Re: цензії

У цієї книжки немає видавця – у звичному розумінні цього слова. "Історії моїх жінок" - це збірка оповідань, яка оновлюватиметься і творитиметься в режимі реального часу.

Експеримент став можливий завдяки новій формі електронного тексту. Це, як на мене, один із цікавих способів використання електронного книговидання – не як інструменту, а як творчого засобу.

За задумом будь-хто може звернутися до Ірени Карпи через соціальні мережі, наприклад, і розповісти їй свою історію з життя. Є великі шанси стати бодай епізодичним героєм чи героїнею оповідання.

Сама Карпа в інтерв’ю "Громадському радіо" стверджує, що реальні історії реальних людей для неї більш цікаві, ніж "висмоктані з пальця" придумки. Ефекти бувають несподіваними: наприклад, іноді дві історії нічим між собою не пов’язаних людей можуть скластися в одне оповідання.

Саме тому "Історії моїх жінок" не оформлені як щось готове і монолітне. Ця книжка буде виходити епізодами, випусками, і на неї можна підписатися – як на улюблений журнал. Проект довготривалий і неймовірно цікавий.

Фрагменти оповідань першого випуску "Історій моїх жінок" публікувалися на "Українській правді. Життя". Вже звідти можна зробити висновки про стиль, який Ірена Карпа вирішила розвивати в своїх нових текстах.

По-перше, це продовження неймовірно вдалої роботи з гумором. Наприклад, оповідання "Судочки Святої Єлизавети" наразі моє улюблене. Я обожнюю таку смішну Карпу. Парадоксальність мовлення та іронія дуже вдало тут поєднані з творенням доволі абсурдної художньої реальності.

По-друге, в "Історіях моїх жінок" продовжуються експерименти з мовою. Українські сучасні письменники все частіше, як мені здається, відчувають лакуни в унормованій правописом "літературній українській мові". Вочевидь, її не вистачає для реалізації всіх творчих викликів.

Для заповнення цих лакун письменники та письменниці вдаються до гри з, наприклад, фонетичним письмом і відтворенням звучання різних українських акцентів і мовних варіацій. Це все вже траплялося читати і у Наталки Сняданко, і у багатьох інших – ця традиція доволі давня, як на історію молодої сучасної літератури України.

Цікаво спостерігати, як продовжується містична та дещо готична нотка. Вона була взята ще в ранніх "Снах Ієрихона" та продовжена одному з розділів книжки "З роси, з води та з калабані".

Також у текстах Ірени Карпи з’явилася дещо нова соціальні складова. Нерівність, заробітчанство, смертельні хвороби та інші цікаві речі.

Збірка "Історії моїх жінок" варта уваги і як новий текст, і як можливість взяти участь у роботі творчої лабораторії. Нагода роздивитися виворітну сторону письма та потрапити ніби всередину процесу – дуже спокушає.

Сью Таунсенд. Таємний щоденник Андріана Моула (Переклад з англійської Анатолія Сагана - Видавництво Старого Лева, 2013)

Цю книжку я колись прочитала ще в підлітковому віці, але російською мовою. І ось нарешті – з’явився ще й український переклад. Неймовірно добрий і живий, де справді чути живі голоси живих людей.

Почну з самого початку. "Таємний щоденний Адріана Моула" - це культова книжка. Вона вийшла друком у Великій Британії 1980-х років і наробила галасу. Цю книжку на дискусії про"несолодку літературу" для дітей назвали книжкою для підлітків.

Хоча я думаю, це книжка для будь-якого читача – як і будь-яка добра книжка в принципі.

В центрі уваги – 13-річний підліток Андріан Моул. Він пише вірші, дивиться телевізор, дружить і свариться з друзями, закохується та розчаровується, думає, що ніхто його не розуміє, і тому називає себе "інтелектуалом".

Що ж тут особливого?

Особливим є те, що "Таємний щоденник" - це насправді книжка не про підлітка та його життя-буття, а про весь світ навколо.

Свідомість Андріана та його письмо стають губкою та фільтром, крізь який проходить уся масова культура, що оточує людину у Великій Британії кінця 1980-х років. Програми на Бі-Бі-Сі та трансляція весілля принцеси Діани, реклама вітамінів і соціальні проблеми, неблагополучні районі та партійні вподобання сусідів. І ще багато іншого.

Адріан Моул для Сью Таунсенд є чимось подібним до Простака для Вольтера. Як і в далекому 18 столітті, цей "простак" ставить "наївні" запитання та дає "наївні" коментарі до фактів реальності. Чомусь саме такий "прОстий" погляд дозволяє критичну оцінку. І не знадобилося ні складних слів, ні довгих складнопідрядних речень.

"Таємний щоденник Адріана Моула", як на книжку про героя-дитину, для українського читача дуже нетипове чтиво. Річ у міцній соціальній і реалістичній заквасці. Діти у Сью Таунсенд страйкують, мають політичні погляди, беруть на себе соціальну відповідальність.

Звісно, не лякайтеся, все це є засобами для іронії. Книжка, якщо і агітує за щось, то це агітація за самоіронію.

Адріан Моул – це герой-дитина, що цікавиться не тільки собою і не тільки "ближнім колом" найбільш рідних людей. Такі відкриті горизонти можуть вплинути на читацьке меню будь-якої дитини та будь-якого дорослого.

Але, якщо чесно, причина моєї любові до "Таємного щоденника Адріана Моула" інша. Ця книжка неймовірно смішна. І її важко не полюбити з першої ж сторінки.

Давід Фонкінос. Наші розставання (Переклад Антона Кушніра - Нора-Друк, 2013)

Давід Фонкінос українському читачеві вже давно знайомий. Він уже приїздив до України, а фільм за його романом "Delicatesse" із Одрі Тоту в головній ролі минулого року був в українському прокаті.

Якщо чесно, коли я дізналася, що скоро вийде вперше перекладений українською мовою Фонкінос, то ставки робила саме на оцю "Delicatesse". І вже навіть уявляла книжки з Одрі Тоту на обкладинці. Але прогнози мої не справдилися.

"Наші розставання" - це доволі типове чтиво з категорії "сучасний французький роман". Саме такі романи переважно і видають у наших пенатах, та і в Росії теж. Щоб було "про любов", щоб була меланхолія, щоб було щось відчутно "французьке", і щоб "легке".

"Наші розставання" є романом про взаємини двох нещасно закоханих – Фріца та Аліси. Їхня любовна історія починається несподівано та перебігає нелегко. Я не хочу розказувати всі перипетії, бо інтригу треба зберегти. Але назва чудово відображає зміст – історія про людей, які кохають одне одного, але ніяк не можуть зійтися, переважно з причини власного ідіотизму.

Попри простоту написання, в Давіда Фонкіноса є навіть певні стилістичні ігри. Наприклад, дуже мила гра з жанром енциклопедії – за сюжетом головний герой працює укладачем енциклопедичних статей. Тож нарація цілком закономірно і дещо грайливо переривається час від часу справжніми чи вигаданими фактами, що подані в енциклопедичному стилі.

Український переклад роману цілком читабельний. В ньому, як на мій смак, трохи забракло легкості оригінального тексту французькою, де важливою характеристикою є іронічність авторського тону. Але читати можна.

Це добра і легка книжка на один вечір.

Ірина Славінська