Вона пише книжки-батоги і ридає над своїми героями. "Я не виношу вироків минулому, сучасному, чи майбутньому, - говорить письменниця. - Я даю своє розуміння людини, ситуації, характеру, обставин". Такого творчого принципу Марія Матіос дотримується і в поезіях (найновіша книга - "Жіночий аркан у саду нетерпіння"), і особливо у своїй прозі ("Солодка Даруся", "Нація", "Життя коротке", "Майже ніколи не навпаки", "Москалиця" та ін).
На її письменницькому рахунку також несподіваний еротичний "Бульварний роман", політична книга "Містер і місіс Ю в країні укрів" та "Кулінарні фіглі". Марія Матіос - це впізнаваний стиль, класичний і модерний водночас, багатюща мова, відверте письмо, складні долі героїв і обов’язково - захопливий сюжет. За роман "Солодка Даруся", що розійшовся рекордним накладом у п’ятдесят тисяч примірників, Матіос була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Із Шевченківської премії і почалася розмова ІА "МОСТ-Харьков" із письменницею, а закінчилася - рецептом файної великодньої паски від знаного кулінара Марії Матіос.

"Шістдесят гривень до пенсії, Байковий цвинтар і нуль уваги за життя"

Серед цьогорічних лауреатів Шевченківської премії безперечно достойні і знані автори - Оксана Пахльовська, Галина Пагутяк, Михайло Андрусяк, художник Кость Лавро… Отже, очевидним є прогрес премії у напрямку до об’єктивності, чи не так?

Цей процес у тій чи іншій мірі був завжди, принаймні з часів головування в Комітеті Івана Михайловича Дзюби. Але про це майже ніколи не здогадується Україна, оскільки статус лауреата найвищої Національної нагороди у галузі літератури і мистецтва є таким… що майже ніяким! Шістдесят гривень до пенсії, Байковий цвинтар (якщо захочеш) і нуль уваги за життя. Плюс повна відсутність висвітлення бодай би церемонії вручення премії, не кажучи хоча би про одне розгорнуте інтерв’ю із "новим" лауреатом - лише цілком дикі запитання, на що лауреат витратить гроші. Телебаченню нецікаво слухати філософа, лауреата Шевченківської премії Сергія Кримського. Цікавіше слухати, скільки тисяч доларів коштує дамська сумочка чергової "олігархи ні".

Яке майбутнє ви можете пророкувати найвищій державній нагороді України в царині культури за нинішніх політичних умов?

Якщо політичні акценти розставлятимуть державні службовці найвищого рангу без найменшого уявлення про державну службу, то наступну Шевченківську премію вручатимуть, мабуть, у шурфі краснодонської шахти. А може, на териконі. Там, де є недосяжними будь-які засоби комунікації зі світом – прямі теле- та радіотрансляції, зустрічі із громадськістю і т.д.

На що ви можете впливати як працівник Шевченківського комітету?

Під час таємних голосувань (відповідно до положення про премію) мій голос як заступника голови Комітету важить рівно стільки, скільки голос будь-якого іншого члена Комітету, а у нас їх 23. Це чиста бюрократична робота, яка не має жодного стосунку до творчості.

"У моїх творах ідеться не про еротику, а про природу людини"

Колись ви, недавня випускниця Чернівецького університету, були серед тих, хто добивався присвоєння йому імені письменника Юрія Федьковича. Здається, критики майже не завважують близькість поміж вами, а її можна простежити і на рівні мови, і на рівні розвитку сюжетів. У вас є новела "Чотири - як рідні - брати", у нього - "Три як рідні брати"…

Мій підпис взірця 1988 року стоїть другим у зверненні до тодішнього радянського уряду із проханням присвоїти університетові ім’я Юрія Федьковича. А паралель про трьох і чотирьох братів мені нагадали журналісти. Я, чесно сказати, навіть і після цього не перечитала заново цю річ мого земляка Федьковича (а я народилася за 35 кілометрів від місця його народження) виключно через те, що роман "Майже ніколи не навпаки", одним із розділів якого є "Чотири – як рідні – брати", я "списала" із чотирьох братів однієї гілки родини Матіосів по материній лінії (у мене і батько, і мама від народження – обоє Матіоси). Я можу на місцевості і нащадках показати, де і як розгорталися ці драми. Тому це, очевидно, лише збіг у назвах, яких в історії літератури дуже багато.

