Зазвичай лишепоодинокі успішні прозаїки не розпочинали свій літературний  шлях  із поезії. Щоб відтак відректися від неї (музи ревниві). Деяким з них іноді ще писатимуться вірші, які залишатимуться блідими тінями створених епічних текстів. Та це правило абсолютно не стосується Надії Гуменюк. Всеукраїнське визнання до неї прийшло спершу саме завдяки поезії, а вже опісля її проза  стала беззаперечним явищем  у сучасному літературному процесі. Як підтвердження цього – і наклади книг, і багатотисячна читацька аудиторія. І, безумовно, низка  промовистих  відзнак,  серед яких - і літературна премії   Кабінету Міністрів імені Лесі Українки,  й  перемоги в конкурсах  «Коронація слова», «Гранд-Коронація». Та унікальність Надії Гуменюк як майстрині слова  і в  тому, що все, створене нею (як поезія, так і романи, повісті, оповідання, п’єси, загалом – понад шістдесят книг) означене талантом. Як і в тому, що вона, пишучи великі епічні полотна,  продовжує творити Поезію з великої літери. Глибинно-довірливу, що ввібрала в себе  мелодію  непроминальності. Поезію, в якій ліричні та  філософські першопочатки – єдина, гармонійна цілісність, у якій  нема місця плакально-сльозливим   наріканням, самобичуванню чи інвективам-випадам, адресованим не конкретизовано-абстрактній планиді. Зрештою, як зазначає сама авторка «Ворожіння на мальві», сутність її унікального поетичного  світу – і в  сповідальному зізнанні-зверненні: 

Моя молитво вечорова,

Моє світання золоте, 

Пресвітле материнське  слово,

Що теплим променем цвіте!  («Рідне слово»). А  водночас  цей катрен -  і ключ до всієї  книги  поезії, що зцілює від апатичних  пасток загалом і надихає на торування земного шляху, попри найсуворіші виклики.

«Ворожіння на мальві» Надії Гуменюк, з кожним  із  п’яти  розділів («Сад осінніх ілюзій»,  «Слово на чатах»,  «Непроминальне», «Осінь для мавки», «Кіт і пані»),   - поліфонічна та цілісне пісенно-щемлива   візія буття.  Поетеса, звертаючись: «Рятуй нас, любове! Храни нас, надіє!», зрештою, не сумнівається, що «світу печаль переллється у світло» («Тримай  мене, пташко…»). Цей  оптимістично-життєдайний наратив, поєднуючи в собі вмиротворення сяйвом любові та неспинний плин неспокою, радість і біль, віддзеркалює як  історичну трагідраму народу й особистості, так і  пастку сьогодення та загадку прийдешності. Адже Надія Гуменюк знає, що універсально й конкретизовано,  узагальнено й особистісно, відвічно й щомиттєво «життя – як сад. І сад цей – Гетсиманський… А  ти ідеш. Сліди твої солоні. Самотній сад. Самотня  в ньому путь» («Життя як сад»). Ця  нещадно-невмолима   правда для всіх, перефразовуючи «На шляху – від засвіту у сутінь…», «заблукальців в лабіринтах часу»,  кому судилося  не розминутися з собою.   

Водночас Надія Гуменюк, заглиблюючись  у часопростір  українського історичного буття із перманентними трагічними  викликами, пропонує своє бачення-сприйняття  сьогодення. Причому як  без апокаліптичного фаталізму, так і без бравурно-холодного пафосу. Навіть у поезії патріотичного звучання вона залишається вірному ліричній налаштованості своєї вдачі, не стаючи при цьому бранкою, здавалося б, неминучих  сумніву чи зневіри. Адже для неї  завше Україна – «серця мого святість» («Вітчизні»). Адже, «крізь жах війни, крізь смуток, біль і гнів» бачить «в душі людській нетлінній стільки світла і небес», вимолюючи: «Дай, Боже, перемогу Україні!» («Великдень»).  Услід за  матір’ю,  чий син іде добровільно йде на фронт, благає у контексті з «Розп’яттям»   Ієроніма Босха: «У пеклі, у бою важкому храніть його, всі святі» («Світлиця всотує сонце…»). При цьому не втішаючи себе ілюзіями щодо перспективи еволюції ворога та повернення  впродовж  відносно близького часу до мирних реалій, оскільки  «хтозна, що чекає нас завтра» («Кого ти шукаєш на цьому руйновищі, птахо…»), все-таки вдивляється у прийдешнє, коли 

І буде так: зима відправить тризну, 

Пташа крилом обійме далину.

