Нова книга Богдани Казанжи помітно відрізняється від її попередніх книг, а вірші з цієї книги – від віршів дівчинки-поетеси, яка починала свій творчих шлях, дивлячись на Світ широко розкритими очима. Усе змінило 24 любого 2022-го року, після чого сприйняття себе, свого світу, свого міста-героя назавжди буде іншим:

Добрий вечір, ми з Миколаєва.

Як нам тут?.. Та тримаємось, звісно.

На мою думку, Богдана Казанжи спромоглася написати, так би мовити, «літопис від імені миколаївців», але це – її та лише її внутрішній світ, її сприйняття жахливих подій великої війни, яка стала з двадцять четвертого лютого двадцять другого року нашим спільним життям. У кожного ця війна своя, але, мабуть, поет тим і відрізняється від нас, звичайних людей, що може висловити те, що об’єднує нас і водночас робить кожного з нас неповторним у своєму світогляді, світосприйнятті, почуттях.

Своєрідним камертоном збірки віршів, який особливим чином «налаштовує» й особисте, й громадянське у кожному з творів, слід вважати те, що його присвячено миколаївському поету Сергію Коломійцю, який 25-го червня цього року загинув у Вовчанську, захищаючи Батьківщину. Саме тому для ліричної героїні Богдани Казанжи життя розділилося на «до» та «після». Звертаючись до Сергія, Богдана каже про книгу: «Я не мала присвячувати її тобі посмертно». Але доля склалася так, як склалася. І тепер ми, читачі, тримаємо в руках книгу пам’яті, життєстверджуючої пам’яті про людину, якій тепер «затишно, спокійно та тепло». 

Зважаючи на вищезазначене, цілком природним виглядає окремий розділ книги, яким вона розпочинається та в якому авторка розповідає про Сергія Коломійця, про його життя, про його бойовий шлях, про загибель… Вірші  автора-героя, який писав їх під вогнем у Вовчанську та який ніколи вже не зможе їх виправити, розміщені в книзі людини, що присвятила цю книгу його пам’яті, і в цьому ми вбачаємо життєстверджуючу символічність, віру в те, що пам’ять про Сергія Коломійця буде жити завжди. 

Нічого також дивного немає в тому, що власно книга розпочинається із звернення до рідного міста. Перша частина має назву «Миколаївське літо». Це своєрідний, можна його так назвати, особистий «щоденник війни» Богдани Казанжи, у якому ми, миколаївці, впізнаємо багато промовистих деталей, і вони відгукаються в душі кожного:

Ти сидиш в коридорі,

А у чаті пищить: «Летить!!!»

Наче вирок – гудок сирени.

Звуки вибухів – наче стерео.

Сльози жаху в люті розтанули

А також у цьому розділі ліричною героїнею визначено те, чим живе і продовжує жити кожна людина в ці шалені часи: 

Ми переможемо! Сумнів відсутній.

Досить символічною, зважаючи на трагічні обставини нашого життя, є назва другого розділу – «Життя триває». Вірші цього розділу об’єднує непохитна віра оіричної героїні та авторки в те, що війна може вбити людину, але не може її зламати – якщо сама людина не дозволить собі зламатися. 

Лірична героїня Богдани Казанжи – саме така людина, яка ніколи не здається, оскільки вона має жити не лише своїм життям, а і життям тих, хто пішов, захищаючи Батьківщину. Тому, як вона каже, «Тепер живу, як вічність, кожен свій момент». Чому так? Лірична героїня дає відповідь на це питання: «Можу йти крізь вогонь. Неможливо згоріти вдруге». 

Коли читаєш такі рядки, ловиш себе на думці, що це ж про мене! Про те, як так само здолав колись свій страх, після чого майже забув про нього – потрібно жити, працювати, приносити додому воду, прибирати місто після обстрілів. Звичайне життя, коли не залишається часу на страх. Це допомагає здолати залежність від зовнішнього, витримати все, залишитися людиною за будь-яких обставин. 

Водночас радієш тому, що є людина, яка спромоглася висловити те, що сам відчуваєш…

Нерозривна єдність усіх нас, миколаївців, українців, живих і мертвих, підкреслюється авторкою в рядках, якими Богдана Казанжи описує час майбутньої Перемоги: 

Мир святкуватимуть всі ті, хто на землі,

І усміхатимуться ті, хто вже на небі…

Надзвичайно зворушливою є інтонація віршів, коли на тлі глобальних подій, малих і не-малих перемог, жахливих втрат, лірична героїня розповідає про своє особисте – про щастя кохати й бути коханою навіть тоді, коли кохана людина кожну мить може загинути. Мабуть, саме через це так гостро відчувається кожна секунда, коли закохані можуть бути разом, кожен дотик, кожна посмішка… 

Саме через це втрата коханої людини – трагедія, яка водночас сприймається ліричною героїнею як перехід її до іншого, щасливого світу:

Ти знову Всесвіт, тільки вже не мама…

Господь тебе колише на руках.

