А в очах декого навіть переходить межу радикалізму. Василь Шкляр належить саме до таких «радикалів». Він справляє враження, сказати б, «невідформатованості». У тому сенсі, що письменник, судячи з усього, не намагається пристосуватися до певних правил гри та «обтесатися». Натомість віддає перевагу тому, аби, за власним висловом, називати речі своїми іменами. Можливо, тому, що левову частку останнього 20-річчя він провів у архівах, у подорожах Холодним Яром, у спілкуванні зі свідками доби і, зрештою, у власному романі «Чорний Ворон», де живуть зовсім інші, так само «невідформатовані» герої.

Речі, названі своїми іменами (хай і майже столітньої давності) викликала вельми симптоматичну вибухову реакцію в українському інформаційному просторі та помітну знервованість серед певних кіл. З іншого ж боку, була реакція суспільства, зокрема, кипи листів зі східної частини країни, тригодинна черга до письменника за автографами, що вишикувалася у київській книгарні «Є» та цілий «майдан» шанувальників, який зібрався аби поспілкуватися з Василем Шклярем під Національним університетом імені Івана Франка у Львові. Тим часом, пам’ять про Холодний Яр 20-х років тільки-но починає повертатися до українців. Власне, «Чорний Ворон» — перший художній роман, присвячений тим подіям. Можливо, для багатьох саме з нього почнеться засвоєння української історії початку століття та розуміння всіх похибок та невиправних помилок.

— Працюючи над романом «Чорний Ворон», ви досліджували події 1920-х рр. Якими є ваші міркування щодо того, чому УНР зазнала поразки?

— Причин поразки було багато. На той час українська нація лише прокинулася від летаргійного сну і не була готова до боротьби з таким небезпечним ворогом. До того ж, українці не мали надійних союзників, на жаль, як і тепер. Лідери виростали буквально «на ходу» й у найвідповідальніші моменти виявляли свою слабкість, припускалися непоправних помилок. Верхівка була хворою на соціалістичні ідеї та беззастережну віру в російську демократію. Показовий факт: наприкінці серпня 1919 року українське військо зайшло в Київ та вивісило на Думі жовто-блакитний прапор. Коли з лівого берега почали насуватися денікінці, надійшов абсолютно злочинний наказ (очевидно, від Петлюри): не стріляти, розпочинати перемовини. Сподівання на те, що з денікінцями вдасться домовитися та спільно боротися проти більшовиків, були вкрай хибними. Адже росіяни — чи то «білі», чи «червоні» — розглядали Україну лише як свою колонію. Зрештою, денікінці обеззброїли українців, пограбували, і наша армія безславно відійшла. На мою думку, це була одна з фатальних помилок українських провідників. І таких було чимало. Українська армія за духом та рішучістю перевершувала своїх вождів. На початку 1920 року наша армія опинилася в «трикутнику смерті». Петлюра знімає з вояків присягу і дає дозвіл кожному чинити на власний розсуд: розходитися по домівках, виїздити за кордон... Однак це військо — босе, голодне, майже без зброї та амуніції — вирішує йти на чолі з командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком партизанським рейдом у Перший зимовий похід, який триватиме від грудня до травня. Тим часом Петлюра виїжджає до Варшави... Петлюрівці виявилися рішучішими за самого Петлюру.

— Здається, ті помилки повторюються рефреном. Уже те, що відбувалося й відбувається довкола вашого роману, є свідченням того, що не все гаразд у нашому незалежному домі. Які перегуки з 1920-ми роками вбачаєте ви в сьогоденні?

