Re: цензії

22.09.2017|Тетяна Синьоок
Коли питання – улюблена розвага
21.09.2017|Назарій Андрійчук
Антологія відцвілої епохи
20.09.2017|Марія Вишневецька
«Чорно-білі» проти «сірих»
19.09.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Мовою допитів і зізнань
Образ досконалої людини
Про «людину-вухо» і про «хроніку глобальної антропологічної катастрофи»
17.09.2017|Ярослав Поліщук
Вірші про гарний час тут
16.09.2017|Сергій Одаренко
Настільна біблія футбольних фанатів
15.09.2017|Наталія Лапушкіна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури ДДПУ (м. Слов’янськ)
Коли янголи посміхаються...
Блукаючи нетрями містичної річки
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Головна\Події\Культура

Події

08.09.2017|07:31|Іван Лучук

Львівський текст. Різні виміри

Львівський текст. Що ж то воно таке? Подумаємо так по-простому. Це може бути і окремий твір (текст) про Львів, і сукупність таких текстів. Але чи кожен твір, у якому змальовано Львів чи здійснено спробу схопити його атмосферу – можемо зараховувати до львівського тексту? Ось де питання зарите.

У літературознавстві образ міста та міські тексти стали окремо досліджувати щойно у сімдесятих роках минулого століття. Тоді й закріпилося термінологічне сполучення «міський текст». Діапазон його наповнення доволі широкий. Згадаю лише дещицю. Змалювання міста з його реаліями, відтворення міської атмосфери, витворення міфу міста, вписування міста в інтертекст, творення метафізичних параметрів міста, функціонування міських топосів, поетика простору міста тощо. Усе це може стосуватися і львівського тексту.

Про львівський текст написано низку статей, у багатьох есеях чи дослідженнях згадується про нього. Стефанія Андрусів написала книжку «Модус національної ідентичності. Львівський текст 30-х років ХХ ст.» (2000), яка так чи сяк, але наразі таки єдина присвячена львівському тексту. Спеціальних досліджень чи розробок поки що, наскільки мені відомо, не визріло. Хоча, можливо, вони якраз і визрівають десь у головах науковців, десь ще набухають у чорновиках чи задумах.

Киньмо оком мимобіжно на присутність львівського тексту в літературі. Властиво, спершу у прозі, а тоді плавно перейдемо до поезії, а тоді вже всі дороги приведуть мене до мене ж, улюбленого.

Відлік культивування львівського тексту можемо вести ще від кінця ХІІІ століття, від «Галицько-Волинського літопису», який є пам’яткою не лише історіографії, а й літератури. Це преамбульний сюжет, він нам імпонує через хронологічне виглиблення традиції, додає гонору. Про Львів там не надто багато, та все ж там присутня перша писемна згадка про наше ріднюще місто. Пам’яткою не лише історіографії, а й літератури є також написаний тодішньою книжною українською мовою «Львівський літопис» з середини XVII століття. Це львівський текст, безсумнівно. У цьому літописі його автор Михайло Гунашевський багато уваги приділив Львову, який був найважливішим центром Галицько-руських земель, а потім Руського воєводства. Про тісний зв’язок автора зі Львовом свідчать його досить ґрунтовні знання топографії нашого міста. У цьому контексті можемо згадати і про написану латиною книжку «Leopolis triplex» («Потрійний Львів», 1640-ві роки) Бартоломея Зиморовича, хоча це радше історичний твір (історія міста Львова до того часу). У цьому ж ряду стоїть і писана по-польськи «Хроніка міста Львова» (1844) Дениса Зубрицького. Але годі, бо ми все ж ведемо мову про літературу, про красне письменство.

В українській літературі безумовним піонером творення львівського тексту є Іван Франко. У цілій низці його прозових творів змальовано Львів, відтворено його атмосферу. У деяких творах Львів є центром дії. Згадаймо хоча б такі твори, як «Герой поневолі» чи «Для домашнього огнища», чи «Лель і Полель», чи тощо. Франкознавці цими питаннями займаються.