Не можна не погодитися, що «потаємна мрія» ліричної героїні дуже близька кожній людині:

Хочеться, щоб люди скинули сталь.

Хочеться, щоб люди просто любили.

Перемога, на думку ліричної героїні, обов’язково буде насамперед завдяки тому, що є Захисники, кожен з яких робить усе можливе й неможливе, захищаючи усіх нас, свої родини, мирне життя, Україну. І вірш, який Богдана Казанжи присвячує «Кожному Захисникові», природно поєднує високий патріотизм і цілковите жіноче бажання бути поруч з рідною людиною, яка є захисником: 

Я руки твої цілуватиму, Мій Герой!

Я можу не знати, як звуть тебе, скільки років,

Та знаю – це ти не пускаєш до нас вогонь…

Мій рідний, живи! Ми на тебе чекаєм всі.

Дещо про «літописний» характер книги. Багато віршів – це своєрідні поетичні відгуки на жахливі події війни, які торкнулися кожного з нас. Відгук на трагедію людей, що загинули в Херсоні, коли вороги знищили магазин АТБ, розповідь про українця, якого закатували вороги, оспівування рідного Миколаєва, Нікополя, Харкова та інших героїчних міст України… Кожна історія, кожен вірш до глибини серця торкають, змушують згадати людей і події, про які йдеться, а також щось своє, особливе…  

Ключовим до осмислення особистого патріотизму авторки є вірш «Ми – Україна!», у ньому Богдана Казанжи знаходить щемливо-неповторні слова для кожного з міст нашої країні, відзначає внесок героїчних мешканців цих міст у майбутню Перемогу, и це наповнює душу гордістю за Україну та її народ. 

Після «узагальнення» знову звернення до коханого… згадки про минуле щастя… біль та гіркота втрати… Завершується цей розділ книги низкою віршів, присвячених Сергієві Коломійцю, і, мабуть, кожна українка, яка втратила на цій війні дорогу людину, може підписатися під рядками скорботи.

«Моя країна й серце рвуться на шматки…» – і ти віриш цим словам ліричної героїні, тому що відчуваєш те ж саме. 

Життя триває…

Третій розділ книги – мініатюри, які об’єднані назвою «Уривки думок». І підзаголовком – «Коротко про головне». Розсип думок, кожна з яких знаходить відгук у душі читача:

Після тихого мирного сну,

Я радію, що в мене є ранок…

І вклоняюсь в думках ЗСУ!

Як же боляче, що війна

Дістається дитячим очам…

Коли ниють простріляні болем у серці дірки…

Їх дуже багато, таких рядків, дуже багато… 

Коли читаєш цей розділ, складається враження, що авторові вдалося просто підслухати те, що ти сам відчував, «сфотографувати» це відчуття у снайперськи точному поетичному рядку – і тепер цей образ залишиться назавжди як свідоцтво часів війни… 

Знову ж, серед цих «думок» ми бачимо природне поєднання громадянського й особистого, вихід на узагальнення і вміння проникнути в потаємні схованки душі, єдність національного, загальнолюдського й особистого. 

На мою думку, квінтесенцією громадянської та життєвої позицій ліричної героїні можна вважати ці рядки:

На жаль, так і не сталася весна.

Перетворив на кригу щастя сивий лютий…

Міста руйнує з клятістю війна.

Але ми є! І Україні бути!

…Зворушливо виглядають світлини, які розміщені на останніх сторінках книги: на першій ми бачимо маленьку дівчинку, яка, сидячи на гойдалці, уважно читає книгу, на другій – вона вже виросла і сміливо дивиться ясними очима у Світ, тримаючи у руках поетичну збірку свого загиблого друга… Віриш авторові, яка закінчує книгу пронизливими до болю рядками: 

Сьогодні інакше цінуються ранки.

Надія, як квітка, росте крізь руїни.

Із гордістю носить душа вишиванку!

Люблю до нестями свою Україну!

Свою! Нашу! Яку бережуть янголи, що «сплять в окопах». Яку береже Богдана Казанжи своїми віршами. 

І має берегти кожен з нас.