Віслава Шимборська (1923-2012) – польська поетеса й есеїстка.   Її творчість  до недавнього часу була знайома лишень вузькому загалу українського читача, хоча   ім’я поетеси широко відоме у всьому світі, її книги перекладені 42 мовами світу. Її творчість була відзначена найпрестижнішими світовими нагородами: 1991 року – міжнародною премією Йоганна Вольфганга Гете (присуджується за видатні досягнення щотрироки, серед лауреатів – медик, філософ, письменник  Альберт Швейцер, «батько» психоаналізу Зигмунд Фрейд, письменники Герман Гессе і Томас Манн, серед українців – поет Василь Куйбіда, грошова винагорода – 50 тис. євро); 1995 року – європейською премією Йоганна Готфрида Гердера, яку разом з грошовою винагородою 75 тис. євро вручає президент Австрії, серед українських письменників лауреатами цієї премії були Максим Рильський (1949) та Юрій Андрухович (2001). І найголовніше –  її творчість була відзначена Нобелівською премією з літератури 1996 року,  В обґрунтуванні членів Шведської академії з приводу надання Віславі Шимборській Нобелівської премії з літератури в 1996 році зазначено, що нагорода присуджена «за поезію, яка з іронічною точністю розкриває закони біології та функціонування історії у фрагментах людської реальності».

 Видання перекладів Романа Ладики віршів Віслави Шимборської «Може бути без назви» – чудова нагода познайомитися з  мудрими, чутливими поетичними текстами,  сповненими любові, шляхетної іронії та першокласного почуття гумору.

Перша збірка поезій «Для чого живемо» (1952), наступна – «Питання до себе» (1954). У віршах того періоду переважали теми війни й батьківщини,  котрі  глибоко хвилювали тоді польське суспільство, так само як тепер хвилюють українців:  «Немає такого життя, /  яке хоча б на мить /  не було безсмертним. /  Смерть завжди на ту мить запізнюється. /  Даремно шарпає клямку /  невидимих дверей. /  Забрати від нас  / прожитого вже не може» ( «Про смерть без перебільшення»). Поетеса була  дуже вибагливою до себе, опублікувала лише 350 віршів, жартувала – «У мене вдома є кошик для сміття». Славу поетесі принесла її третя збірка – «Заклик до Йєті» (1957). Тут уже помітні характерні риси її поетики: афористичність і парадоксальність. «Моя лірика аскетична, спокійна, вільна від бурхливих емоцій і пристрастей. В моїй поезії домінують самоіронія, критичний інтелект, сумнів, парадокс, і гумор».  Наступні збірки: «Сіль» (1962), «Сто потіх» (1967), «Кожен випадок» (1972), «Великі числа» (1976). Потім була перерва – 10 років. Восьма та дев’ята книги – «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993).         

 «Nihil novi sub sole» – «Нема нічого нового під сонцем» – ця славнозвісна фраза належить мудрецю, на ймення Екклезіяст, справжня постать якого невідома, але часово  приписаний до епохи близько 322 р. до н.е. Критична константа  древнього філософа містить песимізм та неспокій, піддає сумніву вартісність,  принципи та цінності людського життя-буття  і коротко повчає, яким  є чи має бути  його сенс.  Однак  поезія Віслави Шимборської   не погоджується з проповідником –  заперечуючи  добре відому  сентенцію, прагне «спонукати людину зупинитися і звернути увагу на те, чому варто дивуватися»: «Можуть бути круглими не тільки дати повстань, / але й обточені камінці на березі.»

Світовий феномен мисткині  полягає у тому, що вона зуміла виразити максимум найважливіших сутностей, які пронизують духовне життя сучасного світу.  Безумовно, Віслава Шимборська не заперечує, що життя, а з ним і життєві принади, конечні: «Ціною неописаних втрат – віршик, подих… / Я миша під маминою горою. / Час життя – кілька знаків нігтем на пісочку».  Тут вони  з Екклезіястом перетинаються, адже   відомий ще один його крилатий вираз,  що людське життя – «марнота марнот» (щоправда, існує маловідоме закінчення цієї фрази – «усе, крім Бога»). У цьому екзистенційному питанні  древній мудрець і геніальна поетеса сучасності доходять згоди: «Був собі раз. Придумав нуль, / В непевнім краї. Під зорею / Днесь, може, темною. Десь поміж дат, / Які чи ж хтось підтвердить. Без імення, / навіть спірного… / Щілиною між вимислом і фактом / втік з нашої уваги… / Тиша зрослася над ним, без шраму по голосі. / Неприсутність має вигляд горизонту. / Нуль пишеться один». («Вірш на честь»);

  Як у майстра багатоголосних  фуг Йоганна Себастьяна Баха, поезія Віслави Шимборської –  унікальне  світобачення, що творить   різноманітний образ світу, використовуючи  всю бездонність та далекосяжність  обширу  своєї уяви:  «Куди біжить ця написана сарна крізь написаний ліс? / Чи ж пити написану воду, / яка відіб’є писочок як калька?../ Тиша – це слово теж шелестить на папері / і розгортає / спровоковане словом «ліс» галуззя. / …Час, який в’яжу ланцюгами знаків? / І вічне існування на мій розсуд? / Радість писання. / Змога увічнення. /  Помста руки смертної» (Радість писання»).