Яке місце у вашому літературному пантеоні займає ще одна буковинська письменниця — Ольга Кобилянська?

Осібне. Нашим модерністам і постмодерністам добре було би спершу перечитати модерну Кобилянську, а далі розказувати про свою європейськість.

У своїх творах ви ніколи не уникаєте еротичного. Така ваша письменницька сміливість часто викликає асоціації зі сміливістю Юрка Покальчука (хоча він таки часто переходив межу). Яким лишився Пако у вашій пам’яті і яким є його місце в українській літературі?

Не йдеться про жодну сміливість. Ні людську, ні письменницьку. Я не люблю лукавства у визначенні дефініцій. Тому у моїх творах ідеться не про еротику, а про природу людини. Я ніколи не уникаю природного, бо не люблю будь-яке "лже" - лжеправду, лжескромність, лжежиття. Це нам нав’язують думку, що розмова про людську природу на рівні "хірургії" – щось погане, а оприлюднення книг-посібників вульгарної лексики задля "понтів" чи свідомо, розгул вульгаризму та насильства на телеекрані – це добре. Природа влаштувала так людину, що вона повсякчас залежна від своїх інстинктів. Вони доволі часто беруть гору над раціональними кодами людини. Увесь "римес" полягає в тому, ЯК митець ОПИСУЄ цю природу у своїй творчості. Я намагаюся писати про це без надмірної української "кучерявості".
Новела "Природа" Ольги Кобилянської – це те письмо про "природу" людини, яке мені є своєрідним взірцем. Але моє письмо "про це" у романі "Майже ніколи не навпаки" і в романі "Учора нема ніде" (із книги "Чотири пори життя") – як кажуть в Одесі, "это две большие разницы".
А Юрка Покальчука (земля йому пером!) я поважала за його природність. Він був природним навіть у процесі "переходу меж". Ті, хто хотів би ступити у Покальчукові сліди – лише його невдалі епігони. Ми з Юрком попоїздили Україною, відкриваючи українські книгарні, виступаючи у вузах, бібліотеках, навіть в’язницях. Я дотепер не можу стерти зі свого телефону номер Покаля, як і Ігоря Римарука, і Василя Кожелянка, і Богодара Которовича. Коли мені так зле, що аж... тоді я згадую нашу телефонну розмову з Юрком за два тижні до його смерті. І тоді я себе щипаю за руку: "Маріє, спам’ятайся!".
А місце Покальчука в літературі? Головне, щоб кожна людина, у тому числі і письменник, мали своє місце в житті. Я не знаю, чи таке вже велике значення має твоє місце в літературі. "Товариство, яке мені діло, чи я перший, чи ні?" – так, здається, питав класик? Усе відносне. Колись Нестор Кукольник був зіркою першої величини у Петербурзі, а Гоголь намагався "гнатися" за його відомістю. Де тепер Кукольник і де тепер Гоголь?

"Усі фабули виписані у Старому й Новому завітах"

Умовно у ваших творах можна виділити два типи героїв: ті, які засуджують, заздрять, зважають не на Бога, а на думку інших людей, і ті (Даруся, Доцька, Маріца, Петруня, Северина…), які вміють відчувати, прощати і долю яких завжди визначає соціум… Це умовний поділ чи "майже ніколи не навпаки"?