Біля витоків новітнього львівського тексту стояв польський письменник і журналіст Ян Лям (1838–1886), тому про нього варто сказати трішки докладніше. Ян Павел Фердинанд Лям походив із німецької кальвіністської родини (яка мала шотландське коріння). Його дід Зенон Конрад народився в місті Ганау біля Франкфурту-на-Майні в Гессені, потім став австрійським офіцером. Син Зенона – Конрад народився в Моравії, де у той час був розташований батьків полк, був цісарсько-королівським комісаром скарбниці, у 1831 році осів у Галичині й одружився з полькою Йоанною Зьолецькою. Завдяки великому впливові матері письменника, він обрав для себе польську національність. Ян спочатку навчався у василіанській школі в Бучачі (Бучацькій гімназії), потім у 1856–1859 роках студіював на правничому факультеті Львівського університету. Після студій брав участь в Італійській військовій кампанії (на австрійському боці, зрозуміло), де здобув неоціненний досвід виживання. Потім займався приватним вчителюванням у Галичині, був канцеляристом, редактором декількох видань. Ян Лям брав участь у польському повстанні 1863–1864 років, через що два роки провів в австрійському ув’язненні. До Львова повернувся в 1866 році і залишився тут до кінця життя. Перш за все Ян Лям був автором сатиричних творів, в яких осуджував окремі вади тогочасного суспільства, австрійську бюрократію в Галичині. Велику популярність здобули «Львівські хроніки» («Kroniki lwowskie», 1868–1869), це цикл публіцистичних статей на актуальні соціальні теми. Існує припущення, що саме Ян Лям є автором визначення «батяр» («baciar», «baciarz»), яке стало невід’ємною частиною львівського лексикону. Мається на увазі, що він першим увів його в літературу. Чимало інших польських письменників мають причетність до львівського тексту. Але зараз не про них.

На вичерпність я геть не претендую, тим більше – при обмеженому певними рамками форматі. Згадаю лише дещо, що таки належить до львівського тексту. По-перше, як не згадати збірки оповідань Богдана Нижанківського «Вулиця». Сюди ж зараховуємо й оповідання Зенона Тарнавського та Івана Керницького. Тут же і роман-трилогія «Вогонь і чад» («Шинок “Оселедець на ланцюзі”», «Фабрика літаків “Дерев’яна підошва”», «Пробуджене місто») Тараса Мигаля, і «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука. Свій львівський текст витворив Юрій Винничук, не лише в романах, але і в популяризаторських книжках типу «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» тощо. До львівського тексту можемо зараховувати і цикл романів Андрія Кокотюхи, з певною натяжкою, зрозуміло. Нещодавно виданий роман Андрія Аркана (Тимчишина) «Батяр з Клепарова» органічно вписався у львівський текст. Зразково-показовим твором львівського тексту можна вважати роман Віктора Неборака «Базилевс». У Неборака чимало віршів також львівсько-текстові. Отут ми вже переходимо до любові, пардон, до поезії.

Виберу лише декілька прикладів. Дія (якщо можна так сказати) любовних, часто салонних віршів Василя Пачовського відбувається на львівському тлі. Подальший вірш Пачовського – це ж типово міський текст, саме львівський текст:

 

Я розумію твій секрет,

Не будеш мені катом –

Скінчив я університет

Кохання з докторатом.

 

Збагнув всі тайни сліз, погроз,

Чи смішки, чи ляменти –

Який не був там риґороз,

Я здав на еміненте!

 

Я мав такі учительки,

Що їм не дорівняєш –

Всі штуки знають львов’янки,

А ти на дримбі граєш!

 

Їх всіх я в різьбу перелив

З огнистого опалю –

За різьбу зради получив

Я золоту медалю.

