Скільки  сторінок української  історії  досі залишаються якщо не «білими плямами», то не інтерпретованими у текстах художньої літератури?  Тож, перефразовуючи відомий вислів Максима Рильського, можна риторувати: не знаючи свого минулого, чи матимемо своє, а не нав’язане тим чи іншим учорашнім, сьогоднішнім чи завтрашнім окупантом, майбутнє? Роман «Чорнокнижник і дзвонар» Володимира Лиса, «переселяючи»  читача в чотирнадцяте століття, власне і покликаний допомогти  сучасникові  вилікуватися  від історичної сліпоти, не ідеалізуючи та не схематизуючи тодішніх надзвичайно складних вітчизняних   реалій. Крізь призму доль Ярослава ( з прізвиськом Кульгавий), якого називали чорнокнижником, та Романа, згідно з художньою концепцією автора – сина отруєного князя Юрія ІІ, володаря Володимирії (Волині) та Галичини, письменник пропонує свою візію українського буття на одному з історичних «переломів».

Роман започатковується 1323 роком, коли  в селі Біличі (навряд чи варто буквально сприймати  його з нинішнім населеним пунктом поряд із селищем Благодатним) неподалік тоді ще княжої столиці Володимира,  «посеред холодної ночі, на межі зими і весни», народжується   довгоочікуваний  хлопчик. Його, згідно з волею отця Гермогена, священника  церкви  в сусідніх Підгайцях, оскільки  з’явився на світ у день благовірного великого князя Ярослава Мудрого,   назвуть  Ярославом. Письменник, «переселяючи» читача в тодішні реалії,  намагається об’єктивізувати і побутові обставини, й загалом не лише  зазирнути у світ тодішніх «топтальників рясту»,  а  й  наблизитися  до  розуміння справжньої людської сутності. Він в одному із трьох епіграфів до роману  «Чорнокнижник і дзвонар» сфокусовує, цитуючи філософа й письменника Якоба Нідельмана (Джейкоба Нідлмана):  «Людина – що це? І чому вона на цій землі?» 

Як ідеться  у «Трьох народженнях», першій із чотирьох частин книги,  у типовій сільській  волинській  сім’ї матеріальні чинники виявляються чи не найвизначальнішими для виживання. Зокрема Стратон  живе  передовсім прагненням  до постійного збільшення статків, викорчовуючи з дозволу князівської влади лісові ділянки під поле. Він по-рабськи  працює, не  покладаючи рук, не відчувши ніколи кохання, і в сім’ї керується усвідомленням власної вседозволеності. Дружину  Феодосію через будь-яку настроєву примху  чоловік нещадно б’є.  Доньки Василина й Одарка страждають і тому, що «не можуть його  любити, а тільки боятися».  У цих умовах можна майже не сумніватися,  яка доля очікує Ярослава та які риси характеру при цьому він успадкує. Аби відтак, пригадуючи аксіому про несповідимість усіх земних шляхів, вкотре повторити: не так сталося, як гадалося. 

Хлопчик, який ледь вижив при народженні, росте  вразливим і допитливим.  Він подивовується,  «чого дерево росте»,  а проводжаючи поглядом птаха чи метелика,  чекає на їхнє повернення. А за два місяці до свого п’ятиріччя, бувши хворим, попросить  у  матері дозволу потримати батькову чашку, що була «єдиним справді гарним предметом у їхній оселі». Та тоді «сталося лихо, біда – повертаючи чашку в долонях, милуючись квітами, що мовби танцювали, Славцьо впустив її». Відтак, після нещадної  екзекуції  Стратоном,  дитя все-таки дивом вижило,   наче вдруге народилося.  Та  це «був уже інший хлопчик. Не веселий, хоч і з острогою на батькову суворість, не допитливий, який хоче про все на світі   знати й має дізнатися про всі ймення людей, дерев, птахів, трави, таємницю їхніх назв і їхнього  зростання, а мовчазний, заглиблений у себе, дикуватий. Його цікавість нікуди не поділася. Вона  тепер сиділа глибоко в ньому, Ярослав усотував світ мовчки, пропускав крізь себе й наче там, усередині, складав і розкладав по поличках». А після чергового іспиту долі, коли Ярослав упав із вишні та доповз до порога, волочачи   поламану ногу, «він   мовби народжувався втретє. Уперше – коли з’явився на світ  із материнського лона. Удруге – коли відчув, що житиме після жорстокого побиття    батьком. Утретє він ставав іншим, і це, як і перші два рази, відбувалося зі страху. Перед світом, на який  він з’явився, перед батьком, якому він  хотів бути потрібним, але не міг, і перед майбутнім, яке було ще невідомішим, ніж досі».