Думаю, у моїх книгах набагато більше типів героїв. Жодна людина в житті не є однозначною чи одновимірною. Особливо "перечу лені" патріотизмом критики свого часу "гамселили" мене за образ доброго енкаведиста Довгопола із моєї "Нації". А він не є добрий – він просто така сама людина, як і його нібито антипод – Юр’яна. Це обставини, у які вони потрапили, до них обох недобрі. Але навіть у смертельній небезпеці вони нагадали, що вони ЛЮДИ. Людське в людині не залежить ні від часу, ні від ідеології. Воно, сказати би, корпоративне: від Бога, виховання і совісті.

Фабулу ваших книг часто можна викласти на одній сторінці. Для вас важить не те, ЩО трапляється, а ЧОМУ так трапляється?

Бо всі фабули виписані у Старому й Новому завітах. Фабула як самоціль цікава хіба що для детективу. А мені йдеться саме про те, чому ТАК, а НЕ ІНАКШЕ чинять та чи інша людина у тих чи інших обставинах.

"Поки судять люди — правди немає"… Як, на думку тонкого психолога Марії Матіос, слід рятуватися від осуду: не зважати чи протестувати?

А рятуватися від неуникного не варто. Людський осуд – це такий же обов’язковий атрибут будь-чийого життя, як хвороба, печаль, сльози. Не треба в житті лише робити усвідомлене зло.

А як бути із заздрощами?

І тут я нікому не порадник. Бо що-що, а ця хвороба мене не вразить ніколи, тому я й не роздумую над винаходом ліків від неї. Але зауважте, якого землистого кольору обличчя заздрісників. Так що краще бути здоровим, ніж заздрісним.

У ваших героїнь часто поєднуються віра в Бога і забобонність (порожні відра, риба у сні, спідниця навиворіт…). Хіба це не взаємовиключні поняття?

Не забувайте, що я гуцулка (з наголосом на першому складі). А в гуцулів елементи поганства, а також тривкого забобону гармонійно уживаються з Вірою в Бога. Але, можливо, на підсвідомому рівні сповідування забобону є першозародком сумніву у Вірі. Можливо, забобон — це і є найперше дисиденство людини. Не знаю... Мій літературний забобон сусідить із здоровим глуздом: я ніколи наперед не розказую, що я пишу. Бо будь-які розповіді, про що, як, де, чому і т.д. письменник пише чи писатиме, завжди нагадують мені історію з циганом, який поганяв некупленого коня.

"То все гени, мої видющі очі і чуйні вуха"

Кому зі світових режисерів ви дозволили б екранізувати свої твори?

Тому, хто був би перейнятий життєвою трагедією окремої людини так само щиро, як і я. Жодні спецефекти, "понти", імена знаменитостей мене не цікавлять. Мене цікавить лише глибина проникнення у проблему.

Ви рідко згадуєте про свою причетність до зйомок фільму "Білий птах з чорною ознакою" Юрія Іллєнка…

А яка могла бути причетність до зйомок десятирічної дитини? Що я вранішнє молоко у покій подружжя Юрія Іллєнка і Лариси Кадочникової носила, бо вони квартирували у нашій хаті? Та ще кілька разів пробігла під дощем із брандспойтів перед камерою оператора Вілена Калюти?! Та "угробила" бабусині постоли (шкіряні капці), заготовлені нею для своєї смерті? То я про це якось писала. Писала, що таке Голівуд в українському варіанті на батьковому подвір’ї в 1970-му році минулого тисячоліття.
Я би сказала навпаки: це "Білий птах..." і його творці "пробуравили", очевидно, тоді мою свідомість. На ті часи то була неймовірна ідеологічна сміливість, щоб не сказати – ідеологічна диверсія – отой "Білий птах з чорною ознакою". І оте "Це мої гори! І я тут ґазда!" – розпачливо, але непоступливо виголошене 28-річним Богданом Ступкою в ролі Ореста, ударило мені в саміський мозок. Може, багато в чому тодішній плакатний "Білий птах…" (а він тоді іншим і не міг бути) згодом продиктував мою цікавість до глибини, а не фабули повоєнних подій на західноукраїнських землях...
Отака наша до-о-овга і триваюча любов із Богданом Сильвестровичем, яка чомусь не увінчалася ще жодним спільним театральним проектом. Некорислива любов. Довжиною у сорок років.