 

Святослав Гординський має чимало міських віршів, і не лише про Львів. Цікавим у нашому контексті є триптих «Моє місто»:

 

І

 

В осінній млі така прозора мить

Минулих днів, розстріляних шрапнелем;

(Ще вчора бачив я його цілунків слід,

Додому ідучи повз мури цитаделі!)

 

Встаєш ти важко з мли квадратами будов,

Лише віки звели безжурно і високо

На куполи твоїх старих церков

Ґраційний ренесанс і пристрасне барокко.

 

Твій ринок, у рядах похмурих кам’яниць,

Де вікна підняли зчорнілих ґзимсів брови,

Тривожно задививсь у темряву сторіч,

Заслуханий іще в останній зойк Підкови:

 

Зіп’явшись на щити гранітні, біля брам

Уперто ждуть леви, насуплені і злючі,

Щоб кинутись до віч твоїм майбутнім дням,

Багряним дням, що прийдуть неминуче.

 

ІІ

 

Хмарна ніч. Під беззоряним небом жорстокі сни.

Небо – зле і похмуре. Як завжди. Готує зливи.

Але байдуже – речі й так неймовірно ясні

І немає ніяких слів ані діл неможливих.

 

Йду крізь місто і темінь. На вежі простукало 3.

Каштани допитливо ждуть і вікна похмуро зорять;

Все здається: напружену тишу розірве крик

І наново завтра зовсім розпочнеться Історія.

 

Тротуарами кроки, як постріли, лунко звучать.

Та ні, вже не кликати днів проминулих і вмерлих.

Пристаю під ліхтарнею. Вітер сіпає поли плаща,

Календарик листаю в руках: завтра – котрого брюмера?

 

III

 

Листя мертвих років шарудить, як тоді, під ногами стеж.

Чудовий сьогодні вид на місто з Високого Замку!

До неба жадібно знялись руки бунтарських веж

І весняна ця осінь спива синь листопадного ранку.

 

Важко лягають на обріях віддихів тьмяні дими,

В синій осінній імлі обриси горді затерлись.

Але знаєш: уперті й тверді мури львівських домів

І треба багато, багато на них артилерії.

 

Гарматчик батерій найважчих, батерій людських сердець,

Ти стрільнам сталевим думок вимірюєш напрям і скорість,

На гранях майбутніх фронтів упевненим кроком ідеш

І міста розкладену карту в долині уважно зориш...

 

Богдан Ігор Антонич витворив сюрреалістично-моторошний образ Львова у своїх шокуючих віршах. Ось хоча б у вірші «Апокаліпсис» подав один із штрихів цього образу, ультраоригінально міфологізованого:

 

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети

тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем,

і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,

і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

 

Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.

На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.

Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,

аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.

 

Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,

долини місяця оброслі горіховим гаєм.

Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,

вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

 

Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,

знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.

Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,

і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

 

В Оксани Сенатович є чимало віршів, які належать до львівського тексту. Загалом, не мусить цілий вірш бути всуціль львівським. Там можуть бути присутні якісь штришки, реалії, мотиви тощо. От, для прикладу, хоч річка Полтва і закута вже віддавна в колектор, та все ж вона є річкою нашого міста, одним із його символів. Небуденне ставлення до Полтви відображене у грайливо-мисленному вірші Оксани Сенатович «Пісенька на два голоси»:

 

Ой люди, у Полтві плаває крісло,

не просто крісло, а майже фотель.

Рятуймо крісло, поки не пізно,

бо допадеться до крісла форель.

 

Яка там форель? – у Полтві гантелі,

пляшки і шпалери, навіть шрапнель...

Вовтузиться хвилька ріки у фотелі, –

рятуймо од Полтви крісло-фотель.

 

Чиє воно – крісло? Хто його власник?

Вже, певне, товчеться по світі тамтім, –

бо хто покидає напризволяще

вигідне крісло ще при житті.

