався туди, а залишився у рідному місті. Під час німецької окупації працював перекладачем у кролевецькій сільгоспкомендатурі. У листопаді 1943 року був мобілізований до радянської армії, в якій прослужив стрільцем (а потім писарем) батальйону аеродромного обслуговування в Харкові до листопада 1945 року, після чого поступив на факультет французької філології Харківського педагогічного інституту іноземних мов, по закінченні якого у 1947 році один рік працював там викладачем. У 1948–1949 роках працював перекладачем в Українському науково-дослідному інституті лісового господарства в Харкові. У 1949–1951 роках викладав англійську та німецьку мови в Харківському сільськогосподарському інституті. У 1950–1953 роках викладав французьку та німецьку мови в Харківському державному університеті. У 1952 році йому замовили переклад з французької роману Андре Стіля «Перший удар», який побачив світ у 1953 році. Потім були й інші замовлення. Матеріальне становище Миколи Лукаша завдяки гонорарам зі столичних видавництв покращилося, тож він полишив педагогічну роботу й повністю віддався літературній творчості, передусім перекладацькій. У 1955 році вийшов перший повний український переклад «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете, який належав Лукашу. Того ж року з’явився і переклад з французької роману Ґюстава Флобера «Мадам Боварі». Перекладав Лукаш вже не лише на замовлення видавництв, а переважно те, що сам хотів. 2 червня 1956 року Миколу Лукаша було прийнято до Спілки письменників України, того ж року вийшла в перекладі з італійської збірка віршів Джанні Родарі «Малим і старим про Італію і Рим» і в перекладі з хорватської казка Владимира Філіповича «Зайчик-Рябчик». У 1958 році Микола Лукаш переїхав до Києва, того ж року окремим виданням вийшли розділи з трилогії Андре Стіля «Перший удар» п. н. «Діти французьких докерів». У 1958–1960 роках Микола Лукаш був членом редколегії та завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». У 1959 році вийшло «Вибране» Роберта Бернса в перекладі з англійської Миколи Лукаша та Василя Мисика, а також у перекладі з сербської казка Бранко Чопича «Рибалка і Кіт». У 1960 році вийшла збірка віршів Джанні Родарі «Якого кольору ремесла». У 1961 році вийшли у перекладі з болгарської повість-казка Єлина Пелина «Ян Бібіян» і перевидання «Мадам Боварі» Ґюстава Флобера. У 1962 році під однією обкладинкою з’явилися в перекладі з іспанської п’єси Фелікса Лопе де Веґи «Овеча криниця» та «Собака на сіні». У 1964 році вийшов у перекладі з італійської «Декамерон» Джованні Боккаччо. У 1965 – «Поезії» Роберта Бернса в перекладі Миколи Лукаша та Василя Мисика. У 1966 році – збірка віршів Джанні Родарі «У небі і на землі» в перекладі Миколи Лукаша та Григорія Кочура. У 1967 році в перекладі з угорської вийшла драматична поема Імре Мадача «Трагедія людини», а в перекладі з німецької – «Лірика» Фрідріха Шіллера. У 1968 році вийшла «Лірика» Поля Верлена в перекладі з французької Максима Рильського, Миколи Лукаша та Григорія Кочура. У 1969 році побачило світ перевидання «Декамерона» Джованні Боккаччо та вийшла «Лірика» Федеріко Ґарсії Лорки, а також перевидання «Фауста» у «Творах» Ґете. Це лише окремі книжкові видання, а було ж іще чимало публікацій у періодиці та вкраплень у різноманітних виданнях.

У Києві Микола Лукаш жив дуже скромно, повністю віддаючись літературній праці. Сім’ї не мав, побутом не займався, був невибагливий до одягу. Голився лише в перукарні, їв двічі на день – снідав у кафе ресторану «Театральний», а обідав у ресторані «Інтурист», згодом – у ресторані новозбудованого готелю «Дніпро». Отримуючи великі гонорари за переклади, ухитрявся залишатися без грошей, бо витрачав їх на книжки, зібравши велику й цінну бібліотеку. Коли вийшов резонансний публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за який автора було засуджено до ув’язнення, то Микола Лукаш, реномований перекладач і літератор, підтримав його і запропонував відсидіти термін замість Дзюби, бо той хворів на сухоти, а Лукаш був здоровий. За це був 12 червня 1973 року виключений зі Спілки письменників. Йому заборонили друкуватися, чим позбавили засобів для існування. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого. Та все ж якось виживати допомагали друзі-літератори. Ситуація змінилася у 1979 році, коли Миколі Лукашу дозволили вряди-годи друкувати переклади в періодиці. Лише у 1981 році змогло вийти перевидання «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете, а в 1984 році вийшли в перекладі з французької «Поезії» Ґійома Аполлінера. У 1985 році вийшло перевидання «Декамерона» Джованні Боккаччо, у 1987 році – перевидання «Мадам Боварі» Ґюстава Флобера. У травні 1987 року Миколу Лукаша було поновлено у Спілці письменників України, у 1988 році удостоєно премії імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність. Останні роки життя хворів на рак, помер у Києві 29 серпня 1988 року, похований на Байковому кладовищі. Переклад «Дон Кіхота» Міґеля де Сервантеса, над яким Лукаш працював багато років, вийшов щойно в 1995 році в доопрацюванні Анатоля Перепаді (який переклав розділи XXI–XXXV, LXI–LXXIV другої частини роману).