Книги "Майже ніколи не навпаки" та "Москалиця…" заворожують не лише сюжетом, але й оформленням. Як розвивалася ваша співпраця з художником Сергієм Івановим, з яким ви маєте уже вісім спільних книжок?

Наша співпраця триває. Я обожнюю Сергія Ілліча насамперед як людину, тому я довіряю його смаку і чуттю цілком у всьому, бо він - справжній. Природний. Він мене відчуває, як свою рідну. Наше "знаходження" одне одного – це, мабуть, те, що називають "любов із першого погляду".

Протягом кількох років Михайло Коцюбинський вивчав Гуцульщину, аби передати її колорит у "Тінях забутих предків". Звідки у вас таке глибоке знання звичаїв буковинців?

Моєї заслуги в цьому немає. "То все гени", - каже моя мама. А також, думаю, мої видющі очі і чуйні (від слова чути) вуха.

"Наш нинішній міністр освіти "засипався" би на іспиті з історії України"

Ваші твори перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, японською, івритом... Що не піддається буквальному перекладу в прозі Марії Матіос?

Не піддаються перекладу мої слова про Українську державу, яка палець у палець не вдаряє, щоб у світі мати своїх резидентів української книжки – перекладачів, промоутерів, посередників. Ви думаєте, проза Марії Матіос складніша для перекладу, ніж проза французького нобеліанта Клода Сімона? Але у Клода Сімона знайшовся відповідний перекладач – українець Роман Осадчук, громадянин Німеччини. За Сімоном стоїть держава, яка послідовно здійснює інтервенцію своєї культури поза межі Франції. А в Марії Матіос є тільки її письменницьке ім’я і є її рідна держава, якій глибоко байдуже, що про неї, державу, думає світ і її громадяни.

Завдяки перекладачеві Олені Марінічевій російською перекладено ваші "Націю" та "Солодку Дарусю". Чи змінили ці книги щось у сприйнятті росіянами української історії?

Я здивована тому позитивному розголосу й оцінці моїх дуже дражливих книжок у серйозній російській пресі, а також пресі колишнього СРСР. Саме через російський переклад мною зацікавилися літературні агенти і перекладачі із країн "великої вісімки"”. Але я ніскільки не здивована "анафемам" моєї творчості в українській електронній пресі, контрольованій компанією Дмитра Табачника і його партнерів, які нахабно демонструють своє елементарне незнання історії України. Ці горе-вчені не відрізняють історію Слобожанщини, Галичини і Буковини. А це ТРИ РІЗНІ історії. Я в шоці від того, як наш нинішній міністр освіти "засипався" би на іспиті з історії України, коли б йому і справді довелося складати іспит.
До речі, на днях у Польщі вийшла "Солодка Даруся". Це друга після "Нації" моя польська книжка в перекладі Анни Коженьовської-Бігун.

Чи взагалі посильно книзі сьогодні змінювати громадську думку?

Не думаю. Функція літератури – змусити людину відчувати і думати. А наші відчуття і думки певним чином впливають і на формування громадської думки. Але в тому стані, в якому перебуває українська книга в Україні, вона може змінити приблизно те, що я можу змінити на поверхні Марсу. Хоча приклад із моєю "Солодкою Дарусею" і "Нацією", найприхильнішими читачами яких за останні три-чотири роки є російськомовні українці і автентичні росіяни, подеколи змушує мене сумніватися у моїй попередній тезі.