Пишучи  сюжетну  лінію Ярослава, Володимир  Лис  дає можливість читачеві розмірковувати про парадокси життєвих шляхів у параметрах будь-якої епохи, про людську спроможність як розминутися зі своїм покликанням, так і «знайти себе». Герой роману, попри  ніби фатальність   фізичної  вади  (ліва нога буде коротшою), без жодних логічних підстав інтуїтивно відчуває, що приреченість  не всесильна, що попереду – стільки дивовижного.  «Йому здавалося, що  та нова стежка його уяви неодмінно буде сонячною, виведе на такий простір, що перехоплювало подих. Стежка мала перерости в дорогу, яка вела ген-ген, аж до сонця. А там він ішов по сонячному променю». І тут несподівано (хоча нерідко випадковість – вияв закономірності) спрацьовує принцип потрібної людини у свій час. Тим, хто не дозволить Ярославові розчинитися в пеклі  сімейної тиранії та рабської фізичної праці, виявиться  священник Гермоген.   Дивлячись на дитину біля ікони, він побачив, що  «обличчя хлопчика було не натхненним, як можна було чекати, а начеб відсутнім, чи натхненно-відсутнім – він мовби перебував десь далеко звідси». Душпастиреві «щось провіщало, Бог явно посилає йому якийсь знак. Цього хлопчика з ім’ям   Ярослав із села Біличі, певно, як і великого князя позаочі (а може, й у вічі) називають Кульгавим. Отець Гермоген відчув – мусить бути причетним до його подальшої долі».  Відтак, коли вже хлопець прислуговуватиме  в  церкві, священник навчить його грамоті:  Ярослав  уже за два місяці міг самостійно читати. За душпастирською  рекомендацією стане послушником у  Свято-Георгіївській  обителі  у Володимирі.  Тут він, попри суворий режим, мав нагоду  не лише читати, а й, за наставництва     отця Мануїла, вивчати латинську  та давньогрецьку мови. «Після домашнього важкого існування (саме існування, а не життя) перебування в монастирі (навіть у ролі послушника) здавалося Ярославові раєм». До того ж «у монастирі перебували ті, що мовби втікали од цього реального світу, але й прагнули його пізнати через любов до Бога, через пізнання самого Бога, наближення до Нього».

Однак ставши ченцем  обителі вже   з  отриманим у  чернецтві іменем  Йосафата, розмірковуючи над сутністю  Бога, віри, людського  покликання,  він відчуває себе чужим серед братії.  Ярослава не цікавила перспектива монастирської кар’єри, він не здатен був на підступи, фальшиве демонстрування начебто праведності. Однак  він, іноді у стилі апостола Хоми, ставив собі «недозволені» запитання, адже не міг, через свою вдачу, бути нечесним із собою.  Тож «Ярослав справді не знав, що йому робити з тим хаосом  думок, які роїлися в його  душі, його  голові, буквально  налітали на нього… Всевишньому належало вірити й поклонятися, бути Йому вірним рабом, тільки Йому й більше нікому в цьому грішному світі. Бог  не хотів, аби Адам і Єва пізнали істину. За це прагнення на спокусу Він покарав перших людей, а відтак і все наступне людство важким, гірким життям, здобуванням хліба  насущного в поті чола свого… Бог боявся…  Створених Ним же людей. Такі думки – великий, вельми великий гріх». При цьому для Ярослава «зовсім  інакшим був Син Божий Ісус. До Нього хотілося прихиститися не лише розумом, вірою, але й серцем. Але протиставляти Бога-Отця й Бога-Сина теж було великою єретичністю… Від таких думок треба було втікати, але не було куди.  Стіни монастиря наче звужувалися, обступали його з усіх боків. І стискали й так маленький простір».  Навіть коли Ярослав  уже пішов із  обителі, його «душу знову, як уже не раз із ним траплялося, облягали сумніви». Зокрема, «якщо людину створено за подобою Божою, то чому стільки нещасних людей? Доль, що не склалися?»