 

Не просто крісло – а всі вигоди;

хто звик до вигоди – не одірвеш:

заради крісла вигідник згоден,

аби у кріслі, прийняти й смерть.

 

Не даймо Полтві сісти у крісло! –

про себе подумаймо заодно –

рятуймо Полтву, поки не пізно,

щоб разом із кріслом не сісти на дно!

 

Про Львів писало ще чимало поетів. Сливе всі поети, які мешкали чи мешкають у Львові, писали про нього вірші. Андрій Панчишин, який не так давно відійшов у засвіти, видав збірку «На вулиці Батярській: Пісні зі Львова»; там що не вірш-пісня, то львівська замальовочка. От візьмімо хоча б вірш «На площі Ринок», який поклав на музику Михайло Мануляк:

 

Стихає шум остатного трамваю,

На площі Ринок гаснут ліхтарі,

Годинник про години забуває

І бринькає мельодії старі.

 

Під музику, що лине з високості,

Простуючи закам’янілий стан,

Спішить Діана до Нептуна в гості,

Вже триста років в неї з ним роман.

 

Діані люто заздрить Амфітрита,

Тому що літо, осінь чи зима,

Сама в фонтані змушена сидіти,

Бо кавалєра файного нема.

 

Колись вона з Адонісом ходила,

Згодив би сі і він кінець кінцем,

Але ж той батяр чоловічу силу

Всю до останку виморив винцем.

 

Два леви, що нам Ратушу пильнуют,

Занюхали конячий теплий слід,

Довкола площі бігають, полюют,

Кентавра хочуть з´їсти на обід.

 

А третий лев, миршавий, наче мишка,

В задумі сиві крила розпустив

І втупив сі в якусь грубезну книжку,

Мабуть, американський детектив.

 

Почувся голос першого трамваю,

Забава припиняється в ту ж мить:

На постаментах леви завмирають,

Діана, спотикаючись, біжить

у свій фонтан.

 

Над сірими дахами гаснут зорі

І шкробає бруківку помело,

На площі Ринок все, як було вчора,

Так, начебто нічого й не було.

 

Подальший реєстр тут вже буде недоречний, жартома будь сказано.

І от нарешті я підходжу до своєї власної творчості. Те, що в мене ще у глибокій юності були вірші про Львів і на львівську тематику, оминемо, як і подальші подібні вірші, які я писав вряди-годи упродовж дотеперішнього творчого битого шляху. А сфокусуюся на найактуальнішому.

Коли 6 грудня 2016 року була творча зустріч зі мною у «Книжковому дворику», під завісу я прочитав написаний ще на межі 2002/2003 років розлогий цикл «Галицькі лімерики». Вони значно пожвавили реакцію публіки, розвеселили усіх, підняли і без того непоганий загальний настрій. То все дійство знімала на камеру одна моя знайома, яка допомагала мені в організації акції. Потім вона сказала мені приблизно таке: «А ти напиши цілу книжку лімериків про Львів». Я прислухався до поради. Корисні поради деколи бувають корисними. І сів за писання львівських лімериків. Лімерик – це такий забавний п’ятирядковий вірш зі своїми формальними вимогами (римування – аабба, п’ятистопний та тристопний анапест).

З часом лімерики полилися рікою. І про львівські вулиці, і про площі, і про парки, і про райони, і про все решта різне. Так і написалася ціла книжка «Львів у лімериках». Те, що там чимало обсценної лексики, вульґаризмів тощо, – це вимоги жанру, адже лімерики мають бути такими; не конче мусять, але так вони веселіші. А в житті так бракує веселощів…

Книжка складається з дев’яти розділів. У першому розділі йдеться про визначні місця Львова. Хоч є певний набір визначних місць, загальноприйнятий, можна так сказати. Але сливе в кожного свідомого львів’янина є свій особистісний комплект. І в мене є такий варіабельний комплект. Проте я його вирішив якимось логічним чином заокруглити, і так мені вигадалося «коло пошани», яким я кружлянув від Ратуші до Високого Замку. Погляньмо на цей прохід Одіссея чи то Леопольда Блума. Щонайперший лімерик про Ратушу:

 

В епіцентрі самісінькім Львова

Горда Ратуша розпречудова.