У 1990 році був виданий том вибраних поетичних перекладів Миколи Лукаша «Від Боккаччо до Аполлінера». Це видання найоб’ємніше презентує поетичні перекладацькі зацікавлення Лукаша. Там присутні такі переклади: з «Пісні про Нібелунґів» (з німецької), канцони з «Декамерона» Джованні Боккаччо (з італійської), поезії з роману «Дон Кіхот» Міґеля де Сервантеса, діалог Фрондосо та Лауренсії з драми «Овеча криниця» та сонети з комедії «Собака на сіні» Фелікса Лопе де Веґи (з іспанської), монолог Улісса з драми «Троїл і Крессіда» Вільяма Шекспіра (з англійської), монолог Сиґізмунда з драми «Життя – це сон» Педро Кальдерона (з іспанської), з японської класичної поезії (з антології «Кодзікі», з антології «Манйосю», з віршованої повісті «Ісе моноґатарі», з антології «Кокінсю», танка поетів VIII–XVIII ст., хайку Мацуо Басьо, хайку поетів ХVII–XVIII ст.; з японської), фрагменти з «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете, вірші Фрідріха Шіллера (з німецької), вірші Роберта Бернса (з англійської), вірші Гайнріха Гайне (з німецької), вірші Адама Міцкевича (з польської), із збірки «Кари» Віктора Гюґо (з французької), «Тірольські елегії» Карела Гавлічека-Боровського (з чеської), три хори з драматичної поеми «Трагедія людини» Імре Мадача (з угорської), вірші з роману «Аліса в Країні Див» Льюїса Керролла (з англійської), з ранніх віршів, із збірки «Сатурнічні поезії», із збірки «Вишукані свята», із збірки «Добра пісня», із збірки «Романси без слів», із збірки «Мудрість», із пізніх збірок Поля Верлена, вірші Артюра Рембо, вірші Жюля Лафорґа, вірші Сен-Поля Ру (з французької), вірші Петра Безруча (з чеської), із збірки «Альбом давніх віршів», із збірки «Чари» Поля Валері (з французької), із «Сонетів до Орфея» Райнера Марії Рільке (з німецької), вірші Макса Жакоба, вірш без назви Оскара Венцеслава Любіча Мілоша (з французької), вірші Ендре Аді (з угорської), із збірки «Алкоголі», «Vitam impendere amori», із збірки «Каліграми», з посмертних збірок Ґійома Аполлінера (з французької), «Смутна пісня» Ґеорґа Тракля (з німецької), «Пісня бедуїна» Джузеппе Унґаретті (з італійської), вірші Давида Гофштейна (з єврейської), поема «Бал в опері» і вірш «Поети, зібравшись юрбами в кав’ярнях, обговорюють новий збірник віршів» Юліана Тувіма (з польської), вірші Христо Смирненського (з болгарської), «Поема глибокого співу», «Циганський баладник», «Тамаритянський диван» Федеріко Ґарсії Лорки (з іспанської) і його ж «Шість поезій по-ґалісійськи» (з ґалісійської), вірші Їржі Волькера (з чеської), вірші Аттіли Йожефа (з угорської).

Були опубліковані переклади Миколи Лукаша із чотирнадцяти мов, хоча загалом він знав їх десь двадцять. У коло перекладацьких зацікавлень Миколи Лукаша входили такі автори: з англійської – Роберт Бернс, Льюїс Керролл, Вільям Шекспір, Персі Біші Шеллі; з болгарської – Єлин Пелин, Христо Смирненський; з іспанської – Федеріко Ґарсія Лорка, Ніколас Ґільєн, Педро Кальдерон, Фелікс Лопе де Веґа, Міґель де Сервантес; з італійської – Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка, Джанні Родарі, Джузеппе Унґаретті, Джон Мільтон зі своїми італійськомовними сонетами; з їдишу – Ханан Вайнерман, Давид Гофштейн, Іцик Фефер; з латинської – Горацій, Джон Мільтон із латиномовним твором; з німецької – Йозеф фон Айхендорф, Гайнріх Гайне, Йоганн Вольфґанґ Ґете, Ганс Якоб Крістофель фон Ґріммельсгаузен, Райнер Марія Рільке, Ґеорґ Тракль, Фердинанд Фрейліґрат, Фрідріх Шіллер; з польської – Адам Міцкевич, Юліан Тувім; з російської – Юрґіс Балтрушайтіс, Костянтин Бальмонт, Андрій Бєлий, Олександр Блок, Валерій Брюсов, Зінаїда Гіппіус, Максим Горький, В’ячеслав Іванов, Михайло Ісаковський, Семен Кірсанов, Аполлон Майков, Володимир Маяковський, Дмитро Мережковський, Олександр Пушкін, Федір Сологуб, Афанасій Фет; зі словацької – Іван Моїк; з угорської – Ендре Аді, Аттіла Йожеф, Імре Мадач, Шандор Петефі; з французької – Ґійом Аполлінер, Поль Валері, Поль Верлен, Віктор Ґюго, Жюдь Лафорґ, Франсіс Лемарк, Франсуа Рабле, Артюр Рембо, Сен-Поль Ру, Ґюстав Флобер; з чеської – Петр Безруч, Їржі Волькер, Карел Гавлічек-Боровський, Ондра Лисогорський; з японської – Гонсуї, Кікаку, Коматі, Кьорку, Мацуо Басьо, Нарікіра, Садакі, Табіто, Фудзівара Тейка, Юнтоку.