І материнським голосом Вітчизна

Тебе покличе в звільнену весну («Печаль димів над згарищами раю…»).

Поезія Надії Гуменюк унікальна гармонійною єдністю глибинно особистісного та однозначно принципового у сприйнятті реалій. Тож у «Ворожінні на мальві» нема випадкових, імітаційно-відчужених, награних   віршів, словесної гри, аби сподобатися тій чи іншій категорії шанувальників поетичного слова. Творячи  переважно за канонами силабо-тоніки, нечасто вдаючись до верлібрової практики,  поетеса   майстерно використовує  ритмо-мелодійне  багатство української  лексики.  Як зазначав  Євген Баран,  «легка й доступна поетична мова Надії Гуменюк. Немає насильства літературної штучності у слові й образі». 

Кожен вірш  Надії Гуменюк – дбайливо вивершений текст, де неодмінна емоційно-настроєва складова суголосна зі змістовим сенсом, де нема недбалих образів – як для показової епатажності,  так і для демонстрування  дидактичної правильності. Використовуючи здебільшого вивірену строфіку  катрена, вона максимально увиразнює акценти, маючи багатющий досвід буття в художньому слові. Тож кожен її вірш – цілісна метафорична сутність, яка стає своєю для читачів різної філологічної підготовки, не відштовхуючи  як  штучною ускладненістю,   так і награною спрощеністю.  Усвідомлюючи   власне покликання  та  силу свого дару, якими б  на поставали іспити сьогодення, Надія Гуменюк живе й творить, знаючи, що «час випробовує Поета, Поет карбує час в слова» («Ця ніч – як чаша  для причастя»). Не сумніваючись, що, попри все, «зійде Янгол-переможець  із теплим стягом сонця у руці» (Солоний дощ, неначе сльози Бога…»).

«Сад  осінніх ілюзій», перший розділі книги,  філософською заглибленістю  та чистотою  чуття наче апелюючи  і до  сковородинівського «Саду божествених пісень», і до  «Казок з Яринчиного саду», прозового шедевру самої авторки,  стає своєрідним заспівом до «Ворожіння на мальві». Тут і молитовно-благальне, адресоване і сучасникам, і прийдешнім поколінням співвітчизників «Рятуй нас, любове! Храни нас, надіє!» («Тримай мене, пташко»),  й  оптимістична візія:

Які б сніги нам тут не замітали,

Ми знов зійдем, як молода трава («Спить очерет, немов списи іржаві…»). Як і загалом осягання словом парадоксальної сутності земних шляхів,  відвічної трагічної загадки людської природи.  Коли, зокрема, непросто визначити, «хто тут Авель, а котрий з них Каїн» («Серед трави, що вище голови…»),  «хто кому тут Юда і Пилат» («Ні меча, ні шаблі, ні набоїв…»), коли залишається завше чинним «закон спорідненості світла самотніх квітів і людей» («В садку буяють квітограї…»).  Світ поетеси  -  відчуття «небесних ритмів, музики та рим» («Світає.  В вірша – перше рандеву…»). Він – і в  погляді  «небес печальних     очей» («Осіння рівновага. Терези…»),  баченні, як «у   сон із Божої долоні летить кирпате янголя» («У чебрецевому полоні…»). Код  до розтаємничення  збірного, цілісного, унікального  світу   «Ворожіння на мальві»  - в проханні до Бога: «Не звільняй мене від страху не почути тих, кого люблю» («Ні пророцтв, ні менторств не приймаю…»),  в ностальгійному     поверненні в благословенний час, зігрітий присутністю матері, коли «слова, як заполоч, цвіли» («Сад віршував хореями і ямбами…»).

