Re: цензії

Софія Андрухович удруге зробила велику перерву між романами й видала «Амадоку», що таки виглядає на книжку, яка писалася шість років. Фоліант на понад вісімсот сторінок, анотація якого обіцяє війну на Сході, Голокост, Геродота, терор першої половини ХХ століття й, звісно, – пам’ять. Насамперед, це амбіція, оскільки ці теми проговорені в українській літературі тільки верхами. Наскільки успішна амбіція – розбираємося нижче.

У лікарні час від часу приходить до тями чоловік. Він поранений у війні на Сході України й нічого не пам’ятає. Незабаром, його за формою губів впізнає дружина й, витративши всі гроші на операції, забирає свого чудовиська додому, де буде відновлювати його спогади.

Але ця повноцінна картинка складається не відразу. Спершу читач опиняється сам на сам із колажем історій, що стрімко змінюють одна одну, – його різко кидає в різноманітні квартири, де чужі чоловіки розпаковують свої багажі проблем. Здається, що перша частина роману складається з оповідань, основним образом яких є Романа – віддана й подекуди сильно закохана слухачка. Проте хронологічна і просторова хаотичність компенсується стилем. Розповіді простих людей, перебиті згадками з дитинства, примиреннями та зрадами, звучать справжньо у своїй нецілісності й перервності, нагадуючи настроєм «Бога Дрібниць» Арундаті Рой. І якщо натрапити на цей пульс, відірватися від нього важко.

Форма пам’яті

Проти амнезії чоловіка з понівеченим обличчям Романа ставить фото, листи й безкінечні розмови. Узагалі, «Амадока» всуціль візуальна: щедро наповнена описами зовнішності, переказами світлин і відео. Тепер герої та героїні ще цілісніші – Софія Андрухович і раніше доводила майстерність у психологізмі, а тепер ця опуклість виведена в абсолют – вони виходять зі сторінок і, сівши на сусідні крісла, діляться своїми історіями. Візуальний компонент тут залишається суто на текстовому рівні. Здавалося б, можна було додати ілюстративний матеріал – фотографії стали б фотографіями – але авторка надає перевагу коротким предметним замальовкам. Та це все одно сміливий експеримент із формою: через світлини вводиться сюжет Голокосту, через листи – неокласики, через пости в Instagram – сучасність.

У сторітелінгу з телефоном можна працювати по-різному: у Сергія Жадана він сідає або не ловить зв’язок, ДіБіСі П’єр закидає протагоніста в глушину Великобританії, а Елінор Каттон узагалі переносить дію на сотні років у минуле. Смартфон вирішує забагато проблем. Софія Андрухович обирає інший шлях і використовує блогінг як місце саморефлексії героїні, що починає рухати сюжет і навіть стає окремою сюжетною лінією. Через записи в Instagram ми прослідковуємо, як змінюються взаємини між Романою та чоловіком, наскільки далеко вона просувається в тканні його спогадів – адже він не пам’ятає нічого.

Ілюзія пам’яті

Нескладно відчути в безликому, загубленому і травмованому персонажі образ української нації загалом. Нації, яка боїться озиратися в минуле, щоби не побачити там відображення «поганої людини», нації, яка настільки боялася, що все забула. І нації, якій легко згодувати будь-який міф за правду. Софія Андрухович і сама проговорює цю розверстану метафору: «вони віддалені одне від одного, як Схід і Захід». Адже так само, як Романа нав’язує Чоловікові галицький міф і західне минуле, – Україна через політику, культуру й підручники з історії переконує Донбас, Крим і Закарпаття в спільній матриці.

Тим очевиднішою стає ця паралель, коли з’являються спогади про єврейську сім’ю в містечку Бучач і Амадоцьке озеро. Подорожуючи, історик Геродот робив нотатки, зокрема і про «найбільше озеро в Європі» – Амадока – що розташоване в Хмельницькій і Тернопільській областях.

І хоча він імовірно помиляється, цю містифікацію радо підхоплюють картографи й активно малюють величезну водойму аж до XVII століття. Мотив ілюзії й навіювання стає в романі наскрізним і повертається не в одному образі.