Там сидить бурґомістр

Наймістішого з міст,

Та і в нього в макітрі полова.

 

Навколо Ратуші мій ліричний герой оглядає фонтани, прошмигає попри аптеку-музей до театру імені Заньковецької, далі через «Вернісаж» йде до Опери, потім стометрівкою прямує до пам’ятника Тарасові Шевченку, тоді – до університету й пам’ятника Іванові Франку, потім – попри поштамт до бібліотеки імені Стефаника, тоді – на Цитадель, звідти на початок Академічної до входу в підземелля, тоді – попри готель «Жорж» і пам’ятник Адамові Міцкевичу – до пам’ятника Королю Данилові, далі – через Бернардинський дворик до вежі Корнякта та пам’ятника першодрукарю, а звідтам вже – попри Порохову вежу на самісінький Високий Замок, де можна й перепочити. Таке от «коло пошани» моєму рідному Львову. Визначних місць у цьому комплекті набралося двадцять два.

Розділ про вулиці – найбільший у цій книжці, там є сто сімдесят чотири лімерики; число не кругле, але я вчасно вгомонився. Про львівські вулиці можна написати принаймні вдвічі більше лімериків. Але то вже, либонь, справа майбутнього. Навіть не знаю, якою саме вулицею проілюструвати тут. От же ж проблема. Нехай буде цей:

 

Глухувата й маленька Шопена –

Для знайомств непідхожа арена.

Там не ходить народ,

Тож ніяка зі шльондр

Не знайде там свого супермена.

 

Або цей:

 

На Коперника купка туристів

Раз вправлялася дружно у свисті

Під Палацом мистецтв,

Та місцевий фальцет

Перекрив співом свисти туристів.

 

Площ у мене назбиралося двадцять шість. Взагалі-то, площ у Львові нараховується тридцять одна, за офіційною статистикою. П’ять я випустив; знову ж таки, це варто буде надолужити. Мій найрідніший скверик, між моєю домою та майстернею, називається площею Василя Вишиваного (раніше на табличці писалося «пр. Патріотів», себто провулок, а ми дітьми гордо казали: проспект Патріотів), він не потрапив до повного комплекту площ, як і Звенигородська (за Марією Сніжною), князя Святослава (біля середини вулиці Ярослава Мудрого), 700-річчя Львова (неподалік від «Форуму», скажімо так) і Яворського (навпроти Єзуїтів).

 

Площа Галицька звечора й зранку

Має в собі магнітну приманку.

Отуди «під конем»

До невдах і нікчем

Чимчикують мандрьохи на рантку.

 

За адміністративним поділом районів у Львові шість: Галицький, Залізничний, Личаківський, Сихівський, Франківський і Шевченківський. Я ж використовую історичні назви районів Львова, в мене їх набралося двадцять шість. Деякі я залишив «за бортом», бо вже й так достатньо їх заримував. Неоспіваними залишилися: Новий Світ, Кастелівка, Богданівка, Сигнівка, Новий Львів; можливо, задля уникнення одноманітності в римуванні. Адже й так я у цій книжці наблизився до вичерпування всіх можливих рим; залишається вправлятися в асонансах і консонансах.

 

Потрапляти все ж на Замарстинів

Я не радив би жодній людині.

Там шкір-вен-диспансер

Дружньо двер розпростер

Для усіх необачних кретинів.

 

Парків у Львові є трішки більше, ніж двадцять, але я на двадцятці зупинився, щоб не влазити в апендикси. Хоча, можливо, ще подумаю над незначним розширенням паркового розділу.