Надія Гуменюк творить, уміючи «вихоплювати» промовисто-об’ємні деталі. Тож у неї «ліхтар в саду – як око вічності» («Старий змагається із осінню»), спроможність  уявно йти  вночі туди, де «свічечка мала ще гріє білий сон села» («Із димарів біжать дими…»). Поетеса, наближаючи читача до істинності, володіє даром  лаконічної афористичності.  У переліку її акторських  максим – констатація «Остання краплина літа солодша за літо все» («Останній метелик літа…»), розуміння того, що «Людина – дитина небесна на чорних долонях землі» («Хтось пастки на тебе розклав…»), сприймання людської земної місії в  інфінітивах   «Пережити… Жити… Воскресати…» («Відцвіли стокротки… Тільки відсвіт…»).

Зрештою, кожен розділ «Ворожіння не мальві» - екскурс для читача  у життєдайний простір незгасного  світла талановитого слова. Як у завершальному («Кіт і пані») -  щемливо-особистісному відлунні жіночих  сповідей, так і в  «Осені для мавки», де мінорний емоційний фон увиразнює стоїчну сили волі  та незламності вдачі. І, безумовно,   в «Непроминальному» з  універсальною констатацією-настановою «Прожити може і без нас цей світ, та  як прийшли, то – ради Бога! – будьмо! («Тримаймось за довір’я, як за пліт…»). З  екзистенційним одкровенням (після подумки мовленого «Всевишній! Наш душ не промини!») ,  що  душа 

Така чутлива і така печальна,

Така самотня і така одна, 

Як неба незбагненна таїна («Все проминальне: і сніги, і зливи…»).   

Надія Гуменюк творить  свій художній світ,  сутнісно, а не парадно-демонстративно, як буває в багатьох поетів, сприймаючи  українську літературну традицію. Навіть, здавалося б, програмні  вірші, які зазвичай читаються під час ювілейних імпрез, у доброму сенсі подивовують щирою шанобливістю, дивовижною здатністю  співпереживання. Як промовиста ілюстрація до вище зазначеного – «Колодяжне. У «білому» будиночку Лесі». Звертаючись до геніальної попередниці на «Ви»,  поетеса  не хоче потривожити словами  «цю білу тишу, цю печаль», адже перебуває тут, не принісши «фальшивих фраз і фраз парадних». Налаштовуючись, відчуваючи непроминальну присутність Лесі Українки, «на струни Вашої любові, на вічний погляд із небес».   

У назві книги не випадково акцентується  увага на образі мальви. Як у символіці  «Мальв» Романа Іваничука. Як,  вочевидь, мотивовано це слово ставало навіть жіночим іменем у Василя Земляка та, відтак, у  поетичній кіноверсії «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука. Адже  для  Надія Гуменюк  завше  «гріють душу мальви біля хати», у якій «вікно до сонця й мама при вікні» («Мій ранній рай біля сузір’я Мальви…»). Подивовуючись, як зростає ця квітка, яку ніхто не сіє на обійсті, де «давно вже мама відцвіла», переконується врешті, що  «мальва непроминальна. Пам’яті дивоцвіт» («Тиша сакраментальна…»). Для неї «мальви стоять на чатах часу, чекання і снів» («Вечір… Шаленство магій»).  Духовна пристань посеред   океану   часоплину, з «серпанком весен, осінню осіянь» (яка мелодія алітерації!) – для поетеси з «білою мальвою – саду камертоном» («Ловлю любов, як нитку Аріадни…»).   Зрештою, як у першому рядку вірша, засвідчуючи карб повсякчасного дороговказу для  своєї долі, - «Зоря як мальва. Й мальва, як зоря». 

Нова книга поезій Надії Гуменюк  - не лише свідчення  її подальшого творчого поступу. «Ворожіння на мальві» - світ світлого життєдайного слова,  зітканий з непроминальної   любові. Світ, який, беручи в  полон, окриляє  та надихає, попри трагідраму  реалій.