«Часом те, що неправильно — найкращий вибір». А ви згодні з цим твердженням? Саме на ньому я зафіксувала погляд, коли вперше розгорнула збірку Олександра Козинця «Стежки босоніж». І, власне, дотепер повторюю цю фразу щоразу, коли життя виганяє мене з літака — стрибнути з парашутом, коли не знаєш, чи достатньо буде смикнути за кільце, щоб парашут розкрився. Чи принесе мені цей вибір більше радості? Чи я про нього шкодуватиму?

А от про що я не лише не шкодую, а навпаки, пишаюся цим — що книжка «Стежки босоніж» оселилася на моїй книжковій поличці, і щодня звідти — мало не буквально — випадає новий афоризм поета. Адже так, перед вами збірка поетичних афоризмів, якими можна було щодня впродовж року заповнювати фейсбук, інстаграм і твітер одночасно: найідеальніша дружба — з головою; поверталась весна додому через зламаний тин; пише про щастя той хто відчував жалі; усі ми — чиїсь колишні. І навіть підпис «Конфуцій» під тими афоризмами не обов’язковий: Олександра Козинця в літературних колах уже знають досить добре. Його роман «Картка Марії», поетичні книжки «Мамо, твій син — літак», «Води Божого океану», «Землі Божого саду», «Ластовиння» показали: перед нами поет, якого можна (і треба!) розбирати на цитати, бо майже кожна фраза обов’язково відгукнеться читачеві.

366 віршів на кожен день року — це вже не перший поетичний календар Олександра: 2019 р. вийшла друком його поетична тетралогія «Сезони днів»: «Скибочки літа», «Тричі осінь», «Pin-code: зима» та «Обвітрена весна». А 2021 р. поет повторив свій експеримент, видавши збірку «Дороги світла». І досить легко уявити, що існує, крім книжки, ще й справжній паперовий календар, із яскравими ілюстраціями — гідний сувенір для книголюбів. Шкода, що досі цю ідею не підхопила жодна книгарня та жодне видавництво.

«Цю збірку ви можете “розтягнути” на рік чи прочитати швидше, а потім ще раз прожити кожну поезію, синхронізувавшись із календарем», — таку пораду дають читачам в анотації. Але я не синхронізувалась із календарем, натомість наклеїла на кожну сторінку наліпку, щоб легше було шукати: «соцмережі», «пограбування», «кава», «еротика», «екологія», «дощ», «алкоголь», «Бог» та навіть «розділові знаки». Саме за таким тематичним принципом я її й гортаю.

Здається, в авторових замальовках передбачені всі-всі-всі, вони дивляться на нас із дзеркала: і той, хто читає книжки в метро, і той, хто проводить левову частку свого часу в тягнучках, і спокусник, який одразу втрачає цікавість, тільки-но відчуває взаємність, і дитина, яка просить їсти в зайнятої мами, наклеюючи цидулку на монітор.

Одні тексти обертаються, мов Місяць навколо Землі, круг єдиної, старої мов світ теми, не виходячи поза її межі:

кожен
перетинає кордон
зі своїм багажем
несе його в серці
від щастя курличе

хай як приємно
десь там було б —
в рідне гніздо
хочеться
якнайшвидше!

Натомість в інших поезіях спостерігаємо «перемикання кадрів», перестрибування думок — від філософських узагальнень до фокусування на конкретному:

часом те що «неправильно» —
найкращий вибір
не все ж тільки розуму
обирати?
рослинам потрібна земля
вода — рибі

тобі серед тижня
потрібно в Карпати

Фактично до кожного твору з цієї збірки можна дібрати антитезу. Ось, наприклад, вірш від 2 січня закликає уявного читача до звичних дій:

зателефонуй
зранку
мамі
й одягайся
тепліш

А вже вірші від 5 листопада тому-таки уявному читачеві пропонують зламати систему:

дій сьогодні навпаки
зателефонуй мамі
й запитай чи вона у шапці

Саме так, у збірці мовби змагаються дві основні теми: порушення правил та меж (22 і 27 січня, 16 та 25 травня, 6 та 24 червня, 2 липня, 23 вересня) і неухильне їх дотримання (3 січня, 21 лютого, 5 червня, 9 липня, 5 серпня, 6 жовтня). Проте навіть ліричний персонаж-перфекціоніст не є перфекціоністом у класичному розумінні: закликаючи робити запаси, автор уточнює, що йдеться про запаси тепла. А герой-бунтівник нагадує про відповідальність за наслідки.

