Re: цензії

05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова
«Я нічого більше не хочу, лише писати…»

Літературний дайджест

10.08.2012|13:34|"День"

Павло Коробчук: Що може більше надихати, ніж відчуття спільності?

Поет — про творчість і політику.

— Ти учасник «мовних» протестів. Як, на твою думку, Україна може по-справжньому гармонізувати питання мови? Адже ясно, що не самими протестами...

— Так, справді, я учасник мовних протестів. Проте я брав участь в них не стільки як письменник, а як людина, котра переймається і хвилюється.

Щодо гармонізації питання мови. Як на мене, в цьому питанні мусить бути кілька простих рішень влади (хоч якою б вона була). Наприклад, мораторій на підняття мовних питань на 25 років. Ще варто би ввести щонайменше 50-відсоткового ефіру українською мовою на всіх недержавних телеканалах, радіо, ресторанах, театрах, журналах, рекламі тощо (крім локальних внутріменшинних зібрань чи ефірів, які не контактуватимуть з іншими націями під час таких зустрічей. Тобто це може бути єврейська школа, бібліотека російської літератури тощо). Сюди ж — обов’язковий дубляж фільмів українською мовою, маркування всієї української продукції українською мовою. Штрафування чиновників за неспілкування державною мовою на робочому місці. А також проведення обов’язкових екзаменів на знання української для тих, хто хоче сісти в крісло чиновника або вже є чиновником. Зняття ПДВ на україномовну продукцію.

Кошти на такі речі в бюджеті завжди знайдуться, аби було бажання. Ті, хто каже, що нема, — обманює.

А щодо тих людей, кого не влаштовують такі процеси, хто не відчуває гармонії від цих заходів; той, хто не хоче знати, розуміти українську мову на території України, насамперед не поважає українську мову. Відповідно, не поважає українців. А для тих, хто не поважає народ Х в країні Х, владою країни Х треба вводити санкції до таких людей — від штрафів, виправних робіт до тюрми.

А якщо українець заявляє, що він спілкуватиметься лише російською, бо йому так зручно, бо це його колискова мова, бо в нього не було можливості навчитися української, то він не поважає себе, бо можливості в нього ніхто за 20 років незалежності не забирав, і він не є нормальним українцем, він обманює сам себе та навколишніх. Він є малоросом, хохлом, недоукраїнцем, називайте як хочете. Але це — не українець.

Дехто скаже: «Коробчук — націоналюга поганий». Проте я ніде не пропоную обмежувати будь-яку іншу мову, крім робочого чи державного простору. А якщо ти не на роботі — будь-ласка, спілкуйся і веди документацію хоч мовою програмування.

Щоправда, дійсно в Україні є дві корінні нації —українці та кримські татари. Тож, якщо у якогось народу, крім українського, і мають бути рівні права в Україні в питанні мови, то це — тільки кримські татари.

Щодо того, як почуває себе українська мова в незалежній Україні. Коли за добу до україномовних читань в приміщенні в це приміщення заходять бритоголові й вимагають скасувати україномовний захід, бо вони спалять це приміщення, — це є протиукраїнські дії. Таких випадків —десятки. Захищати в Україні треба українську, а не російську мову.

— Як взагалі почуваєшся в таких масових громадських заходах і в сутичках? Як творчу особистість, воно тебе надихає, шокує чи спричиняє якісь інші емоції?

— Як творчу особистість, подібні заходи надихають тим, що ти відчуваєш спільні плечі поруч, спільні ідеї, спільні погляди. А що може більше надихати, ніж відчуття спільності? Проте, якщо це й виливається в якийсь поетичний рядок, то значно пізніше — через місяць, рік.

— Твій вірш про співробітника «Беркута» став хітом літературних вечорів...

— Цей вірш я написав у лютому 2011 року. Пам’ятаю приблизну дату, тому що саме в цей час проходили акції із захисту книгарні «Сяйво», в яких я теж брав участь. Тоді «Беркут» застосовував сльозогінний газ проти людей.

Текст зайняв одне з призових місць на конкурсі «Стоп Цензура». Також цей вірш є в кількох варіантах на Ютубі. Крім того, кілька строф з вірша закінчували одну з програм підсумків тижня на «5 каналі» з сюжетом про діяльність міліції.

— Багато молодих, культурних, освічених українців зараз мають перед собою дилему: з одного боку, вони відверто ненавидять чинний режим, а з другого — підтримувати здеградовану й бездарну опозицію їм гидко. Що робити?

— Треба поводитися так, щоб потім не казати — я не зробив достатньо для того, щоб моя совість зараз не мучилась. Ти відстоюєш своє внутрішнє. Ти захищаєш те, що відчуваєш.

— Перейдімо до справ веселіших. Кажуть, ти дописав роман? Розкажи про це детальніше...

— Так, я написав роман. Він називається «Море для шульги». Він писався дивно. Кілька основних відправних точок сюжету й ідеї були коротко прописані ще 2009 року. А в середині вересня 2011 року з мене буквально повалило: я справився з написанням за два тижні. Плюс ще кілька днів на редагування.

Ця книжка — спроба показати, що людина змінюється внутрішньо, але часто не помічає цього. І саме внутрішні зміни приводять до зміни зовнішнього світу.

