Звісно, він поки не сягає захмарних меж і навіть не дотягується до того, що існує у стабільних європейських країнах. Утім українські автори впевнені, що західний розвиток книголюбів і в Україні не за горми. Прикладом такого оптимізму є, зокрема, письменниця Міла Іванцова. Філолог і перекладачка з французької мови, «Золотий автор України» за версією конкурсу «Коронація слова», авторка шести романів та організатор благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліотеки».Українка з французьким шармом переконана, що книги не помруть, бо вони є життєвою необхідністю для людей — такою як жити, пити і любити.

Писати, щоб лікувати

— Пані Міло, розкажіть, будь ласка, про свій новий роман. Що це за книга? І чи подібна вона до ваших уже виданих робіт?

— Крім того, що пишу, час від часу я роблю переклади творів, кружляю між українською, французькою та російською мовами. Щойно завершила роботу над перекладом на російську книги журналістки Наталки Гуменюк «Майдан Тахрір» про «арабську весну», низку революцій, які відбулися ще до нашого Майдану. Дуже багато цікавого дізналася, подібне відбулося і в нашій країні. Наразі повертаюся до свого роману «Намальовані люди», в якому йтиметься, як зазвичай у моїх книжках, про Київ та його мешканців, але тепер — періоду гарячої зими 2013-2014. Пишеться цей твір нелегко, бо пережите ще болить. Але знаю, що мушу переусвідомити і виписати той час, ніби побачений очима звичайних киян та гостей міста.

— Ви маєте шість романів: «Родовий відмінок», «Вітражі», «Ключі від ліфта», «Сердечна терапія», «Гра в паралельне читання» та «Живі книги». Який із них ваш улюблений і який би радили першим читати людям, що поки не знайомі з вашою творчістю?

— Я ще маю збірку оповідань «Теплі історії про радість і сум», тож, мабуть, для знайомства можна почитати «малі форми». А якщо мій авторський стиль і світобачення виявляться близькими та цікавими читачам, то братися і до романів. Улюбленців серед них не маю, то все мої «діти», частинка моєї душі. Відгуків отримую багато, інколи дуже несподівані, від чоловіків та жінок, від молоді та дуже літніх людей — читацька аудиторія в мене досить широка, і я з того тішуся.

— Відомо, що досить часто, прийшовши в книгарню, людина обирає книгу за обкладинкою. Як ви ставитесь до цього? Хто розробляє дизайн ваших книг?

— Дизайном книг опікуються видавці, і зазвичай автору важко на це вплинути. Видавці кажуть, що знають, «як треба продавати» і чим зачепити інтерес покупця. Мої книги виходили у чотирьох видавництвах, і всі вони різні, хоча в межах одного видавця обкладинки подібні за стилем.

— Ви долучилися до трьох антологій української літератури — це «Жити-пити. 40 градусів життя», «Україна-Європа» та «27 регіонів України». Чи плануєте долучатися до антологій і надалі? Що об’єднує в одній книзі, здавалося б, зовсім різних письменників?

— Власне, саме тема збірки і об’єднує дуже різних авторів, це і є цікавим — багато поглядів на одне, багато різних почерків і стилів під спільною обкладинкою. Я згоджуюся на участь в антології, якщо розумію, що можу висловитися на запропоновану тему — чи вже маю оповідання, що підходить, чи обіцяю його написати. Мені доводилося і відмовлятися — то була в цейтноті з перекладом, то тема була не зовсім «моя». А що буде далі — побачимо.

«Справа автора — писати тексти, на які чекають»

— Як можете оцінити ситуацію з книжковим ринком в Україні? Чи конкурентоспроможний він, на вашу думку?

— Я не думаю, що це справа автора — давати оцінку конкурентоспроможності ринку, на це є книговидавці, книгорозповсюджувачі, експерти. Автор має робити свою справу — писати тексти, на які чекають читачі, наповнювати цей ринок якісними творами.