Принагідно зауважимо, що, зрештою, нерідко такі чи подібні думки, які непокоїли героя  роману «Чорнокнижник і дзвонар»,   у різних версіях висловлювалися  не лише в чотирнадцятому столітті. Не залишається осторонь цієї завше актуальної проблематики й письменник. Вдаючись  до  прийому так званих  авторських відступів (подібно до  голосу  з-за кадру під час фільму), він ділиться власними думками, покликається  на книги майстрів слова, зокрема  італійця Умберто Еко, португальця-нобеліанта  Хозе  Сарамаго  (Жозе Сарамагу) та українця Валерія Шевчука, про життя в  монастирях.  При  цьому Володимир Лис теж згадує про актуальність запитання, «чому людина, яка вірує в Бога, повинна фізично страждати і фізично мучити своє тіло? У прекрасному, багатогранному світі, який створив той же Всевишній. Одна річ – не відчувати потреби бути багатим,   жити в розкошах, а вибрати шлях аскета, інша – носити вериги й немилосердно шмагати своє тіло, закопувати в землю, занурювати у воду й нечистоти». 

Зважаючи на те, що монастирські реалії  виявилися чужими  для героя «Чорнокнижника і дзвонаря», у подальших  пошуках себе «Ярослав обрав дорогу. Мусив обрати». Тож він пішки дістався до Луцька, куди князь Любарт, охрещений Дмитром, переніс із Володимира столицю князівства. З  собою, згідно  з дозволом ігумена Василія,  узяв три книги: «Теогонію» Гесіода,  «Промови» Демосфена (обидві написані грецькою) та латиномовну  збірку «Те Деум магнеліус» («Боже притягання»), де вміщено «Нагірну проповідь» Христа та притчі Сина Божого. Хлопця  прихистив рідний материн брат Семен Довгоход, який був впливовим купцем. Та ні книги, ні нові дороги (через Польщу до Праги, столиці  Богемії) та зустрічі  не  вмиротворюють  його душу. Причому цей особистісний  перманентний неспокій  посилюється всезагальним викликом – у 1348 році вирує  пандемія чуми. «Ярослав їхав з усіма й наче сам  по собі. Мовби якась невидима сила везла (чи вела) його за собою, тільки його, наче окремо від усіх… Ярослав остаточно перетворився на заглибленого у себе, у свої думки, як сказали б уже за багато літ, уже в наші часи, з дуже індивідуальним  ставленням  до світу й того, що в ньому відбувається». Він, розмірковуючи, хто в цьому винен, шукав  передовсім відповіді, «як позбутися нового самого себе». А проте, Ярослав не втрачає здатності прагнути допомогти  кожному та всім, навіть  коли, здавалося б, це зробити неможливо. І при цьому все-таки так і не потрапляє у паску егоїстичних спокус.  Коли король  Богемії Вацлав ІV,  скориставшись Ярославовою  порадою, вичитаною з книг, як протистояти «чорному мору» - пандемії чуми: розводити багаття довкола міст, хоче  щедро віддячити йому, то хлопець здивує навіть володаря. Як винагороду попросить книгу -  діалог Платона з Сократом. Чим укотре  також здивує й дядька, який, проте, не втрачає своїх приязні та співчуття до сина рідної сестри. «Дурень ти, дурень, небоже Славцю, - сказав Семен. – Розумний, грамотний, а дурень. Міг би  теж стати багатим… Блаженний ти, небоже».  

Новим життєвим досвідом, який емоційно назавше закарбується в пам’яті,  стане хіба що кохання з Миладою. Але Ярослав не зуміє дослухатися до її порад и залишитися в Празі. Його навіть не спокусить ідея, така близька й інтригуюча,  - студіювати науки у нещодавно  відкритому Карловому університеті. Так само, повернувшись до Луцька,  не матиме бажання й надалі супроводжувати дядька, принагідно  відкривати для себе нові країни та народи. Раніше відмовившись від монастирського буття, він  знов усе-таки залишається самітником. Живе в хатині біля Луцька, яку допоміг придбати дядько Семен. При цьому несподівано й незрозуміло   для самого набуває нового дару – зцілювати недужих. «До нього таки прийде слава чаклуна, по-тодішньому ще чорнокнижника, чого Ярослав дуже не хотів ...Він радив і знімав біль руками й очима. І мовою, словами. Тоді, в чотирнадцятому столітті, ще не знали такого іноземного слова – екстрасенс», - зазначає  письменник. Ярослав умів  «забирати» біль,  покладаючи    руки на недужих. Йому вдавалося інтуїтивно добирати трави, які допомагали людям. До того ж «чорнокнижник», володів здатністю, хоч і не міг її пояснити,  передбачити прийдешнє, те, що  неодмінно має статися. Будучи чистим у помислах, не маючи жодних лихих намірів, він «гнав від себе думки про гріховність таких передбачень. Якщо вони є, то, може, це від Бога, а не від диявола?»   Тож  і серед Ярославових вдячних пацієнтів виявиться  також  княгиня Ольга,  друга дружина Любарта-Дмиттра (після смерті Анни-Агрипини, яку ще називали Богуславою-Бушею). 

