Письменниця й радіожурналістка Леся Воронина — принципова й відверта людина, так само, як  іронічна й  жартівлива. Легка на підйом: мандри — її хобі. Доброзичливість й уміння порадіти успіхам інших  —  риса, яка, здається, з народження була їй притаманна. «Я б попросила Золоту Рибку, щоб із нашого життя зникло хамство і жорстокість, щоб люди жили за законом: не роби іншим того, чого не хочеш, щоб зробили тобі», — каже вона.

— Ви пишете для підліткової аудиторії. Тривалий час такої лектури у нас дуже бракувало. Чи сталися зміни на краще протягом десяти років?

— Сьогодні, на відміну від радянських часів, не існує залізобетонних «видавничих планів», де вивіряли прізвище кожного автора  щодо лояльності до рідної радянської влади, не кажучи вже про «ідейну спрямованість» і решту усього того «совка», в якому ми існували. Нині все залежить від видавця:  якщо книжку не купуватимуть, то видавництво просто прогорить. Саме тому в останні роки з’являється все більше книжок, написаних в улюблених підлітками жанрах: фентезі, пригоди, детективи, трилери. Інша річ, що в нашому прагматичному світі книжка перетворилася на такий самий товар, як взуття, електроніка чи горілка. Тож лише від смаку та відповідальності видавця залежить, чи друкуватиме він літературу найвищого ґатунку, чи дешеве чтиво в яскравій обгортці.

— Не раз чула нарікання, що в нас майже немає «хлоп’ячої» літератури, книжок, з героями яких можуть себе ототожнювати сучасні 12—15-річні хлопці. Чи насправді все так безнадійно?

— На щастя, в останні роки з’явилися «хлоп’ячі» книжки, бо в літературу прийшли письменники-чоловіки, які ще добре пам’ятають, якими вони були у 12—15 років. Наприклад, книжка Антона Санченка «Левантійські канікули» — пригоди двох друзів, які вирушають у плавання на вантажному судні як «практиканти», де вони дізнаються про те, яким насправді є життя моряка і як важливо вміти самостійно ухвалювати рішення. Торік повість Івана Андрусяка «Вісім днів з життя Бурундука» увійшла до щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі ворони-2013». Олександр Гаврош пише про відчайдушних українських супер-героїв, котрі перемагають за будь-яких обставин. А цикл повістей Сергія Оксеника «Лісом. Небом. Водою» цілком може конкурувати зі світовими бестселерами, написаними у жанрі фентезі. Але найбільше я захоплююся книжками Володимира Рутківського і вважаю, що його історичні романи зробили переворот у нашій дитячій і підлітковій літературі. Мені здається, що серед тих хлопців, які сьогодні пішли добровольцями на фронт, є багато читачів цього письменника, бо саме з його книжок вони довідалися, як треба захищати свою землю. До речі, вважаю цей розподіл літератури на жіночу й чоловічу штучним. Варто згадати таких талановитих письменниць як Зірка Мензатюк, її нова повість «Як я руйнувала імперію» за кілька місяців стала бестселером, Галина Малик, яка вміє говорити з підлітками так, що вони сприймають її як «свою», Галина Ткачук з її особливим відчуттям радості буття. А чи знає широкий загал книжки Марини Муляр, яка створила неповторний світ, де реальність миттєво змінюється на світ комп’ютерної гри, а від рішень і вчинків героїв залежить доля людства? Дзвінка Матіяш разом зі своїми читачами намагається розгадати найбільші таємниці людської душі. А Катерина Штанко, яку ми знаємо як неперевершену художницю-ілюстратора, щойно видала свою першу (чудову!) книжку «Дракони, вперед!».

— Дехто вважає, що українська мова як мова міського простору досі не вироблена достатньо. Що на це скажете?

— Українською можна сказати про все на світі. Ви бачили, скільки молоді злітається на зустрічі з Сергієм Жаданом? Мені здається, що один його виступ вартий десяти пафосних, ідейно-вивірених промов.

— А що ви думаєте про нинішню ситуацію з Національною спілкою письменників?

— Ми живемо у світі ілюзій. У деяких літературних корифеїв існує ілюзія, що вони якось впливають на літпроцес, а отже, й на перебіг подій в Україні. Насправді ж є кілька паралельних літературних світів, які майже не підозрюють про існування один одного. І відносини у невеличких літературних, стихійно утворених інтернет-тусівках, де люди спілкуються, обмінюються думками, читають твори одне одного, набагато чесніші й щиріші, ніж на традиційних зборах-пленумах-з’їздах та під час безконечного з’ясування стосунків сердешного птеродактиля — Спілки письменників України.

— Ви лауреат багатьох премій. Але, здається, найбільше можете пишатися однією присудженою, та не одержаною...

