Ім’я Ольги Лагутенко, знаного дослідника українського мистецтва, зокрема графіки, не потребує представлення для фахових кіл. Вона автор низки досліджень, критичних статей і книг, що стосуються становлення українського візуального мистецтва в ХХ столітті. Доктор мистецтвознавства, професор кафедри теорії та історії образотворчого мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України, член Національної спілки художників України, член міжнародної Асоціації арт-критиків «АІСА», авторка наукових публікацій в українських, російських, польських, чеських, німецьких, американських виданнях, учасниця міжнародних конференцій (Гарвард, Прага, Москва).  

«Українська графіка ХХ століття» – нова книга Ольги Лагутенко, котра, як і попередні – «Українська графіка першої третини ХХ століття» і «Нариси з історії української графіки ХХ століття» – побачила світ у видавництві «Грані-Т». З нагоди її виходу авторка люб´язно погодилася дати інтерв’ю нашому порталу. 

– Як ви вийшли на власну тему та улюблений предмет дослідження? Які були мотиваційні складові? 

– Хочу почати з великої подяки. Мені дуже пощастило в житті – і не лише мені, а й багатьом іншим, хто навчався у стінах Київського художнього інституту Національної академії образотворчого мистецтва. В нас викладала Анна Володимирівна Заварова. Вона навчила нас бачити речі, чути їх і любити те, чим ми займаємося. Під її керівництвом я писала дипломну роботу, потім вона керувала підготовкою моєї кандидатської дисертації. Не лише я їй вдячна, а й усі, хто навчався зі мною. Це ціла школа. Словом, це, напевно, такий щасливий випадок долі. 

Графікою я займаюся дуже давно. Звичайно, що книги не народжуються швидко. Трьом моїм книгам, присвяченим українській графіці, передувало понад 20 років збирання матеріалу. Я дуже вдячна, що є видавництво, яке цим опікується і сприяє роботі над тими чи іншими матеріалами та власне їх друкові у вигляді книг. Щодо книг такого типу – я переконана, що це вкрай необхідно нашій культурі та суспільству, оскільки ми маємо просто блискучу графіку. Ми можемо пишатися цим мистецтвом упродовж усього ХХ століття. Якщо подивимося на модерн, аванґардні течії, ліричний реалізм чи соцреалізм, який ми сьогодні переоцінюємо, а також на сімдесяті, вісімдесяті чи важкі дев’яності, – то є чимало явищ, про які варто говорити. 

Особливо цікаво дивитися на графічні роботи на тлі історії. Війни, революції, негаразди, суспільні та соціальні конфлікти, шалене будівництво – з одного боку, а з іншого – існує камерне мистецтво графіки. В мене особисто таке враження, що в нашій країні «відчуття» історії треба постійно відновлювати. Я говорю не стільки про давню історію, а про ту, яку ми відчуваємо безпосередньо і продовжуємо. ХХ століття – це те, що нам дуже близько, що нам ще болить, де ми були щасливі і що ми й досі переживаємо. Очевидно, що про це століття писати надзвичайно складно. І це складне та цікаве століття треба постійно переосмислювати. ХХ століття – це те над чим зараз посилено думають наші колеґи, зокрема цілі наукові інституції, які дають нові виклади історії мистецтва. Такої самостійної книги, яка була б присвячена українській графіці ХХ століття, ще не відбулося. Очевидно, що мій досвід у підготовці книги пов’язаний із викладанням. Я представляю роботи з української графіки, які, на мою думку, вже ввійшли до історії.

– Російський літературознавець Віктор Жирмунський свого часу висунув цікаву тезу про «вирівнювання» національних літератур. Якщо це розглядати в контексті різних соціальних, політичних зрушень і катаклізмів, то, фактично, все європейське мистецтво розвивалися в однакових несприятливих умовах. Попри це комунікація між різними культурами не переривалася: скажімо, стиль сецесії проявився практично у всіх культурах. Чому, на Вашу думку, й українська культура не залишилися «відірваною»? 

– Очевидно, що мистецтво не має кордонів, і форми спілкування – через виставки, часописи, подорожі, навчання за кордоном чи особисті контакти – завжди є важливими. В цьому сенсі художники завжди були неймовірно активними. Зі Львова їздили навчатися у Краків. І краківська сецесія знайшла яскравий відгомін у львівській сецесії. А Схід України мав активні зв’язки з Петербурґом і Москвою. Тобто всі кордони якимсь чином завжди долалися. Мене вражає те, що різні осередки, де працювали українські художники, сформували власне Паризьку школу, Празьку школу, берлінський гурток. І це мистецтво має спільні риси з українським. Це просто дивовижно! Тому й українські вкраплення в інші графіки дуже легко впізнаються. Крім того, графіка була дуже відкритою до різних течій. Скажімо, аванґард узагалі пропонує користуватися всім надбанням, які залишили художники всіх країн. 

А друга половина ХХ століття... Безумовно, наше мистецтво має свої особливості. Але я не вважаю, що є хибою той факт, що наші 70-ті та 80-ті були дуже близькими до європейського постмодернізму, і при тому ми бачимо, якими вони є абсолютно самобутніми. Це дуже цікаво, адже мистецтво не має бути одноманітним чи одностильовим. Чим більше різних облич – тим цікавіше їх споглядати. 