Переклав Микола Лукаш і два лібрето до опер: «Дон Жуан, або Покараний розпусник» Вольфґанґа Амадея Моцарта (лібрето Лоренцо да Понте) та «Лючія ді Ламмермур» Ґаетано Доніцетті (лібрето Сальваторе Каммарано за романом Вальтера Скотта «Ламмермурська наречена»).

Написав Микола Лукаш декілька мовознавчих і перекладознавчих статей і рецензій.

Микола Лукаш мав феноменальне відчуття мови, що відобразилося в його геніальних перекладах, зокрема у вершинних здобутках – «Фаусті» та «Декамероні». Мова його перекладів надзвичайно багата. За словами Дмитра Павличка, «Лукашева мова – як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом».

Писати власні вірші Микола Лукаш почав ще в юнацькому віці, про це є свідчення в одній із його останніх автобіографій: «Вiршi писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзiнову “Историю государства российского” десь у п’ятому класi, я зробив для себе велике вiдкриття: виявляється, Пушкiн не сам “видумав” свого вiщого Олега, а черпав iз “преданий старины глубокой”. Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу – про ослiплення князя Василька». Збереглося чимало інтимних віршів старшокласницького періоду, присвячених однокласниці Валі Зелінській, в яку Микола був закоханий. Писав Лукаш і прозові гуморески та віршові гумористичні мініатюри. Найбільше в його архіві збереглося епіграм (авторське означення – «шпигачки»). Чимало з них за життя Миколи Лукаша передавалися з уст в уста, навіть без зазначення авторства, тож стали вже наче народними. Чимало своїх гумористичних творів підписував псевдонімом «Микола Нежурись». «Шпигачки» Миколи Лукаша вийшли у 2003 році в упорядкуванні Леоніда Череватенка. Як виявилося, ще в 1940 році Микола Лукаш написав вірш-паліндром:

Нога в вагон –

о, дар!.. радо

в раба барв,

а лаву тихо «пані» ціна похитувала.

Ясин*, тихо похитнися.

А тихо похита…

Дорога, город

і гóрод – дорогі.

О волога голово,

ти сумна. Пан мусить.

(*Ясин – те ж саме, що «ясен»). Але цей вірш-паліндром, виявлений у рукописній спадщині Миколи Лукаша, залишився поза контекстом розвитку української паліндромії. Власні твори Миколи Лукаша були опубліковані лише посмертно.

У 1989 році редакція журналу «Всесвіт» заснувала щорічну премію імені Миколи Лукаша за найкращі переклади та перекладознавчі праці, опубліковані упродовж року на сторінках журналу. У 2003 році вийшов словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша», у 2009–2011 роках у двох книгах вийшло видання «Наш Лукаш».

Пригадую, коли ми десь у середині вісімдесятих разом із моїм татом провідували Григорія Кочура в його ірпінській хаті, той бідкався, що «потерпає за Миколу», в сенсі, що переживає за те, що Микола Лукаш у той час нічого не перекладає, бо щось не йде йому робота.

Деякі формулювання з Лукашевих перекладів стали ледь не прозивними. З «Декамерона» Боккаччо, зокрема. От, трапився якось мені навесні на фейсбуці пост одного приятеля, що він зранку слухає соловейка, саме з такої години до такої, бо лише в той час соловейко заходиться трелями. А несвідуща особа жіночої статі пише в коментар сім’янинові, що, мовляв, хто б то її запросив послухати солов’я, а то лише на кумкання жаб запрошують. А сім’янин же ж, либонь, знає, бо інтеліґент (чим і манкий для коментувальниці), що слухати солов’я – то коли кобіта, заснувши, тримає рукою чоловіче теє-то як його… Це з «Декамерона». То як йому реагувати й відкометовуватися?

Микола Лукаш ціле життя збирав картотеку української сороміцької лексики. А по його кончині родина, яка там вже була близька чи далека, перебираючи його архів, викинула (навіть таки спалила, здається) ту сороміцьку картотеку, бо по-святенницьки вжахнулася. Не будемо це порівнювати це з пожежею Александрійської бібліотеки, а все ж невимовно шкода. Бо цього вже не повернеш.