Письменник нагадує про  доволі сумну  людську  сутність, незалежно від часу, в якому суджено жити: чийсь успіх не тільки «воскрешає» демонів заздрості, а й наче підштовхує до підлих, нелюдських вчинків. Нерідко до такого алгоритму доль вдаються ті, хто вважався близьким, «своїм».  Не стала винятком   і доля головного героя  «Чорнокнижника і дзвонаря». Після доносу двоюрідного брата Арсенія, сина дядька Семена,  він опиняється у в’язниці – в підземеллі Луцького замку, де під тортурами  погодиться з абсурдними безпідставними  звинуваченнями. Правда, присуд-вирок  «заслуговує  скарання на смерть»  замінять  на довічне ув´язнення. І саме у пітьмі  в’язничної камери  перетнеться його шлях зі шляхом  ще одного невільника. Того,  з ким зрідниться  долею,  кого відтак  вважатиме побратимом. Хто, зрештою, теж стане  центральною  фігурою  у третій  та четвертій частині роману.  Йдеться про  Романа, сина князя Юрія ІІ, якого отруїли  змовники-бояри 1340-го, у рік народження Ярослава. Наскільки  така версія  узгоджується з історичною правдою? Письменник вправі у своєму творі розставляти  ті чи інші акценти, які суголосні з його концептуальними засадами. До того ж  Володимир Лис  покликається на три речення з побічного списку хроніки Матвія Стрийковського про 1358 рік: «Тоді з’явився    чоловік, який називав себе сином князя Юрія-Болеслава. Його підтримали чимало бояр і служивих людей. Подальша його доля невідома».

Згідно з художньою версією, Роман -  син князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича) та Офки,  дочки литовського князя Гедиміна, сестри Любарта. Внаслідок інтриги боярської  верхівки на чолі з Матвієм Боричем, відбулася підміна дітей після народження, щоб Юрій ІІ не мав спадкоємця.  Тож у княжій сім’ї виховували як свою доньку княжого рибалки Герасима, а Романа – у родині цього «простолюдина».  Хлопець, звичайно, поважаючи свого названого батька, успадковував і його розуміння життя.  Зрештою, і професійна перспектива теж була обмежена сподіванням стати вправним рибалкою. Хоча неочікувано Роман, маючи музичний хист, відкриває у собі  талант дзвонаря. Адже «дзвонити було для нього священнодійствувати, дарувати свято і собі, і людям». Навіть володимирський єпископ Теодосій, слухаючи мелодію дзвонів, запитував себе, «як так можна поєднати радість і печаль? Що хоче сказати – високе, буденне, одвічне – цей молодий чоловік? Він мовби розмовляє з Богом?» 

Та  Роман, дізнавшись про своє походження, погоджується з планами  боярина Матвія Борича  та плекає наївні сподівання  внаслідок  збройного втручання  посісти  трон у Луцьку, куди Любарт переніс із Володимира столицю  Волинського князівства. Хлопець, окрилений коханням, не стільки вже й прагне  сам до важелів влади, скільки йому хочеться, аби потенційна обраниця Орися стала княгинею.  «Сон ставав реальністю, в якій Роман тепер жив. Чи реальність була схожою на сон» (частина третя, «Син князя»). Та ці   мрії швидко розвіються. Любарт-Дмитро, під’їхавши до Порицього замку, підступом ув’язнює Романа, свого небожа.  Той  замість очікуваної вершини опиняється на дні, а точніше – вже згаданому  підземеллі Луцького замку, де «життя  було замкнене в кам’яну клітку… Вижити, принаймні хоч трохи продовжити існування, можна було й спираючись на крихкий ціпок  слова». Адже неподалік теж був ще один невільник – Ярослав.  Тут, у замкненому темному просторі, «вони зблизилися, здружилися так, як можуть поєднатися душами й серцями тільки двоє приречених. Які сподіваються усе ж на тоненький промінчик надії». Як зазначає автор роману, тут «деталі розповідей, як то падіння з вишні Ярослава, чи перша рибина, самостійно зловлена Романом, набували особливого значення й ваги. Свідки їхнього теперішнього   підневільного існування, вони нагадували, що в обох було й інше минуле. Живе, пульсуючи, як жилки на руці, чи на шиї, частинка великого життя, яке десь там, на  волі». 