— Чи покращується ситуація із видавництвом якісної української сучасної літератури протягом останніх 5 років? Чи бачите ви перспективу українського книговидавництва?

— Наразі Україна переживає дуже важкі часи, і, здавалось би, не до книжок, але направду нові книги народжуються, люди на них чекають, чекають на слово від авторів, які є авторитетними, хочуть порівняти своє бачення життя з їхнім, краще розібратися в історії України, у собі самих. Завжди буде попит на якісну книжку, на дитячу в тому числі. І ринок не вмирає, навпаки — знову з нетерпінням люди чекають на черговий Форум видавців у Львові. Думаю, перспектива є. Правда, ціна на книжки нині дуже кусається. Але якщо людина читала раніше — вона й далі читатиме. Адже ми не перестаємо їсти і дихати?!

— Як вважаєте, якою має бути сучасна література, щоб зацікавити звичайного українця зайти в книгарню та придбати книгу? Адже, на жаль, на сьогодні ми не можемо назвати українців «нацією, яка багато читає».

— Немає у світі жодної нації, яка поголовно читає. Скрізь є шанувальники книги, опери, футболу, туризму, пива, телевізора, риболовлі, комп’ютерних ігор тощо. Звісно, нерідко ці хобі групуються. Навколо мене останні роки дуже багато людей, спраглих до читання. Я їх бачу на книжкових ярмарках, на презентаціях книжок, спілкуюся з ними у «Фейсбуці», а на щорічному Форумі видавців книги купують мішками, запасаючи чтиво за ціною виробника на цілий рік! Але щоб люди не відверталися від читання, література має бути дуже різноманітною, на будь-який смак.

— Кого серед українських сучасників ви радили б читати молодим людям? Назвіть, будь ласка, п’ятірку письменників.

— Я зазвичай рекомендую зазирати на літературні сайти, де обговорюють новинки української літератури, показують рейтинги найпопулярніших книжок, результати літературних конкурсів, долучатися до відповідних груп у соцмережах і обирати собі твори до смаку. Але з книжок must-read сьогодні для молоді це, напевне, твори Василя Шкляра, Марії Матіос, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи, Дари Корній, Макса Кідрука. Власне, п’ятьма іменами цей список обмежити дуже важко.

— Оскільки ви за освітою викладач, скажіть, яким чином юному українцю варто віднайти любов до книги?

— Батьки можуть це зробити власним прикладом щирої цікавості до книжок, учителі — не нав’язуванням, «бо мусиш», а делікатно і знову ж таки щиро залучати до читання того, що напевне знайде відгук у душі, а далі вже й зародиться інтерес, хоча, звісно, конкурентів у книжки сьогодні багато. Але колись ввели моду на пиво, каву, то чому би не підтримати, не розвинути моду на читання? Це ж питання майбутнього людини, її світогляд, перспективи. Діти сьогодні розумні, мало хто байдужий до свого завтра. А ще прекрасно, коли читають друзі і діляться враженнями. Я бачу чимало дітей та молоді на книжкових ярмарках, і це дуже тішить.

— Чи не було ідеї написати роман, присвячений життю у Франції, оскільки ви викладаєте французьку?

— «Французькі вуха» вилазять у багатьох моїх романах і в оповіданнях. Але найбільше, мабуть, про цю країну написано в моєму романі «Вітражі», дія якого відбувається в часі від Другої світової війни до сьогодення, а в просторі — від Франції і до Гулагу, хоча головна героїня мешкає у Києві.

— Ви організаторка благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліотеки». Яка нині ситуація з їх наповненням?

— Ситуація дуже-дуже погана, власне, попередньою владою сільські бібліотеки були просто приречені на повільне вмирання. Поки що небайдужі люди намагаються хоч якось підтримати сільські бібліотеки, особливо потужним був потік хороших книжок у різні регіони з прекрасної нашої «Бібліотеки Майдану», поки вона існувала. Але ніякий волонтерський рух не може виконати функцію держави, щоб кожна бібліотека регулярно отримувала всі новинки літературного ринку. Тож сподіваємося, що нова влада країни докладе зусиль до реанімації бібліотечної системи взагалі і сільських бібліотек зокрема.