У наскільки зміненій реальності ми живемо? Скільки подібних прорахунків досі залишаються на картах? Щойно в романі розверзнувся Голокост, стає зрозуміло, що авторка неодноразово зверталася до цих запитань. Вона робить непрощену річ – змінює фокус з української віктимності на українську ж аб’юзивність. Упродовж понад 10 років освіти ми вивчаємо, як наш замучений, розбитий народ страждає від чобота поляка або перста росіянина. А потім заходимо в один із краківських музеїв і читаємо, що серед тих польських чоботів були й українські. Софія Андрухович так само розбиває чорно-білу ілюзію, її люди жахливо людські: вони записуються в СС «Галичина», щоби помститися вчительці, прагматично підходять до вимінювання коштовностей у євреїв, тонко межують між дитячою наївністю й тотальним розумінням, а підлітки жорстоко лінуються. Некомфортно й щемко від цих слів, оскільки з’являється те саме відображення «поганої людини».

Неокласики

І нарешті третя – остання (?) – розповідь про неокласиків. Зовсім непроговореною цю тему назвати важко, зі школи пам’ятаємо «гроно п’ятірне»: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Освальда Бурґгардта, Михайла Драй-Хмару, Максима Рильського. А словосполучення «розстріляне відродження» викликає доречне оніміння – і перед масштабом таланту, і перед масштабом трагедії. Анатомія характерів залишається довершеною й тут. Центральним образом стає Віктор Петров aka В. Домонтович і його роман із дружиною Миколи Зерова – Софією. З одного боку, трепетна любовна лінія, з іншого – скандалізована постать Домонтовича, який чи то написав українську «Лоліту» за 20 років до Володимира Набокова, чи то таємний агент радянської розвідки (досі непідтверджений факт), чи то називає Сковороду геєм.

Попри те, що авторка намагається наситити цю частину власними домислами, чуттєвістю й переживаннями героїв, це все одно більше схоже на докуфікшн, ніж на белетристику. Перенасичення історичним фактажем і цитуванням обтяжує текст, місцями ледве не перетворюючи його на суцільну хроніку. Йому ніби тісно в межах цієї однієї частини й хочеться ввібрати більше простору. Пол Остер, відтворюючи хронологію американського ХХ століття, пише «4321» на майже тисячу сторінок, але цей вантаж подій сприймається легше саме через паузи між ними. А Софія Андрухович ще й робить відступи до постатей XVIII століття: скульптора Іоана Пінзеля, єврейського мудреця Баал Шем Това та філософа Григорія Сковороди з його романтичним зв’язком з учнем Михайлом Ковалинським. Оповідь уже напевне втратить стрункість – три століття з художніми, але все ще наддетальними біографіями митців, про яких неможливо сказати менше. Тут легко загрузнути, і шкода, адже далі починається найцікавіше.

Метафора

Ще з попереднього роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» є пересторога до хатніх робітниць: попри явну симпатію авторки до героїні, Стефця лякає і зрештою виявляється ненадійною оповідачкою. Образ став настільки робочим, що перейшов і в «Амадоку». Романі так само довіряють, у неї також відкритий доступ до найбільш особистого побуту, чужі так само вважають її своєю, і ми – у певний момент розуміємо, що довіряти їй не можна. Те, що спершу з’являється в романі як наслідок дії транквілізаторів чи посттравматичний синдром – сюрреалістичні видива й фактологічні розбіжності – зринають повсякчас до кінця. Уся тканина розповіді стає тривкою, розхитаною під дією хворобливої свідомості. Читач плутається й ніяк не може винести вирок, його переконання спростовують, а від мимовільних здогадів відволікають. Нутро сперечається зі стереотипним мисленням щодо образів «брехуна», «ворога» й «жертви».

Непостійність вічних травм, змінна природа пам’яті та крихкість ілюзії – довго чекали на обговорення. Софія Андрухович каже, що для неї «Амадока» – це метафора історій, що перетворюються на легенди, які зовсім забуваються, витліваючи в пам’яті. Таких загублених озер, протяжністю в сотні кілометрів, на мапі безліч. І поки всі не проговорять, вони повсякчас випливатимуть у спогадах.

Марія Бліндюк