 Філософський скептицизм та мудра іронія на межі science fiction – це улюблені теми і мотиви Віслави Шимборської. Багатий вибір конкретики, сливе взятий з особистого досвіду, раптом відкриває  незчисленні   містичні, уявні, проте  цілком реальні  точки перетину з дійсністю. Поетеса говорить  про себе а, отже, і про нас;  про світ, який  хочемо вважати своїм.  Кожна її констатація ховає в собі запитання, а найчастіше – низку запитань. І змушує нас до пошуку багатьох відповідей, котрі народжують чергові запитання.  Що стосується іронії, то, так, це особлива прикмета поезії Віслави Шимборської. Їй чудово вдавалося втримувати рівновагу між іронічністю та   пафосом. Вірш «Цибуля» підкреслено свідчить про поетичну й майстерну досконалість поетеси:  «Не розбіжна цибуля, / удалий цибуля твір. / В одній вмістилась друга, / в більшій менша заперта, / а в наступній подальша, / тобто третя й четверта. / Доцентрова фуга. / Хор відлунь на підбір. / Цибуля, я розумію: / живіт найгарніший має. / Німбами він себе / на прославу оплітає. / В нас – сало, нерви, жили, / слизоти крохмалисті. / Бо недозволений нам / Ідіотизм досконалості». Віслава Шимборська одягає маску Януса і нібито прославляє примітивність цибулі,  котра  подається як символ досконалості. Проте  саме останній іронічний рядок зриває маску з персоніфікованого alter ego поетеси! Поетеса піднімається, так би мовити, у вищі інтелектуальні сфери,  однак не втрачаючи зв’язку з найдрібнішими деталями  повсякденного досвіду. Її лірика проблем і запитань, котрі як були, так і залишаються без відповіді, продовжує вабити читача своєю таїною нерозкритості.  «Так склалося, що я є і дивлюся. / Наді мною лілейний метелик тріпоче / крильцями, що тільки йому належать, / і пролітає мені крізь руки тінь, / не інша, не будь-чия, тільки його власна. / Я при такім виді завше втрачаю певність / в тім, що важливе важливіше від незначного». Романові Ладиці, на мою думку,   вдалося досягнути семантичної еквівалентності оригіналу, зберегти його експресивно-стилістичні ознаки та відтворити індивідуальність художнього стилю польської поетеси.

 Дві  вельми характерні цитати  з Нобелівської промови  «Поет і світ» Віслави Шимборської, які свідчать про глибину  метафізичних та екзистенцій них  мотивів творчості,   що містять глибину думки в стислих і точних формах:   «… Я  високо ціную два коротких слова: «не знаю». Маленькі, але здатні неймовірно окрилити, відкрити безмежний простір, який криється в нас самих, і простір, в якому губиться наша крихітна Земля… Поет також, якщо він справжній поет, повинен постійно повторювати собі «не знаю». Кожним своїм твором він намагається щось пояснити, але варто йому поставити крапку, як його вже охоплює сумнів, він уже починає усвідомлювати, що пояснення це скороминуще і аж ніяк невичерпне… У повсякденному мовленні, коли ми не замислюємося над кожним словом, усі ми вживаємо означення «звичайний світ», «це звичайна, нормальна річ». Але у поетичній мові, де виважене кожне слово, ніщо не буває звичайним і нормальним. Жодна скеля і жодна хмара над нею. Жоден день і жодна після нього ніч. А головне – жодне будь-чиє існування на цьому світі…Схоже, поети завжди матимуть багато роботи».    

Відомий польський поет Станіслав Бараньчак так писав про свою землячку: «Вона випереджає філософів, антропологів, психологів, соціологів, істориків, політологів та також інших поетів у вмінні схопити і назвати суть того, що нас хвилює і нам болить у сучасному. Позірна звичайність світу, що виявляється найбільшою таємницею – одна з найважливіших її тем». «Однобічне знайомство між мною і вами / проходить не найгірше. /…Не забракло б тем, бо єднає нас багато. / Та сама зірка тримає нас в своїх межах. / Однаково відкидаємо тіні. / Пробуємо щось знати, кожне на свій спосіб, / А те, чого не знаємо, то теж подібність. / …Гущавінь, переліски, луки й очерети – / все, що я вам кажу, це монолог, / і не ви його слухачі. / Розмова з вами необхідна і неможлива. / Пильна в житті поспішнім / І відкладена на вік. («Мовчання рослин»).