Фестиваль, як відомо, - це перш за все романтика і усі її складові, а саме: намети, їжа з казанків, алкоголь, і мінімум благ цивілізацій тому, свою розмову з Сергієм я вирішила розпочати саме з побутових нюансів.

- Побутових талантів у мене не спостерігається, - одразу попереджає Жадан, - Хіба посуд мити. Мене це заспокоює і налаштовує на творчість. Зате я вмію організувати процес. Це мені від тата передалось. Якщо треба щось зробити, то мій тато завжди все організує, а сам нічого робити не буде. Ось і я офіційно безробітний вже сім років...

 І як живеться офіційному безробітному?

- Життя вчить займатися різними штуками. Це як користуватись велосипедом. Якщо ти катаєшся, то мусиш хоч мінімально вміти його поремонтувати. Ось у мене два велосипеди, і час від часу вони ламаються, тому доводиться…

- А як у Харкові з велодоріжками?

- Погано. Всюди в Україні погано. Велосипедна культура не розвинена, а в Харкові в принципі дороги погані. До того ж це місто доволі суворих чоловіків, і коли ці чоловіки на джипах їдуть, то вони ніколи не пропустять велосипедиста, бо це ж не по-пацанськи. Краще його задавити. Якось у нас там чи то чемпіона світу чи олімпійського чемпіона збили на трасі під час тренувань… Суворі звичаї, так би мовити.

- Чим живе зараз актуальний центр культури?

- Не так уже й багато заходів там відбувається. Хоча це несправедливо, бо публіки багато, музикантів і письменників, а ось на організаційному рівні якось погано все оформлено. Харків – потужний центр культури, безперечно. Але крім того, що є люди, які цю культуру продукують, мають бути і інституції, які б виступали продюсерськими центрами цієї культури. Є пару галерей, пару музеїв, кілька книгарень і клубів, але все це якісь локальні майданчики, навколо яких щось відбувається. А ось більш масштабні речі відбуваються вкрай рідко. Бо з нашою міською владою працювати просто западло, а приватних структур не так багато, вони не звикли працювати з актуальними мистецькими формами. Отакий ось парадокс – багато цікавих людей, але мало цікавих заходів. Тому ми вирішили спробувати щось організувати. 26-28 серпня, в приміщенні старого цирку  відбуватиметься фестиваль «Акумулятор»: література, музика, візуальні всілякі штуки… Все це присвячено проблемам міста, процесам, які в них відбуваються, трансформаціям та розвитку урбаністичної культури, екології і так далі. Це така спроба поговорити про суспільні проблеми за допомогою мистецтва.

- Подейкують, восени на сцені одного з київських театрів за вашим сценарієм поставлять п’єсу…

- Спектакль називатиметься «Гімн демократичної молоді», це фактично перша історія з книги «Власник кращого клубу для геїв», але ми з режисером Юрієм Одиноким розробили цей матеріал. Доповнили, додали кілька сюжетних ліній, ввели кілька персонажів, взяли шматки з «Депеш Моду», зокрема, історію про преподобного Джонсон-і-Джонсона. Прописали йому біографію. Він у нас із Австралії. У нього було травматичне дитинство, бо батьки його кинули і він жив з дідусем на кенгурячій фермі. А оскільки жити доводилось серед кенгуру, він тепер не дуже довіряє людям. Його остання спроба врятувати душу і знайти себе – це переїзд в Україну, але з цього в нього нічого не вийшло. Отакий у нас горьківський персонаж, така трагічна постать. Зайва людина, як писав Подерв’янський. Театр планує поставити усе це діло на осінь. Наразі репетирують…

- А чому не у Харкові? Чи у вас із театром зле?

- У порівнянні з іншими містами - добре. У нас є харківський театральний центр, навколо якого кучкуються близько десятка, а то й більше, молодих незалежних театрів. Це така велика лабораторія, де багато всього відбувається, цікавого і не дуже. Але принаймні є якийсь рух, який має свого глядача. Щороку проходить фестиваль недержавних театрів «Курбалесія». Державні ж, стаціонарні театри, не думаю що сильно відрізняються від львівських скажімо..

- Що зараз пишете?

- Вірші пишу. Прозу думаю восени почати писати. Після «Ворошиловграда» мені здалось, що не треба надто часто писати прозу. Поспішати нікуди, попереду - вічність. Мені не ліньки, просто, як правило, досвід показує, що кількість обов’язково позначається на якості. Краще витримати паузу. Тому пишу зараз вірші. Один із нових – це така дискусія-розмова з Маяковським. У нього є вірш про афроамериканця, який живе на Кубі, і в якого великі сумніви стосовно класової боротьби чорношкірих мешканців Куби. Це такий діалог поколінь. Я давно почав його писати. І нарешті закінчив, перебуваючи в Унежі на фестивалі, де був ведучим.

У процесі розповіді Сергій дістав із наплічника чорний стильний блокнот, у якому записав вірш. Каже, в блокноті цьому є все – телефони, прізвища, вірші… Сергій зізнався, що усе створене пише в блокнот, бо переважно це відбувається в дорозі, а потім переписує в комп’ютер. «Все по чесному – редагую, креслю... Ось картинка якась і знову вірш» - показує розворот блокнота.

- А попередній блокнот був із Далай Ламою…

- А він закінчився. У мене їх вдома цілий набір. Коли-небудь, коли стану старим маразматиком, і мені дадуть Шевченківську премію та звання заслуженого діяча мистецтв, - здам їх усі в літмузей.

- На «Форум видавців» у Львові щось нове привезете ?

- Привезу, не нове, але привезу. Ми з «Фоліо» робимо книжку вибраних оповідань «Біг Мак та інші історії», а ще одна книга, «Прощання слов’янки» - це всі мої вірші. А нове – це вже від «Клубу сімейного дозвілля». Робимо зараз антологію «Письменники про футбол», де 11 літераторів розкажуть щось про цю чоловічу гру. До презентації ми створюємо збірну України серед письменників з футболу. 16 вересня відбудеться перший матч. Збірна України гратиме проти збірної світу. За нас гратимуть Лазуткін, Ушкалов, Фоззі. Хоча хотілося б і більш старших побратимів по перу на поле витягти – Андруховича, скажімо, чи Винничука. Було б цікаво. Загалом є така ідея - наступного року зробити літературно-футбольний фестиваль. Німці б приїхали, росіяни вже погодились, і поляки або серби доєдналися б. Це були б матчі та літературні читання.

Розмовляла Божена Городницька