Письменник, відчуваючи безвихідь, у якій опинилися  персонажі його  твору, наче бере на себе й тягар їхньої долі. Аби відтак, розмірковуючи, «що поєднує людей? Невже в’язниця? Та, що наповнена смородом і холодом», резюмувати, що навіть у безнадії «усе ж тліє іскорка чогось більшого за прагнення до життя. Того, про що Ярослав далі подумав: у їхню тюрму прилітала вічність. Більше за саме життя, яку не спинити навіть товстенними кам’яними стінами.  Наче пташка, якої не було, й усе ж вона була. І мала безшелесні крила». Роздумуючи про «феномен живучості такої крихкої істоти, як людина» в нелюдських  тюремних умовах, Володимир Лис принагідно здійснює екскурс   в наступні епохи.  Він посилається на приклади виживання Петра Калнишевського, Дарії Салтикової (Салтичихи), Валеріана Лукасінського. Пишучи  про жахливі умови перебування ув’язнених  у 14 столітті,  письменник  відсилає й до  ХХ віку, згадавши про феномен Імре Кертеса,  угорського письменника єврейського походження, який  зумів вижити  у  нелюдських умовах нацистського концтабору та став згодом нобелівським лауреатом.

Вдасться вийти на волю й героєві «Чорнокнижника і дзвонаря». Це станеться завдяки князю Любарту-Дмитрові, який   дослухається до прохання Ольги, своєї дружини. При цьому  Ярослав, неочікувано  отримавши свободу,  чинить усе можливе для  визволення й Романа або, якщо це неможливо, збирається повернутися назад у в’язницю.  Письменник у контексті свого приязного ставлення до історичної постаті  Любарта-Дмитра пропонує читачеві сцену зустрічі князя та звільненого ним бранця. Володар  під час розмови з Ярославом, дивлячись на нього, зауважував,  що «то було лице не якогось мудрого і таємничого чоловіка, що мав нести в собі загадку  чи й небезпеку, а наївно-довірливе,  як не те, що в дитини, а підлітка, який тільки вступає у світ, повний небезпек, але ще не підозрює про те». А водночас, відчувши на собі цілющу силу Ярославових рук і позбувшись головного болю,  «до того ж Любарт відчував: за цим загадковим чоловіком стоять якісь сили, могутніші за його князівську владу». 

Письменник живе у світі своїх персонажів. Тож  й одна з характерних рис стилістики роману «Чорнокнижник і дзвонар»  - у відповідністю з особливостями їхнього сприйняття буття, де поєднується як  не викорінені язичницькі традиції, так і християнські   канони у православній. Персоніфікуючи   явища, стани, письменник  максимально наближає читача з реаліями,  екстремальними   ситуаціями, у яких  опиняються персонажі.    «Волохатий дядько Страх, - в образному  сприйнятті Ярославових  сестер, - не підпускав до батька їхню любов. Наче боявся, що коли дівчатка полюблять свого татка, то він, страшисько, буде зайвим, непотрібним».  А після побиття Стратоном сина, коли той втратив притомність,  «сон блукав десь довкола їхньої хатини й боявся заглянути до неї, щоб не загасити невидимий вогник життя в найменшої серед живих там істот». Коли йдеться про пори року, то вони теж «олюднюються». Тому й  «зима, яка то завивала, плакала, голосила, наче просилася впустити   її погрітися в обитель божих людей, а то умиротворено затихала, засипавши монастир  снігом». А натомість  «весна того року довго збиралася, довго йшла до їхніх країв, дорогою мовби загубила саму себе».  Причому таке сприйняття світу нерідко індивідуалізоване. Як у випадку, коли  «над Луцьком тихо плакав осінній вітер. Його плач чула тільки княгиня Ольга. До того, що сидів там, десь у підземеллі  вітер не долітав».