«То яких порад мені слухатися?» - знервовано спитаєте ви. Адже вам радять то не залежуватися в ліжку («ти сьогодні довго спиш переводиш прекрасний ранок»), то, навпаки, відпочивати довше («ну хоч у вихідний не вставай так рано»); закликають то бути вдячними за те, що доля привела у ваше життя цю людину («ти можеш довго вертіти носом та носа від нього не відвертай»), то акцентують на тому, що ця людина вас не варта («як би ти не старалася як би ти не годила він цього не оцінить йому по цимбалах»). Скільки життів може прожити один читач, щоби виконати всі-всі настанови цієї книжки й не заплутатись у них?

Деякі вірші вже побачили світ у тетралогії «Сезони днів» (2019) та «Дороги світла» (2021): «у тебе є персики у нього горіхи», «а любіть не прив’язуючись до дат», «жінка жінці — підбори з нової колекції», «доки знайомі переконували» та ін. Але я б не назвала це самоповторами — радше схоже на озирання автора на себе вчорашнього, оцінку творчого шляху, пройденого за ці п’ять років. І той, хто читав Козинця раніше, може побачити, в чому поет лишився вірним собі, а в чому еволюціонував.

Традиційно, як і в попередніх збірках, письменник тримає надійний зв’язок із українськими класиками та сучасниками. У «Стежках босоніж» спостерігаємо переосмислення Шевченкового «Заповіту» («люби світ»), «І мертвим, і живим...» («учітеся читайте»), Сковородиного «Всякому місту — звичай і права» («допоки одні економлять на всьому»), Франкового «Тричі мені являлася любов» («сьогодні одну з ілюзій розвіють нічні вітри»). Олександр Козинець ніби сперечається Олександром Олесем — «Сміються, плачуть солов’ї» vs «Кулаки ви мої», Іваном Малковичем «З янголом на плечі» vs «Сумувати не час» — і такі поетичні діалоги завжди провокативні, від «та як він посмів» до «але ж як цікаво».

Від попередніх збірок «Стежки босоніж» відрізняються яскравішими контрастами: міська каналізація vs зацвіла акація, зухвалішим жонглюванням мовними кліше, які в польоті перетворюються на влучний образ: час викидати скелети з шафи нехай зайве не захаращує простір. Як і в попередніх збірках 2022—2023 рр. (особливо це стосується книжки «Мамо, твій син — літак») читач повсюдно чує важкий подих війни, та хапається за життєдайні рядки, щоб прогнати від себе тривогу, опирається, мов на міцні милиці, на заклик жити попри все, давати собі найкраще, доки є змога:

не треба більше ховатись
від сирен в укриття —
час мандрувати світом

Або:

дистанціюйся від новин
поганих
особливо вранці
та істини шукай
не в винах
а в часі
що тече між пальців

Як я вже писала, автор підсвітлює, видає на-гора, оголює та розкладає на атоми чимало актуальних тем. Та наскрізна тема збірки «Стежки босоніж» — зміни, трансформації. Чи не найчастіше, за приблизними підрахунками, Олександр Козинець говорить саме про трансформації: «свої трансформації не винось на загал»; «загоїться трансформується переболить»; «після всіх трансформацій підеш вперед і вгору»; «трансформації зміни оновлення — все у тобі». У час війни, коли суб’єктність людини поставлено під сумнів, а життя її висить на волосині, дуже важливо бодай іноді повертати собі відчуття контролю над власною долею. Я — господар свого життя, а не просто один із мешканців будинку, в якій не сьогодні-завтра може влучити ракета; я — жінка, яка здатна сама прокладати стежку, не боячись, що окупант зробить це замість мене. Мотиваційна поезія потрібна, адже вона не дозволяє читачеві засумніватися в своїй притомності.

Тим, хто не може чи не бажає звернутися до психолога, Олександр пропонує — у віршованих рядках — необхідний мінімум. Інколи це може навіть стати мінімумом достатнім, щоб почати життя з чистого аркуша, з усіх можливих варіантів обрати себе, зізнатися в любові до себе та повірити в цю любов.

«Стежки босоніж» однозначно раджу до прочитання — за ранковою кавою, в транспорті, в черзі або на самоті в бомбосховищі. Хто знає: раптом під час відбою повітряної тривоги в читачеві відбудеться ота сама доленосна трансформація?

За прикладом автора дякую Богу, ЗСУ і ППО за те, що автор написав, видавець зміг надрукувати, а я — прочитати «Стежки босоніж». Колись цей довжелезний коридор буде подолано і ми вийдемо на світло. А авторові побажаю чимшвидше стати легендою і квітнути для всього світу, що б там не сталося. Адже ти, Олександре, на це заслужив.