— Ця історія схожа на анекдот, щоправда, не дуже веселий. На початку 2012 року раптом дізналася, що поважне журі присудило президентську премію за мою книжку «Сни Ганса-Християна», і я від тієї премії відмовилася, бо не змогла б її взяти з рук Януковича «з гігієнічних міркувань». Цю відмову досить активно обговорювали у ЗМІ, і пані Ганна Герман, тодішня радниця президента й керівник Головного управління з гуманітарних та громадсько-політичних питань Адміністрації тодішнього президента, звинуватила мене у брехні й заявила, що жодної премії мені не присуджували. Особливо зворушливо це звучало в той момент, коли на офіційному сайті Держкомтелерадіо все ще висіло повідомлення про рішення журі щодо моєї книжки.

— У нашому суспільстві занепала культура вияву зневаги до негідних осіб, культура неподаної руки. Що на це скажете?

— Скажу, що можу пробачити дуже багато, навіть слабкодухість чи несправедливу образу. Але ніколи не пробачу свідомої підлості чи зради. Заплющуючи на це очі, вдаючи, що не помітили, забули, не надали значення, ми розмиваємо поняття добра і зла і провокуємо тих, хто переступив людські та Божі закони, робити це ще і ще раз. До речі, книжку пані Герман, яка вже вкотре змінила сферу діяльності (від кореспондента газети «Ленінська зоря» — до директора Київського бюро «Радіо Свобода», від радника Януковича й депутата від Партії регіонів — до письменниці), нині активно просувають і в Україні, і на Заході. Люди-трансформери живуть серед нас, а ми сприймаємо це як норму.

— Дослідники стверджують, що українці мало цікавляться своєю землею. Чимало мешканців Луганщини й Донеччини далі рідних міст та місць і не потикалися. Як можна, на вашу думку, зацікавити їх мандрами?

— Ніяк. Для мене одкровенням був виступ донецької письменниці і науковця Олени Стяжкіної, яка дуже чітко й переконливо пояснила, чим і заради чого живе переважна частина її земляків. І  можемо скільки завгодно пропонувати їм культурно-просвітницькі проекти і запрошувати мандрувати Україною, та вони будуть вірити у те, в що хочуть вірити, і чути лише те, що сприймає їхній слух і свідомість. Можливо, вони налаштовані на якісь певні частоти і в іншому діапазоні сприймати інформацію просто не можуть?

— Що скажете про гасло «Єдина країна — Единая страна»?

— У цьому гаслі є щось штучне й навіть непристойне. З одного боку — загравання з тими, хто не сприймає і, боюсь, ніколи не сприйме й не прийме українську мову, хоч би що ми їм обіцяли і на які б поступки не йшли. А з другого — це гасло ображає українців, які розмовляють російською, але стояли на Майдані, не відступили під кулями снайперів і тепер захищають Україну на сході — захищають і її кордони, і її мову. Російська мова ніколи не була загроженою в Україні, загроженою на своїй землі була мова українська.

— Як вважаєте: чи змінилися ми після Майдану Гідності?

— Ми змінилися НА Майдані Гідності, а от чи зможемо зберегти в собі той стан і те відчуття відповідальності одне за одного і за все, що відбувається в Україні, чи не повернемося вже вкотре у те ж болото, в якому існували в останні роки, залежить від нас самих. Наприкінці того ж 2012-го я все-таки одержала премію. Моя пригодницько-фантастична повість «Таємне товариство боягузів та брехунів» перемогла у конкурсі «Дитяча книга року Бі-Бі-Сі». Йдеться в ній про те, що хижі прибульці з космосу синьоморди хочуть захопити Землю, заразивши всіх людей вірусом страху. Звісно, мої герої перемагають, бо коли ти перестаєш боятися, то стаєш нездоланним. Багато хто з читачів пізнавав у портретах підступних чужинців своїх «рідних» синьомордів і, сміючись, позбувався страху.

ДОВІДКА

Леся Воронина — авторка дитячих іронічних детективів, об’єднаних у серію «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», пригодницьких повістей «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера». Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що впродовж 13 років з’являлися на сторінках журналу «Соняшник». Лауреат низки конкурсів: «Книжка року Бі-Бі-Сі» (2008), Міжнародного літературного конкурсу «Дитячий Портал» (2006), Всеукраїнської акції «Книжка року» (2004), Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова» (2005). Перша премія VІ Московського міжнародного конкурсу «Мистецтво книги» у номінації «Книга для дітей та юнацтва» за книжку «Сни Ганса-Християна» (2009); Перша премія Національного конкурсу «Найкраща книга України-2009» за книжку «Сни Ганса-Християна». Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова-2010» за роман «У пошуках Оґопоґо».

Людмила Таран