А персоніфікований образ часу нагадує про філософські   аспекти у контексті як персональних земних доріг, так і відвічних, невмолимих  законів буття. Якщо  у   Володимирському  Свято-Георгіївському монастирі «за часом  пильнував пісочний  годинник. Жодна його крупинка не мала втекти даремно. Кожна піщинка – то малесенька часточка всеохопного плину  часу – повільного, але нестримного», то у Свято-Успенському соборі, перед прийняттям Ярославом постригу, «час не стояв на місці. Для одних він був старим дідуганом, для інших – завзятим грайливим отроком».  Відтак, коли хлопець  став уже ченцем, «поволі тік час, а самота  Ярославова зростала». Натомість для «чорнокнижника»   «час у цьому підземеллі, сумній глибокій в’язниці, зупинився. Він стояв на місці, точніше, тупцював, неспроможний рушити далі. У цій обкладеній камінній норі він сам став кротом, нездатним вибратися нагору і приреченим чекати, доки смерть нещасних ув’язнених не  звільнить його». Коли ж  Ярослав  чекав на зустріч із князем Димитром-Любартом, коли плекав надію або на звільнення Романа, або, за відмови, не сумнівався у неминучості свого повернення до підземелля, «час витікав у безвість».  

Усупереч, здавалося б, усім неписаним  правилам епохи, фатальній приреченості, сюжетні колізії  доль двох друзів-побратимів об’єднані   оптимістичними чинниками. Вони, як княжі поселенці, мешкають у невеличкому селі на березі Стиру. Роман, відмовившись від владних амбіцій, рибалить, одружився на вдові Параскеві, має  нею ще троє спільних дітей. Працюючи у поті чола,   «почувався щасливим. Мав  із маленького поля непоганий урожай… Згодом прикупив  собі ще землі…  Він був справді княжим поселенцем і ставав дедалі вмілішим,  вільним хліборобом. Невідомо, яким був би князем, якби вдалася авантюра боярина Матвія Борича. Але у своєму домашньому маленькому князівстві  він був  справедливим, майже ідеальним  правителем». А відгукнутися на  заповітний  поклик душі  та повернутися до улюбленого захоплення допоможе Романові його побратим Ярослав, який на хліб насущний заробляв, зцілюючи недужих.  І коли душпастир Пахом кликатиме «такого чудового благодійника пана Ярослава на освячення дзвона»,  той  запропонує: «… запросіть ще одного парафіянина із цього села, якого звуть Романом і який був колись знаним дзвонарем. Він і має зробити перший подзвін».   

Стоячи  на дзвіниці Свято-Вознесенської церкви, Роман  дослухається до свого серця. У цю мить він, наче знявши полуду з очей, щемливо та вдячно осягає прожите, йому відкривається правда – і болісна, і водночас життєдайна.  «Роман подивися вниз. Знайшов серед численного натовпу і свою жінку з чадами. А збоку стояв Ярослав. І, дивлячись на його самотню постать, Роман-дзвонар раптом знову відчув  щемкий жаль. Він здружився із цим чоловіком, який на його очах старів і ставав уже не старим парубком, а бобилем, що, певно, так і лишиться самотнім».  У цій задумі, після короткої паузи,  він знов дзвонить.  І пливе «щемка, як і його настрій, мелодія, в яку Роман вклав усю затаєну ніжність своєї душі, не лише для Бога, а й як дарунок для Ярослава Кульгавого».  І в ці хвилини його побратиму «Ярославові здавалося, що в передзвоні є щось, що відгукується цілому світові, а не лише людям у храмі». Він, згадавши, як вдалося   повернути майже з небуття трирічного хлопчика в маленькому  селі Прирічному, нагадує собі, що «і заради порятунку   такої дитини варто було жити».

Володимир Лис, услухаючись в океан часоплину та занурюючи читача  в чотирнадцяте  століття, крізь призму доль Ярослава-«книжника» та Романа-«дзвонаря»   розмірковує про історію українського народу. Історію, яку, вже й не  дуже приховуючи намірів, воліють переписати наші західні сусіди, а споконвічний східний ворог, вчергове ведучи тотальну війну, намагається перекреслити чи  й зітерти загалом.  Тож ця мелодія дзвона, долинаючи до сьогодення з сивого далечі 14-го сторіччя, кличе нині сущих українців, пізнаючи трагідраму історичного минулого, не відмовитися від, може, вже однієї з найвирішальніших  спроб урятувати  своє  прийдешнє.