Днями її буде представлено в Ужгороді.  З цього приводу ми вирішили поспілкуватися з її автором – відомим закарпатським письменником, драматургом та журналістом. 

- У нас мало хто пише про театри, тож розкажи, як виникла ідея театральної повісті для дітей?

- Серед кількох моїх життєвих уподобань є і театр. Загалом я десять років пропрацював завлітом у найбільшому театрі Закарпаття. Це багато, враховуючи, що за фахом я журналіст. Пізнав життя театру не тільки зі сцени, а й за кулісами. 

І мені як театралу було прикро, що ми не маємо популярних дитячих творів про театр. Адже той же «Золотий ключик» з Буратіно, Мальвіною і Карабасом-Барабасом – це казка про театр маріонеток. 

У багатьох літературах дитячі книжки про театр є. Власне, це і стало поштовхом створити таку українську дитячу повість. Тим паче, що добре знаюся з акторами й режисерами різних театрів, а їх на Закарпатті, слава Богу, аж п’ять професійних. Це багато, як на невелику область. 

- Порятунок театру у повісті - це ситуація, яка справді мала місце, чи вигадана? 

- Як кажуть, нема диму без вогню. Я люблю відштовхуватися від життя, описувати реальних прототипів. Тому основою для сюжету взяв гострі колізії довкола нашого обласного театру ляльок, коли ставилося питання про його закриття через буцімто аварійність приміщення. Хоча багато хто в цьому вбачав далекоглядні плани спритних ділків. Однак театральній громадськості, а насамперед самим лялькарям вдалося відстояти свій рідний, затишний простір.

- Дуже сподобалася така фраза з книжки: "Головне, що театр — це місце, де не тільки єднаються серця, але й трапляються справжні дива". То твоя мета була зацікавити дітей театром через книжку?

- Так. Адже театр – це синтетичне мистецтво, в якому поєднуються література, музика, костюм, грим, художнє оформлення, пісня, танець, декламація, акторська майстерність та режисерська думка. Діти в місті ходять до театру, принаймні поки маленькі. Батьки їх водять на лялькові вистави, бо на інших заходах малюки просто не висиджують.  

Однак, крім казкової історії на сцені, вони мало що пізнають про життя самого театру. Як створюється вистава? Які професії є в театрі? Що відбувається зі «списаним» спектаклем? Про все це я намагався ненав’язливо розповісти, аби, прочитавши повість, читачі трохи більше дізналися про театральне закулісся. Часом там вирують значно крутіші пристрасті, ніж на сцені. 

- Ти не вказуєш, що події відбуваються в Ужгороді, але це вгадується через характерні риси: пішохідний міст у центрі, маленький театрик біля річки. Чи йдеться про будь-яке місто України? 

- Якщо там не згадано конкретну назву Ужгород, значить, авторові йшлося про загальний образ невеликого міста. Хоча якщо воно має свій ляльковий театр, то не таке воно вже й провінційне. Те, що воно подібне на Ужгород, так це чудово: значить, автор не вигадував з голови, а малював з натури. Такі малюнки завжди переконливіші.

- Цікаво, чому ляльок так цікаво звати - Фортель, Мімі? 

- Імена персонажів – це теж характеристика. Якщо Фортель, значить – ця лялька з характером, не боїться халеп, навпаки – вона ще й сама їх створює. До речі, словник української мови пояснює слово «фортель» як «несподіваний вчинок, витівку». Яке краще означення потрібно для головного героя?

Так само й ім’я балерини Мімі. Нині навіть вживаємо прикметник «мімішний» – на позначення чогось дуже милого, потішного, суто дівочого. Ці імена говорять самі за себе. 

- Ілюстрації до книжки намалювала львівська художниця Марина Шутурма. Як вони відобразили події у книжці? Чи додали щось нове у сприйняття тексту?

- Я познайомився з Мариною на презентації книжки на Львівському форумі видавців. Доти ми не спілкувалися, так що вона самостійно витворювала персонажів, спираючись на текст. Її стиль експресивний, близький до пародії, карикатури, тут багато іронії, гумору, мало отої «мімішності», про яку я згадував. Це робить книжку цікавою не тільки для дітей. Зрештою, казковий світ у повісті переплітається із реальним, який далеко не такий прекрасний, як у казках.

- Досить помітною є романтична лінія. Мені здається, що одна з ілюстрацій - це чудовий варіант валентинки. 

- «Фортель і Мімі» – це твір про любов у різних її проявах: любов до театру, до свого фаху, до театрального побратимства, і , ясна річ, перша закоханість, яка завжди несподівано виникає у час найдраматичніших моментів життя.   

- У книжці є така фраза: "Діти — це найчесніші глядачі. Якщо їм нудно, вони зроблять усе можливе, щоб продемонструвати це присутнім". От як написати дитячу книжку, щоб дітям було читати не нудно? Є якісь персональні таємниці?

- Найнудніше – писати про ідеальних героїв, таку собі ходячу інструкцію: як бути найчемнішим хлопчиком чи дівчинкою. Часом чую докори, що забагато реального життя в книжках для дітей. Мовляв, окремі герої дозволяють собі курити, випити чарку і подібне. Навіть не знаю, як на це реагувати, адже в Україні більшість населення не є абстинентами, а кожен другий – палить. 

- Чи потрібно для дітей створювати стерильні книжки, в яких панує рожевий, вигаданий світ? Тоді чому в шкільній програмі вивчають Тома Сойєра, який курить люльку, вчиняє постійні бешкети і водиться з волоцюгами, втікаючи з дому? А це ще й до того підліток! 

- Мені здається, що книжки мають говорити і про наявні проблеми, особливо якщо вони змальовують наше сьогодення, яке далеке від ідеалу. Сучасні діти дуже поінформовані, тому даремні намагання щось від них приховати. Навпаки – краще з ними про це виважено говорити.  Світова класика побудована якраз на гострих конфліктах. 

- Ще отаку фразу знайшла: "Ви ніколи не міркували про те, яку роль у нашому житті відіграє випадок? Якась абсолютна дрібничка, банальний збіг може все перевернути з ніг на голову. І щойно ви були найщасливішою людиною на землі, а за мить — усе ваше щастя розвіялось, як дим". Тобто ти вважаєш, що усі події в книжці рухаються долею випадку? Чи кожен випадок як елемент сюжету заздалегідь продуманий автором і лише здається випадковістю?

- Мабуть, десь у засвітах існує Вселенський розум. Принаймні хочеться у це вірити. Вірники різних конфесій називають його по-своєму.  Однак кожен випадок, як на мене,  це теж певна закономірність. І часом наша участь у таких випадковостях не є такою мізерною, як здається. Хоча з книжкою якраз усе дуже просто: у неї є автор, який усе, що ви читаєте, в неї заклав.