— Складне питання. У таких випадках я кажу непопулярні речі, які потім обертаються проти мене. Так сталося, наприклад, зі звинуваченням мене в пропаганді сепаратистських ідей. Хоч насправді окремі мої фрази вихопили з контексту. Ще на початку 1990-х років я був прес-секретарем Української республіканської партії. Тоді я казав: якщо українці прагнуть збудувати етнічну державу й не мати проблем з окупацією інформаційного та культурного простору, уникнути загроз щодо рідної мови, то така держава можлива в межах Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Слобожанщини. Якщо ж ми хочемо Українську державу з політичною нацією, то, перш ніж нам вдасться її збудувати, мине багато десятиліть, і якщо через 20 років ми знову про це заговоримо, то побачимо, що не зрушили з місця на жоден крок. Так я сказав тоді. І це виявилося гірким пророцтвом, власне правдою, адже відтворювати національну справедливість у межах наявних сьогодні українських кордонів, та ще й за умов рахітичної демократії — вкрай складно. Мудрі батьки українського націоналізму завжди передбачали цю загрозу. Микола Міхновський, зокрема, казав: нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично не матиме шансів. Зараз ми на власній шкурі відчуваємо мудрість його слів.

А щодо перегуків із 1920-ми, то їх я вбачаю в тому, що Україна розпорошена, вона досі ділиться на українців, малоросів та хохлів, а не на схід і захід. І саме тому не може обрати саме тих лідерів, які були б їй найпотрібніші тепер. Нація зараз дуже слабка, потоптана, модифікована на генному рівні, і верхівка її відповідна. Тому ми так часто терпимо приниження й ганьбу.

— Курс, який сьогодні реалізовується в Україні, — скоріше, проросійський. Але, здається, кроки в цьому напрямку навіть більшою мірою роблять самі українці, аніж наша верхівка. У тих, які за Ющенка з «хохлів» ставали українцями, тепер, зі зміною обставин, відбуваються зворотні трансформації. Вони намагаються зробити певні постріли на випередження. Про це може багато що свідчити. Зокрема, те, що в країні від нерозуміння значення слова «націоналізм» сформувалося ненормальне до нього ставлення, а на вшанування пам’яті героїв Холодноярської республіки майже не приходять місцеві жителі. Чи, на вашу думку, ми досі маємо справу із «совком», з певним його модифікатом?

— Ви, до речі, як і я, вживаєте заборонене слово — «хохол»... Мене звинувачують у ксенофобії, зокрема в тому, що я вживаю в романі слова «кацап», «москаль», «жид», «хохол». Тому я поцікавився і з’ясував, що ці слова були заборонені 1929 року. Заборонив їх наркомос, тобто народний комісаріат освіти — по суті, те міністерство, яке сьогодні очолює Табачник.

ПОВСТАНЦІ З ХОЛОДНОГО ЯРУ, 1922 р.

Сучасні українці досі бояться слова «націоналізм». «Націоналіст» у нас звучить як «екстреміст» або щось гірше. З огляду на те, за якими ознаками у нас визначається націоналізм, усі європейські держави — націоналістичні. Саркозі — націоналіст. Меркель — націоналістка, бо вона каже те, чого ніколи не сказав би український президент: кожна людина в Німеччині, яка не знає німецької мови, є для нас небажаною. У нас кваліфікували б це як націоналізм, а то й фашизм. Українці бояться і цього слова, і відповідного мислення. Повернення до пам’яті, до певних базових речей відбувається дуже кволо.

Ви згадали про людей, які живуть у Холодному Яру. Із цього приводу можу сказати, що, по-перше, не всі з них — нащадки холодноярців. Адже прямих нащадків та родичів тих, хто боровся, було репресовано або розстріляно. Живими залишалися голови сільрад, комнезамівці, всілякі активісти й, відповідно, їхні нащадки... Коли у холодноярських краях проводили перші вечори, присвячені отаманам, на них приходило не більше шести-восьми людей, і ті — дуже обережно. А коли ми проводимо такі заходи нині, місцевого люду збирається значно більше. Я вірю в те, що процес відродження незворотний, але розгортається він дуже повільно.

— У цьому процесі література, очевидно, мала б зіграти не останню роль. Тим часом ваш роман — перший художній твір, присвячений драматичним холодноярським подіям. Та й документальних праць — небагато. А це може означати, що 20-ті роки минулого століття не осмислені. Як ви вважаєте, чи відіграла українська література належну їй роль упродовж останніх 20 років відродження?