Як стати кращим серед понад двох тисяч

— Пані Міло, чотири роки поспіль ви отримували відзнаки однієї з найпрестижніших книжкових премій «Коронація слова». Яким має бути роман, щоб його відзначило журі і купив читач?

— Так, мене, як і багатьох українських письменників, вивела до читача саме «Коронація слова», хоча я три роки отримувала відзнаку «Вибір видавців», а на четвертий уже третє місце за роман «Гра в паралельне читання». Думаю, дуже важко визначити, який твір стане переможцем, я співчуваю журі. Якщо романів приходить понад дві тисячі, як із них можна обрати три у переможці? Тут ще й Пан Випадок, і везіння… А ще і велика робота автора, який вкладає свою душу, знання, життєвий досвід, може вигадати захопливий сюжет… Але є твори, відзначені на конкурсі, але не надруковані. Це означає, що видавці не дуже сподіваються, що це «товар», адже видавнича справа це, все ж таки, бізнес.

— У 2012 році ви отримали відзнаку «Золотий письменник України». Яким має бути найкращий письменник, на вашу думку?

— Цією відзнакою подружжя Логушів, засновників «Коронації слова», нагороджувало авторів, які мають книжки українською мовою, і загальний наклад їх перейшов планку 100 тисяч примірників. Тож — в основі рейтингу проста математика. Але за нею стоїть довіра видавця до автора, книги якого друкують великим накладом, бо на них є попит читачів. Виходячи з цієї логіки — «Золотий автор» — це той, чиї твори затребувані нашим суспільством, не залишають читача байдужим.

— Відчуваєте, що сьогодні цікавить читачів? Які теми, проблеми, історії?

— Пережиті українським суспільством потрясіння сколихнули інтерес до вивчення історії, свого коріння, історії визвольного руху, проблеми українства тут і у світі. Також завжди актуальною є тема людських стосунків, психологія гендерних відносин, стосунків між поколіннями — це вічні теми. Також є багато шанувальників фентезі, з’явилися нові українські цікаві автори в цьому жанрі.

— У 2013 році за рейтингом журналу «Фокус» ви зайняли 4 місце серед найуспішніших українських письменників. Як вдалося досягти такого успіху?

— Цей результат також був визначений за підрахунками накладів книжок за той рік. Як досягла? Писала свої твори, писала… З любов’ю і повагою і до читача, і до моїх персонажів. От і весь секрет. А ще — так, напевне, тоді стали зірки.

— Як би у трьох словах ви охарактеризували сучасну українську літературу?

— Жива, багатогранна, цікава.

Катерина БАЧИНСЬКА   

ДОВІДКА «УМ»

Міла Іванцова народилась і виросла в Києві, за освітою — викладач російської мови і літератури та французької мови. Викладає французьку, має досвід перекладацької та журналістської роботи. Роман «Родовий відмінок» отримав номінацію «Вибір видавців» у літературному конкурсі «Коронація слова-2009», інший — «Гра в паралельне читання» увійшов у трійку творів-переможців цього ж конкурсу в 2012 році. Наразі авторка має у творчому доробку 6 романів, книгу-повість для підлітків про спортсменів «Заради мрії», участь у трьох збірках-антологіях сучасних авторів, переклад роману парижанки Дельфін де Віган «Підземні години». Її твори були відзначені у рейтингах «Книга року ВВС» та «Книга року журналу «Кореспондент». У 2012 році нагороджена відзнакою «Золотий письменник України». Письменниця — активна громадська діячка, багатогранна творча особистість. Створила соціальний проект «100 книжок для сільської бібліотеки», активістка «Бібліотеки Майдану».