Ви маєте унікальне дослідження історії свого роду, яке сягає аж XVIII століття. На вашу думку, що важливіше: знати історію своєї родини чи історію свого народу. Чи одне передбачає інше?

Я знаю коріння свого роду до 1790 року. А це дев’ять поколінь! А як історію велику вивчиш без історії малої?! Будь-яка родинна історія – це ілюстративний матеріал до глобальних подій, які іноді залишають лише два-три рядки в історії людства. Або не залишають. А родинні "манускрипти" дають ключ до розуміння суті, або навпаки – ще більшого заплутування отих двох-трьох рядків у підручнику історії, які "шліфуються" щоразу, коли міняється влада. Будь-яка.

"Моя кухня присмачена гумором, дидактикою та елементами народознавства"

Якби ви мали час і змогу відкрити власний заклад харчування, яким би він був? Які страви б там подавали?

А ви можете допомогти мені скласти асортимент чи приблизне меню. Тим більше, є з чого: моя книга "Кулінарні фіглі" – це моя справжня домашня кухня (далеко неповна), присмачена гумором і маленькою дидактикою із елементами народознавства.

Приміром, у цьому асортименті могла би бути великодня паска…

Якщо на Великдень ми з родиною в Києві, то мені паску передають із Буковини — мама Павліна чи тітка Гафія. Справжня паска любить пектися печі, а не в духовці. Пекти паски мене вчила моя покійна бабця – Соломон у спідниці, як її називали в селі через усезнання (це при чотирьох класах румунської школи!). Перший секрет доброї паски: ніхто сторонній не має права зайти в хату, коли господиня замішує тісто. У той день із хати нічого не можна позичати, навіть родичам.

Отже, рецепт великодньої паски від Марії Матіос…

Це рецепт моєї тітки Гафії Данилюк із села Розтоки на Буковині. Перед тим, як розчиняти тісто на паску, господиня має чисто прибратися, мати гарний настрій, замкнути хату із середини, щоб ніхто непрошений (і навіть прошений) не навідався в гості. Братися до роботи слід у цілковитій тиші. А далі все робити в такій послідовності.
Просіяти 1 кілограм иуки у велику круглу миску. В 1 літр теплого (як від корови) молока розчинити 50 грамів дріжджів (краще сухих), 3-4 столові ложки цукру та 1 чайну ложку солі. Додати 100 грамів розтопленого вершкового масла, ванільний цукор та розм’якшені у теплій воді родзинки. Окремо добре збити двоє домашніх яєць (більше не варто, щоби паска довше не черствіла).
Далі в муці посередині зробити ямку, влити 2 столові ложки олії, далі –молоко з усіма інгредієнтами і починати місити тісто. Тісто має бути ніжне, не круте. Якщо тісто виходить рідке – додати трохи муки. Як загусне – додавати молока.
Тісто повинне доходити не в надто теплому місці, щоб не запарилося, не на протязі, щоб не було доступу повітря, накрите зверху теплим рушником. Через півгодини його треба перемісити. І залишити ще на півгодини. І знову перемісити. А далі виробляємо паску. На дно змащеної олією і присипаної мукою таси (форми для випічки хліба — ІА "МОСТ-Харьков") тонкою паляницею кладемо тісто. По периметру таси викладаємо обруч із тіста. Зверху сплітаємо 2-3 "косички" і викладаємо їх навхрест зверху. Можна на "хрест" зробити з тіста "пташку" чи "сонечко". Коли тісто підійде урівень із крисами, паску змащуємо зверху двома збитими жовтками. У підігріту духовку закладаємо тасу (чи дві, залежно від розміру) із паскою при температурі 180 градусів. Даємо 20 хвилин пасці загнітитися. Далі зменшуємо температуру і випікаємо впродовж іще 40 хвилин (із доглядом).
Накривають паску теплим рушником, щоб була м’якою. Якщо господиня дотримається усіх приписів, паска повинна вийти файна!

Тетяна Терен