— Наша література досі лише наближається до історичної теми. Коли Україна здобула незалежність, багато письменників просто розгубилися, адже вони звикли писати в певних рамках. А свобода стала для них дуже серйозним викликом, до якого вони виявилися неготовими. Багато хто просто надломився, інша частина почала працювати дистанційовано від історичної теми. Гадаю, проблема ще й у тому, що історичний роман — дуже складний жанр. Письменникові, надто українському, часто доводиться йти навпомацки. Історичний роман вимагає від письменника серйозної обізнаності не лише в хроніці подій — треба знати безліч деталей, навіть про те, що, перепрошую, жінка на споді носила. Навіть якщо я про це не пишу, але воно мусить бути в моїй уяві.

Українські письменники бралися за історичні теми, але резонансу їхні твори не викликали. На документальному рівні тему Холодного Яру глибоко розробив Роман Коваль. Не випадково саме він консультував мене під час написання «Чорного Ворона» і став редактором роману. Документальні дослідження мали вплив на суспільство, але, ясна річ, меншою мірою, ніж хотілося б.

Можливо, це звучатиме нескромно, але «Чорний Ворон» — це перший роман, який набув масштабного розголосу ще до того, як на нього почали нападати. Мені здається, що «Чорний Ворон» виявився несподіваним навіть для багатьох українських письменників. Парадоксальна річ: незважаючи на те, що роман давно набув статусу бестселера і читається від Криму до Ужгорода, ніхто не відгукнувся на нього жодною ґрунтовною рецензією. Тим часом мені надходить багато листів із Донецька, Бердянська, Кіровограда, Одеси, тобто зі сходу й півдня...

— Що пишуть?

— Дякують, що, я відкрив людям очі, перевернув уявлення. Російською мовою, до речі, пишуть... Надсилають гроші на екранізацію роману. Між іншим, перші кошти на фільм надійшли з Алчевська. А нещодавно вісім тисяч російських рублів переказав чоловік із Новосибірська, бо, як він каже, «корни мои из Донбасса».

Мабуть, одна з чеснот мого роману полягає в тому, що я вперше назвав речі своїми іменами, без усіляких натяків та евфемізмів. І деякі письменники зрозуміли, що треба або знищити «Чорного Ворона», або спалити все те, що до цього писали вони.

— Саме через граничну чесність ви вважаєте «Чорного Ворона» книжкою свого життя?

— Річ у тім, що я, можна сказати, родом із Холодного Яру, із цієї, як казав звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, території духу. І він, цей дух, жив у наших людях, хоч про це довго боялися говорити, а багато хто нічого й не знав. Але я пам’ятаю, що коли був ще малим, то дядьки, граючи в карти, казали: «Туз!», «Голий!», «Босий!». Вони називали карти іменами отаманів, адже в холодноярському краї був і Туз, і Голий, і Босий. Або десь так краєм вуха можна було почути, як один дід казав другому: а пам’ятаєш, як Трохим Голий зайшов у наше село? Побачив телеграфні дроти на стовпах, дістав «ліворвера», бах-бах — і дроти повисли. Якісь такі деталі поставали з пам’яті. Навіть коли люди називали повстанців бандитами, це збуджувало мою уяву. Пізніше я прочитав книжку Горліса-Горського «Холодний Яр», яка мене надзвичайно вразила. Горліс-Горський завершує свою розповідь весною 1921-го — то був ще романтичний період боротьби, коли залишалися сподівання на визволення, коли селянство підтримувало партизанський рух, давало коней та харчі, а головне — своїх синів. Згодом настали чорні часи. Запровадили неп, селяни почали розживатися і сказали: «Хлопці, досить тинятися лісом! Повертайтеся! Ставайте до роботи! Можна жити!» І тоді одні пішли на амністію, інші, послуговуючись підробленими документами, зокрема загиблих червоноармійців, поїхали на Донбас чи ще кудись. Ще комусь вдалося утекти за кордон. Однак була когорта найзатятіших, які залишилися воювати проти окупаційної влади до кінця. Мій роман саме про них. Про тих, хто в часи безнадії, зневіри, неймовірної втоми залишився вірним своєму гаслу: «Воля України або смерть». Вони вже боролися тільки за саму ідею. Мовляв, що довше ми протримаємося в лісі, то більше надії на те, що на наших могилах проросте наша мета.

— Пане Василю, ви провели велику архівну роботу. Скажіть, а з ким із тих, хто міг би ще щось пригадати, вдалося поспілкуватися?

— По кілька разів на рік бував у Холодному Яру. Наприклад, поїхав у село Деменці — шукав сліди господаря полку гайдамаків Холодного Яру Прокопа Пономаренка. Казали, що помер недавно — десь 1996 року. Думалося: це ж була можливість зустріти цього чоловіка — скільки він міг розповісти! У прилеглих до Жаботина селах знайшов людей, які розповіли драматичну історію: після ліквідації Холодноярської республіки Прокіп подався у Криворіжжя. Потім ностальгія його таки дійняла, і він повернувся в Деменці. Почав жити з жінкою, яку любив замолоду. Та в них не склалося — він був з іншого тіста. Зате мав двох приятелів — побратимів тих героїчних часів. Отак утрьох вони й козакували. У колгоспі не працювали жодного дня. То в лісництві, то десь сторожували. Якось так вийшло, що радянська влада їх уже не чіпала. У 1970-х роках Прокіп Пономаренко покінчив життя самогубством. Тобто він так і не зміг прижитися в тому суспільстві. Мені переповіли зворушливу історію: двоє тих його товаришів посадили Прокопа мертвого, обняли й почали співати.

Таких оповідей було чимало. Не всі вони, звісно, увійшли до «Чорного Ворона», але всі вони творили дух твору. Адже беручись за роман, треба достеменно знати деталі доби, знати набагато більше за те, що лягає на папір. Наприклад, коли пишу, що отаман стріляє з кулемета «Льюїс», то мушу знати, скільки там куль у диску, яка вага кулемета, інші його технічні характеристики. Я дошукувався цього так уперто, що мені навіть запропонували купити цей рідкісний кулемет...

Радо розповідаю ще одну цікаву історію. Головний отаман холодноярців Василь Чучупак облаштував свій штаб у Мотронинському монастирі. До речі, там тепер, як і колись, діє Московський патріархат. І от в одному джерелі вичитав, що в кабінеті Чучупаки стукотіла американська друкарська машинка «Ундервуд» і розносився дим дорогих цигарок. Звідкіля могли взятися дорогі цигарки в лісі? Ну, звісно, ешелон з денікінцями розгромили. Але цікаво те, що й у той час дорогими цигарками були «Саmel» і «Marlboro».

— Здається, цей роман на вас дуже вплинув. Ви навіть якось споважніли...

— Не думаю. Просто більше втомлений, аніж раніше. Приблизно так і мій брат каже: мовляв, що досі не можу вийти з образу Чорного Ворона. Усе воюю, роблю несподівані заяви... Очевидно, роман наклав на мене відбиток. Я довго вживався у своїх персонажів, і це не могло не позначитися.

— Пане Василю, ви згадали, що один з отаманів Холодноярської республіки покінчив життя самогубством. Це, певною мірою, перегукується з дискусією довкола Ліни Костенко про те, що криголам не може плавати в болоті, тобто, збіг — незбіг людини і доби. Очевидно, нині, в наш інформаційний час, не можна діяти такими методами, якими боролися холодноярці. Тож якою, на вашу думкою, є сьогодні найоптимальніша форма спротиву?

— Справді, ті методи боротьби залишилися в минулому. На цю тему я розмовляв з упівцями, зосібна зі знаменитим сотенним УПА Мирославом Симчичем. «Діду, — запитував, — може, гаємо час? Може, треба йти в ліс?» У відповідь почув: «Ні!». Зрозуміло, тепер зовсім інший світ, і технічно теж. З одного гелікоптера можна випалити увесь Холодний Яр. А щодо методів боротьби, то це особиста річ кожного.

У тодішніх козаків, окрім загальної боротьби, сильним був ще мотив помсти. Цікаво про це розповів Валентин Сім’янців, козак третьої сотні Чорних запорожців (військова формація армії УНР. — Ред.). Зокрема, про козака Терешка. Червоні знищили всю його родину — на той час сім’ї були великі, багатодітні. До слова, малого братика червоноармієць заколов у колисці багнетом... По тому Терешко убивав ворога і на прикладі ставив позначку. Так і Ладим із «Чорного Ворона» — хрестиком вишивав на шлику, скільки їх убив. Ці хлопці вже не боялися смерті. Боялися тільки, що загинуть і не встигнуть виконати свій план, тобто відплатити ворогові сповна. Тут напрошується порівняння із самураями: коли Японія програла, вони казали, що далі ведуть уже свою особисту війну.

Кожен із нас теж повинен вести свою особисту війну! Відповідно до своїх можливостей, професії, покликання, сумління, зрештою, гонору... Я це зробив своїм романом. І заяву з вимогою звільнити міністра освіти зробив завдяки тому, що «Чорний Ворон» привернув до себе увагу не лише моїх прихильників, а й ворогів. Коли на тобі фокусується увага, варто сказати своє рішуче слово. Адже є шанс, що тебе почують.

— В одному інтерв’ю ви якось сказали, що отримали відгук від продюсера російського «5 каналу» (Санкт-Петербург). Це — знаково. А чи одержували відгуки від українських медійників? І як ви оцінили б реакцію нашого інформаційного простору на роман «Чорний Ворон»?

— Я отримував дуже багато позитивних відгуків від українських медійників. Маю чимало прихильників серед тележурналістів, особливо на «5 каналі», ТВі... Бачите, коли згадую, де найбільше шанувальників, то першими спадають на думку опозиційні ЗМІ. Але не тільки: фактично на всіх телеканалах я маю своїх вдячних читачів, і це видно з ефірів.

— Скажіть, а як просувається справа з фільмом? До речі, чому вибрали іноземного режисера?

— Коли створили комітет зі збору коштів на стрічку, тоді я сказав на прес-конференції, що хочу, аби знімали тільки українці. Ми оголосили конкурс — такий собі творчий недержавний тендер. Скажу відверто: звернулися багато претендентів. Переважно з короткометражними і документальними картинами кінця 1980-х — початку 1990-х... Вітчизняний кінематограф настільки в занепаді, що вибирати дуже складно. Звертався до молодих. Думаю: нехай це буде людина невідома, аби лиш загорілася так, як я, і захотіла зняти фільм свого життя! Такої людини поки що не знайшлося. Через те я подумав про Гофмана. У Києві були мої друзі — польські письменники Марек Вавшкевич та Рішард Уліцький. Я розповів їм про свій творчий задум, і вони говорили з Гофманом. Попередньо його ця пропозиція зацікавила, але потрібен був уже сценарій. Тут я виявився неготовим. Орієнтуючись на те, що режисер буде український, гадав, що для початку книжки досить. Відтак удвох сядемо і концептуально вирішимо, як робити сценарій... Тим часом чимало поважних людей кажуть: «Ти даремно ставишся скептично до Голлівуду». Ми ж звикли, що це щось захмарне й недосяжне для нас. Кажуть, Мел Гібсон залюбки міг би взятися за таку тему, бо охоче знімає на матеріалі екзотичних країн...

— Скажіть, чи досить уже коштів зібрано на фільм?

— Ні, певна річ. Серйозних масштабних акцій ми ще не розпочинали: аукціони, інші заходи... Мені відомо, що чимало підприємців готові інвестувати в цей фільм: були «сигнали» від людей, завдяки яким він дійсно міг би успішно відбутися. Але насамперед бажано мати творчу групу, визначитися з режисером, адже люди звикли давати гроші під імена. А коли вже з усіма визначимося, почнуться головні акції щодо збирання коштів.

— До речі, ви не думали, хто може бути виконавцем ролі Чорного Ворона?

— Тут режисер повинен сам вирішувати, позаяк насамперед він є автором фільму. Гадаю, акторів варто пошукати, наприклад, у провінційних театрах, бо наші зірки, такі як Іван Гаврилюк, Наталя Сумська, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, уже старшого віку, а грати мають хлопці років двадцяти-тридцяти, хоч усі повстанці виглядали старшими від свого віку. Чекісти писали: «Денис Гупало возраста около 35 лет», а йому було 24. То тягар повстанського життя накладав на них відбиток.

— А яким накладом на сьогодні вийшла книжка і чи буде додруковуватися? Бо, скажімо, в Києві її сьогодні не знайти, в Черкасах теж немає...

— Бачите, навіть таке потужне видавництво, як Клуб Сімейного Дозвілля, котре працює на німецьких інвестиціях і технологіях, виявилося не готовим до такого попиту. На сьогодні вони надрукували десь 50 тисяч, але ж це тільки початок... Хоч мені складно назвати якусь точну цифру. Тим більше роман друкували два видавництва.

— А що тепер, після «роману всього життя»?

— Я зараз у великому цейтноті. Без моєї участі не обійдеться сценарій «Чорного Ворона». Ще маю зобов’язання написати до травня сценарій про паризький період життя Симона Петлюри та його вбивство. Фільм зніматиме Олесь Янчук. Це — художня повнометражна стрічка, в якій розповідь ітиме від імені Лесі Петлюри, дочки Головного Отамана. Але основною моєю творчою метою нині є роман про отаманшу Марусю. Раніше казав, що на тему повстанського руху вже висповідався сповна — все решта було б самоповтором. Але з’явилася ця постать, і я подумав, що така героїня, українська Жанна д’Арк, продиктує мені свіжий погляд на події та нову стилістику. Отаманша Маруся в нашій уяві завжди була суворою анархісткою, а насправді йдеться про молодесеньку шістнадцятирічну дівчину на ім’я Саша Соколовська із села Горбулів на Житомирщині. Там жили брати Соколовські, всі вони були отаманами, дуже відомими, і навіть сьогодні той край називають Соколівщиною. Олекса, Дмитро, Василь Соколовські загинули один по одному. Останнього брата заступила сестричка Саша, яка взяла собі друге ім’я Маруся. Під її рукою ходили 1000 козаків, 700 піших і 300 кінних. Вона, вочевидь, мала якісь «відьмацькі» здібності. Легенди про Марусю живуть і досі. Одні кажуть, що загинула, інші, що врятувалася. По жіночій лінії всі Соколовські були ворожками, і зараз у Горбулеві живе Ліза Соколовська, її онука, теж відунка. Дуже мудра й інтелігентна жінка. Вона каже: «Маруся не загинула. Вона могла виїхати в Канаду, законспіруватися під чиїмсь іменем, аби не кидати тінь на своїх рідних в Україні». Тут теж доведеться шукати закінчення твору, хоча, скоріш за все, отаманша таки загинула.

— Усі ті цікаві й важливі речі, про котрі ви оповідаєте, мало представлені в українському інтелектуальному процесі. Які фрагменти, на вашу думку, найбільше потребують відновлення? Над якими питаннями треба працювати в архівах, кого розпитувати?

— На жаль, ми вже втратили можливість спілкуватися з очевидцями чи хоча б з їхніми дітьми. Залишилися тільки легенди. Люди дізнаються, що я працюю над романом про Марусю, і дзвонять мені: «А ви знаєте, як Маруся загинула? Ось мені батько розповідав, що під Бердичевом». Інший пише в листі: «Я знаю, як загинула Маруся. В селі була на тачанці, на неї напали, вона відстрілювалася, її вбили». Але це свідчить про те, що Маруся стала легендарною і залишилася в народній свідомості.

Особисто мене найбільше цікавлять 1920-ті роки. Виявляється, що про них ми менше знали, ніж про Київську Русь. Бо їх приховували, отаманів навіть проклинати забороняли, щоб взагалі не згадувати.

— Оксана Забужко та Марія Матіос написали помітні, славні книжки про УПА, ви — про Холодний Яр. У будь-якій країні такий успіх породив би масу послідовників, своєрідне змагання між авторами. Як гадаєте, наші письменники братимуться за ці теми?

— Так. Будь-який успіх викликає бажання наслідувати. Інша річ — якість. А інтерес до теми Холодного Яру зростає. І з року в рік дедалі більше людей приходять ушановувати його героїв. З’являються громадські структури, в назвах яких фігурує Холодний Яр. А в літературі не може бути на одну тему багато сильних творів.

— Хто ваші поводирі — автори, з якими ви подумки в постійному діалозі?

— Я не сказав би, що повсякчас перебуваю в діалозі з кимсь. Мабуть, більше розмірковую про щось сам. Та коли говорити про вчителів, то для мене це — Григір Тютюнник, з яким мав щастя спілкуватися, дізнатися від нього про багато значимих для мене речей.

— Між іншим, доводилося чути таку думку, що ваш «Ключ» подібний до творів Григора Тютюнника...

— Гадаю, що не «Ключ». Ось у ранній творчості я був під сильним впливом Григора Тютюнника. Тоді я писав новели. Але не думаю, що це було погано, бо епігонство буває різним. Тютюнник і сьогодні залишається для мене ідеальним письменником.

— Чи ви опублікуєте ті історії, які не ввійшли в книжку?

— Звичайно. Наприклад, те, що я розповідав про Пономаренка, вже надруковано в додатку до нового видання книжки «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського...

— А як, на вашу думку, ті події відобразилися в тодішній українській літературі — радянській і західній?

— Шаную літературу Розстріляного відродження, але з особливим пієтетом ставлюся до письменників Празької школи, того ж Маланюка, Черкасенка... І якось дивно думати про те, що тоді, коли повстанці впродовж майже всіх двадцятих років воювали, в Харкові збиралися письменники і творили ВАПЛІТЕ, «Плуг», «Гарт»...

— Українська література представляє не лише Україну в Україні, а й Україну на експорт. Чи є пропозиції перекласти «Чорного Ворона» іншими мовами?

— Є, і не одна. Але я дотримуюся свого підходу до іншомовних видань. Я скептично ставлюся до кількості перекладів і ніколи не форсував цього. З Росією в мене особлива ситуація — там кілька разів купляли права на переклад, платили мені й перекладачам, але книжки в Москві не виходили друком після 1990 року. Хоч у Росії виходило навіть моє вибране, тому я не переймаюся, нехай і далі платять.

— Чи буде Росія за нашого життя такою, аби читати «Чорного Ворона» і не битися в конвульсіях?

— Важко сказати. У моєму випадку видавець мусить ризикувати. Була ідея, що Віктор Єрофеєв надрукує роман у своєму видавництві «Зебра», але воно, на жаль, збанкрутувало. А один багатий чоловік запропонував мені: «Давай видамо російською — і закидаємо Крим і Донбас». До такої експансії я поки що не готовий.

— Який комплімент щодо «Чорного Ворона» вам найбільше сподобався?

— Одна мила дівчина сказала мені: «Ви зробили для мене дуже підступну і неприємну річ. Після вашого роману я більше нічого не можу читати».

Для тих, хто готовий долучитися до підтримки кінострічки за мотивами роману «Чорний Ворон», — кошти можна переказувати на рахунок:

Одержувач: Шкляр В. М.

Банк: Приватбанк

№ р/р 26202601729257

МФО: 305299

ЄДРПОУ: 14360570

ДО РЕЧI

На альтернативну Народну Шевченківську премію для письменника Василя ШКЛЯРА за роман «Залишинець. Чорний Ворон» уже зібрано 65 тис. грн., повідомляє УНІАН із посиланням на «Газету по-українськи».

Крім того, незабаром на запрошення української діаспори Василь Шкляр вирушить до Канади, де презентуватиме свій роман «Чорний Ворон» у десяти містах.

Розмовляли Марія ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День», Олег КОЦАРЕВ