– Якщо подивитися на європейську поезію ХХ століття, то цікавим є саме технологія поширення того чи іншого тренду. Скажімо, коли Вітезслав Незвал переклав поему «Зона» Аполінера, то в Чехії почався поетичний аванґард; так само, коли Лацо Новомеський переклав цю поему – подібний бум почався у Словаччині. Якщо говорити про український живопис, то які найяскравіші феномени, на Вашу думку, спричиняли появу яскравих трендів у Європі? 

– Ці імена, звісно, відомі. Це киянка Олександра Екстер, яка реалізувала себе в Парижі. Її вишивками надихалися майстри аванґарду. Чимало аванґардних митців мали стосунок до України, і це позначилося на їхній творчості. Передусім Малевич. Єдина обкладинка, яку створив Малевич, – на вірші Григорія Петнікова. Взагалі мистецтво книжкового оформлення (зокрема обкладинки) було в Києві на дуже високому рівні. Говорити тоді про цілісне оформлення дуже важко, але книга була як реклама, і вона дозволяла працювати художникам різного фаху – архітекторам, графікам, живописцям, театральним художникам. Тому, напевно, такий рівень був важливий. Василь Єрмилов, якого ми зараз знову повертаємо, дуже відомий у Європі. Я не можу сказати, що він особливо вплинув на європейський контекст, але те, що він вижив у цих умов і збереглася його значна частина доробку – це дуже важливо. Ми зараз можемо від Єрмилова щось почути, і не лише через його роботи. Це неймовірно. Тобто інша форма існування для художників. Ніколи, навіть на Заході, не виховалося таке пієтетне ставлення до художника та мистецтва, яке було виховану тут у протидії офіційному соцреалізму. Такий же пієтет до самої творчості ми відчуваємо тепер, коли трохи змінилися обставини і відбулася руйнація цінностей. Художник має займати більш певну позицію в житті. Внутрішні відчуття вагомості художника сьогодні також актуальні. 

– Тепер давайте поміркуємо про мистецтво і тоталітаризм. Мій приятель, львівський художник Андрій Кісь вважає 20-ті минулого століття ще піком свободи творчості, а далі – повільна атрофія та пристосування. Чи є у ХХ столітті періоди, які Вам нецікаві, але про які як дослідник Ви зобов’язані говорити? 

– Таким було мистецтво соцреалізму, до речі, для багатьох із нас, хто ще застав цю добу. Але з плином часу, з позиції дистанції, можна спокійніше та сміливіше переосмислити цей період – у чому особливості його мистецтва. І, звісно ж, не варто усе аж так відкидати. Я не можу бути в захваті від цього мистецтва, але поруч із ним співіснував ліричний реалізм, конформізм. І цей важкий тиск ідеології та соцреалізму змушував людей бути більш щирими власне у графічних творах. Це особливо відчутно, оскільки графіка не є таким показовим мистецтвом, скажімо, як скульптура, що стала офіційним обличчям соцреалізму. Натомість графіка створювалася переважно «для себе». З’являється жвавий інтерес, чимало часописів, наприклад «Антиквар» та інші, присвячують окремі числа графічному мистецтву. Навіть колекціонери все більше звертають увагу на графіку як окремий вид мистецтва. 

Графіка в 90-ті роки – це неймовірно. Я шаную художників, які втрималися в цьому жанрі, бо графіка не так купувалася, як живопис. У складних соціальних обставинах художникам дуже важко було бути вільними та думати про творчість. Але ці художники не зрадили, і ті, хто залишився вірним цьому напрямку, графічному мистецтву, працюють досі та досягають успіху. Графіка – це надзвичайно витончене та аристократичне мистецтво, з різними складними техніками. 

– Ви згадали 90-ті, які я зазвичай порівнюю з епохою воєнного комунізму та НЕПу – голод, розруха, відбудова. Якщо почитати твори наших класиків, Підмогильного та інших, то люди навіть зрізали в містах дерева, бо не мали чим палити буржуйку. Чи можна сказати, що сучасна епоха «дикого» капіталізму, яка висуває на перший план суто жорстко-прагматичні цінності, не така вже й сприятлива для творчості, як періоди соціальних негараздів? Як пояснити такий парадокс? 

– Безумовно, що в 90-ті був справжній сплеск мистецтва – різних форм і різновидів, інсталяцій тощо. Недавно, коли ми дивилися виставку, присвячену незалежності, то відчули себе гравцями вже певної історії, в якій мешкали в особливих обставинах. Але навіть в умовах 90-х створювалася книжкова графіка, попри те, що книга була неймовірно «страшною» та на поганому папері. Було навіть таке враження, що книжка вже ніколи не відродиться. Як казав Якутович, «книжкова графіка уже скінчилася». Вже мало хто буде замовляти ілюстрації художникам, бо це дорого, книги перестануть бути такими культурними світами, як синтез візуального та словесного. Але ось пройшло буквально десятиліття – і ми бачимо, що є надзвичайно яскраві книги, наприклад, дитячі книги «Грані-Т». А видання Юрія Чаришнікова – це щось неймовірне, і студенти мої так і кажуть: «Невже це можливо, щоб так розкішно робити ілюстрації». 

Зараз можливості надзвичайно великі – гратися з книжковою формою, розміщувати шрифт, як заманеться, і підлаштовувати всі елементи також за вподобанням. Так що історія – це річ не лише трагічна, а й оптимістична. Бо за незначний проміжок часу можуть відбутися карколомні зміни, і вони не завжди є негативними. 

Спілкувався Анатолій Дністровий