Також це книжка про те, що іноді складно розібратися, де біле, де чорне, де реальність, а де — ілюзія. Спроба підказати читачеві, що варто слухатися лише свого голосу, який, як виявляється, було закладено в тобі ще від самого початку.

Книжка має з’явитися вже у вересні, на Львівському форумі книговидавців. За видання книжки взялося луцьке видавництво «Твердиня», яке мені давно знайоме, тож співпраця з ним не викликає ніякого клопоту.

— Як співіснують у тобі проза і поезія? Не ревнують?

— Жоден із видів письма в мене не конфліктує. І не ревнує один до одного. Я іноді ревную до часу, до забавок, до проблем, які мені влаштовує життя для того, щоб позбавити мене можливості сісти і написати чи то вірш, чи то інший вірш. Тобто, по суті, заважає час і роздовбайство. Але з роздовбайства, в результаті, також іноді виходять хороші вірші.

Насправді писати прозу я став ще раніше, ніж поезію. Приблизно в десять років. Одного вечора взявся писати пригоди, подібні до Гуліверівських. Також у 15 років під час весняних канікул я написав повістину на 70 сторінок за тиждень, саме за весь період весняних канікул. Шкода, що пізніше, в гуртожитку, рукопис кудись подівся. Була б якась юнацька персональна пам’ятка.

— А журналістика?

— Журналістика — це також природна окрема частина мене. Хоча її сприймаю як більш систематичну процедуру. Вона приносить певний дохід, тобто частково вона є засобом заробітку. При цьому завжди треба дбати, щоб фінансова вигода не конфліктувала з совістю. Із творчістю не так — пишеш, не сподіваючись на жоден заробіток.

— Які, на твою думку, перспективи електронної книжки? Зокрема в некомерційній літературі?

— Гадаю, в перспективі в електронної книжки є шанси не витіснити паперову книжку, а стати її зручнішою альтернативою. Проте зручність не завжди означає вишуканість. Паперова книжка, як на мене, завжди залишиться вишуканішою за електронну.

— Твоє становлення відбулось у 2000-ні роки. Це літературне десятиліття вже позаду. Як би ти його підсумував? Колись тебе спитають, якими були двотисячні, — що ти відповіси?

— Я вже не раз казав, що в прозі це покоління мені здається одним із найсильніших серед інших українських поколінь. Тут можна назвати і Таню Малярчук, і Софію Андрухович, і Сашка Ушкалова, і Артема Чеха, і, за віковими рамками, Максима Кідрука. Також дуже популярними є Ірена Карпа та Любко Дереш, про чиї тексти говорять дуже суперечливі речі, але, безперечно, внесок цих письменників у розвиток літератури дуже й дуже значний.

Щодо поетичного покоління, то судити не візьмуся, чи було воно досить сильним, бо і сам перебуваю в цій обоймі. У текстуальному плані серед покоління двотисячних мені імпонує творчість Дмитра Лазуткіна, Олега Романенка, Богдана Горобчука, Олега Коцарева, Оленки Степаненко, Катерини Калитко, Ірини Цілик, Ірини Шувалової, Юлі Стахівської та ще кількох десятків поетів.

Для мене особисто поетичні двотисячні починалися з поїздок на семінари «Смолоскипу». Я й досі вважаю, що ці семінари — одне з найбільш потрібних середовищ для розвитку молодої поезії.

А щодо спроби афористичної відповіді на запитання про двотисячні, я скажу: «Двотисячні були теплими і пружніми, як жіночі груди, а також гарячими і міцними, як алкоголь. Пам’ять про жіночі груди та алкоголь завжди дозволить розпізнати двотисячника серед натовпу».

— І ти, і твій батько Петро Коробчук — поети. Як це впливає на ваші стосунки? Як він ставиться до твоєї поезії та взагалі до молодшої літератури?

— Гадаю, мій тато в порівнянні з іншими своїми однолітками досить добре орієнтується в молодій поезії. Можливо, завдяки мені, оскільки я теж — серед молодих; можливо, завдяки тому, що він вміло прослідковує багато процесів у літературному житті країни.

Тато ніколи не спонукав мене писати. Він просто в потрібний момент підсовував потрібні книжки. Тож завдяки йому мені не довелося свого часу витрачати час на прочитання сотень необов’язкових для читання книжок, щоб вибирати потрібні зерна.

До речі, в мого батька вийшла поетична книжка «Боса флейта». Вважаю, вона гідна Шевченківської премії.

— Яку нещодавно прочитану книжку ти б порадив читачам «Дня»?

— Хочу порадити книжку Олександра Скоценя, яка вийшла у видавництві «Ярославів Вал». Книжка видатного українського футболіста 1930 — 1940-х років, а також глибинного патріота своєї нації, Батьківщини. Скоцень визнавався кращим гравцем та бомбардиром Польщі, СРСР, Франції. Книжка має бути цікава тим, хто цікавиться футболом. Наприклад — мені. Адже я є півзахисником у Літературній збірній України з футболу. Книжка має бути цікава історикам. Скоцень описав цілу епоху європейських, американських, українських реалій середини ХХ століття від першої особи.

Книжка має бути цікава патріотам. Скоцень розповідає, в яких тяжких умовах йому доводилося відстоювати свою українськість у радянській Україні, в радянській Москві, в довоєнній Польщі, в європейських країнах та Канаді.

Олег КОЦАРЕВ



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери