Цій людині вже не перший рік вдається надихати людей на читання. Для цього вона навіть створила осередок тиші Києва – BOTAN, першу приватну бібліотеку в Україні. Пані бібліотекар Альона Іванова розповіла Читомо, як читають книжкові сомельє, яка література мала найбільший попит серед людей у минулому році, а також склала для нас суб’єктивний список знакових книжок у своєму житті.

Любов до літератури? Вона напевно з’явилася, коли я навчилася читати.Жартую, звісно. Не знаю, чи є якась таємниця або особлива причина цієї пристрасті – просто неймовірно подобається. Це улюблений спосіб відпочинку, ідеальний варіант, щоб витратити зайвий час і знайти нові знання. Раптом що, не маю нічого проти серіалів чи кіно – ці варіанти дозвілля не гірші, і взагалі я ставлюся до читання без снобізму. Хоча іноді й можу сказати, що це задоволення не для всіх. 

Подекуди трапляється, що я захоплююся однією історією, і тоді на певний час закохуюся в автора – та це не триває довго. Однак існують два винятки: Брати Стругацькі та Михайло Шишкін. Вони мене вражають, якщо навіть я далеко не в захваті від їхніх текстів. Шишкіна я прочитала всього, деякі його романи – двічі, і сподіваюся, що він напише ще щось; із доробком Аркадія та Бориса Стругацьких – розтягую задоволення. От із ними той унікальний випадок, коли я регулярно перечитую їхні твори, вивчаю біографію, але все одно не можу до кінця осмислити те, що вони пишуть. Мабуть, це любов. 

Зараз намагаюся пригадати день, коли зовсім не читала – і давно не пам’ятаю такого. Якихось особливих прийомів немає, як і окремих годин під літературу в розкладі дня. Але для улюбленої справи час знаходиться: я слухаю аудіокнижки в машині, читаю ввечері вдома, трохи на роботі, обожнюю читати в дорозі. Сьогодні, наприклад, їду на вихідні у Берлін і беру з собою дві книжки.

У ноутбукові є програма, в якій я зберігаю конспекти книжок, які читаю для саморозвитку, а не для відпочинку – тобто з прочитаного занотовую не все. Креслити в бібліотечних книжках мені не дозволяє виховання, хоча іноді читаю з олівцем і роблю позначки, щоб не забути найголовніше. Зазвичай із тексту обираю нову інформацію і те, із чим не погоджуюся – таким чином я ніби веду діалог з автором. Художні книжки я не конспектую, але можу виписувати цитати, які особливо сподобались. Однак, попри всі зусилля, іноді мені потрібно сильно напружитися, щоб згадати про що роман, який я читала минулого місяця. Бісить! Куди воно все зникає? З іншого боку, буває й таке, що ти щось знаєш, але не  пригадуєш звідки – напевно, так і вистрілюють усі ці знання.

Якщо говорити про 2018-й, перш за все варто згадати «Витончене мистецтво забивати на все» – прокляття минулого року. Мабуть, жодна книжка не мала такої кількості промо, і в BOTAN`і її також активно брали. Ну а в топ найбільш популярних книжок у нашій бібліотеці потрапили «Взуття буття. Історія Nike, розказана її засновником» Філа Найта, а також «Пиши, сокращай». На останню взагалі вже другий рік поспіль тримається черга – і це при тому, що в нас шість чи сім примірників. «The Miracle Morning» Хела Елрода також рвав греблю читачів, також «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат. Загалом нас цього року приємно вразила швидкість перекладів, а також кількість і якість нон-фікшну. 

Я не вірю в книжки, які змінюють життя. І не хочу спекулювати на Біблії. Але сподіваюся, що більшість цих видань справді вплинули на мене, тому спробую назвати найважливіші.

Робінзон Крузо. Даніель Дефо

Роман, опублікований у 1719 році, який розповідає історію чоловіка, що після кораблетрощі намагається вижити на безлюдному острові впродовж 28 років.

Історія про Робінзона стала моєю першою великою дорослою книжкою. Тоді вона мені видавалася товстезною. Я добре пам’ятаю відчуття звершення, коли закінчила такий великий і серйозний роман. З того часу люблю це відчуття, коли вдається здійснити щось вагоме.

Град приречений (Град обреченный). Аркадій та Борис Стругацькі

Філософський роман, написаний у 1972 році, що розповідає про шлях боротьби особистості та процес зміни світогляду людини під натиском життєвих обставин. 

На мою думку, «Град приречений» – вершина творчості Братів Стругацьких. Декілька разів його перечитувала (і буду читати ще), але не можу до кінця зрозуміти всіх сенсів, що в ньому закладені. Просто люблю нагадувати собі час від часу, як захоплююся цими двома. 

Без сім’ї. Гектор Мало

Повість, опублікована в 1878 році, про пригоди безпритульного хлопчика, який після довгих поневірянь зрештою знаходить сім’ю.

У дитинстві я ридала над нею. Може тому вона для мене така знакова: раніше я не знала, що друковані літери можуть змусити тебе відчувати такі емоції. Востаннє я її читала ще дитиною, і відтоді не поверталася до неї. Навряд сьогодні ця повість вразила б мене так само – на все свій час. Але спогад про те потрясіння назавжди мені запам’ятався.

Дорога. Кормак Маккарті

Постапокаліптичний роман, опублікований у 2006 році, про довгу подорож батька та маленького сина спустошеною країною. 

Я намагалася підступитися до Маккарті декілька разів: «Кривавий меридіан» (Blood Meridian), пізніше «Старим тут не місце» (No Country for Old Men), але все це було не моє. Потім мене вмовили, навіть майже змусили спробувати «Дорогу». Я відкрила книжку і тоді ж її прочитала повністю, не ворухнувшись. Там лише 200 сторінок. А речення в нього короткі й гострі, наче цвяхи. Я особливо люблю антиутопії, вони мені видаються найоптимістичнішими. Виринув із роману – і дивись, як усе добре навколо! От екранізацію цього роману можете не дивитися. 

Слово. Владімір Набоков

Оповідання, опубліковане в 1923 році, що складається з чистої емоції натхненного митця.

Це коротке оповідання на п’ять хвилин читання, але от у ньому закладена вся могутність літератури для мене. Читаючи його, я розумію, що ніколи не стану письменницею. І мало хто став.