 

Вже від парку на честь Сімсотліття

Залишилось саменьке лахміття.

Ледь помітний лісок,

Де з розбитих пляшок

Мозаїчне втопталось страхіття.

 

Словом «кнайпа» я називаю всі локалі, кафе, ресторани, забігайлівки тощо. Кнайп у Львові є сила-силенна. Деякі традиційні, старі, на своєму усталеному місці. А нові виникають, як гриби після дощу (грибного). Я наразі втамував своє кнайпування сто однією діючою кнайпою. Стався і такий прецедент: за цей час кафе «Академічне» змінилося на steak house «На мангал». Я залишив кафе «Академічне» на своєму місці, не перенісши його до розділу кнайп, які канули в небуття, а їх назбиралося тридцять шість, хоч могло бути й набагато більше, як і діючих кнайп. Окремо виділив вісім кнайп із стриптизом.

Одна з небагатьох (дуже небагатьох) «старозавітних» чи «старорежимних» кнайп – це кав’ярня на вул. Руданського, 1, за гастрономом «Протяг», перед «Жоржем», в народі її називають «Апендицит», дизайн там не мінявся вже десятиліттями, столики там стоячі, себто біля столиків можна лише стояти.

 

В дуже славному «Апендициті»

Не навіюють там апетитів.

Лупнеш, як автомат,

Там свої п’ятдесят,

І виходиш надвір покурити.

 

А тепер про одну із тих кнайп, які канули в небуття. Звичайно, це буде «Нектар».

 

Найвідоміша кнайпа у Львові,

Де збиралися люди чудові:

І талантів, й нездар –

Всіх приймав був «Нектар».

Хто не був там, той жив не у Львові.

 

А насамкінець дав розділ із дев’ятьма львівськими базарами. Їх є трішки більше у Львові, проте всі основні я все ж подав.

Можна було б ще зробити розділи про львівські театри, музеї, палаци, навчальні заклади тощо, проте я відклав це на невизначену перспективу. Не відмовляюся продовжити цю тему. Я й так достатньою мірою подав колорит життя міста, мого рідного Львова. Як хтось сказав, реагуючи на перші публікації окремих лімериків з цієї книжки: «Так про Львів ще ніхто не писав». Справді, так про Львів ще ніхто не писав. І це мені приємно. Я запустив на сторінки книжки трохи різної алкашні, курвів, марґіналів, вати, лампацонів.

 

Фразу тямлю з самого дитинства

Туристично-імперського свинства:

«Нєпл’ахой ґ’ар’адішк», –

(«ґ’ал’асок», наче «візґ»), –

Вчув на Ринку й навік розізлився.

 

Я то розізлився всерйоз і надовго, а лімерики писав без тіні злості, навпаки – з радістю. Щоб викликати радість і усмішку на обличчі у читачів і слухачів.

Траплялося мені написати й деякі профетичні лімерики. Хоча я все ретельно перевіряю, але якось на початках писання книжки видав лімерика про вулицю Фройда, бо був зухвало певен, що така вулиця у Львові є, тож мигом ока написав його, навіть не навівши довідок.

 

Одинцем десь на вулиці Фройда

Відбуває вже пенсію хвойда,

Друг її єбунько

(Повелось отако)

Раз на тиждень вставляє їй… фройнда.

У Львові ще немає вулиці Фройда, але під впливом цього профетичного лімерика, надіємося, така вулиця буде! Як вже зазначалося, лімерикам притаманна обсценна лексика, вульґаризми. А щойно ми мали ілюстрацію, коли стикнулися з ними. Я в принципі ніколи не лаюся. У певних батярських колах навіть маю славу чи не єдиного нематюкливого фацета. У шерезі «крилатих фраз» опісля «Лучук все знає» спокійно може стояти «Лучук ніколи не матюкається».

Ось такий наразі й мій свіжий вимір (лімерикальний) львівського тексту.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери