- Федоре Миколайовичу, в якому стані зараз перебуває українська культура і культура українців ?

- Культура не потрібна державі. Чиновники мислять грішми, економікою. Вони ж не думають про духовність взагалі, ніхто і ніколи. Інтелігенція, культура завжди були в опозиції до влади. При будь-яких системах, при будь-яких владах. Всі вожді, які були, вчили лише одне – воювати, загарблювати. Культура завжди була серед останніх завдань. І в цьому трагедія. От де духовна культура вища матеріальної, там нації завжди виграють. Подивіться на Японію. У них жахлива трагедія, але побачити через півтора року, що буде.

- Який вихід Ви бачите з цієї ситуації ?

- Необхідно більше уваги, особливо освіті і культурі. Це важливо. Не може вчитель школи, той що вчить першачків, одержувати ту зарплату, що він одержує сьогодні, та ще й не вчасно, а може і не одержує. Втратили авторитет вчителі. А вчителі – це все. Кожен завжди пам’ятає свою першу вчительку і чого вчителі його навчили. Освіта повинна бути перша, а не збагачення і перевід грошей в офшори і у власну кишеню. Багато зараз думають лише, як збагатитися, а це завжди доводить до трагедії. І ніякі реформи тут не допоможуть, якщо не звернуть більшу увагу на духовність, культуру і освіту. От тоді ми б щось пожинали, а то прогавили уже 20 років.

- Ви спостерігаєте за публікою театру? Туди ходить молодь?

- Дуже. В нас в театрі в основному молодь. Учора був на виставі в молодіжному театрі – теж молодь. Взагалі молодь цікавиться, але в нас вона дуже диференційована. Є такі, що дуже бажають, і це не залежить від матеріального становища родини, молодь, яка дуже рветься до культури, до освіти, до знань, а є молодь, що хоче тільки споживати. Вони шукають легких стежин. Комусь розуму не вистачає, важливе виховання в сім’ї, дитячому садочку, в школі. І через те поповнюються тюрми.

- А можна привчати людей до театру ?

- Я вважаю, що можна. Я зустрічаю людей, яких в школі примусово повели в театр. Раз, другий. І мене зустрічають на вулиці. Пам’ятають і розказують. І одні розказують, як вони привчилися до театру і потім все життя туди ходять, а другі кажуть, ото я більше й не був. І нема чим хвалитися. В театрі ніколи поганого не навчать. Але любителів театру, як любителів музики, спорту. Хоча в спорті і важче, і легше. Любителів театру, вважається між митцями, від населення лише 3%. Подивіться скільки вболівальників. Там в першу чергу говорять емоції, і емоції ситуаційні. Вони спостерігають, споживають, підключаючи свою експресію. Вони сперечаються, хто кращий, хто гірший, але з цього вже зробили бізнес. Футбол – це бізнес. З мистецтва не можна робити бізнес. Хороше мистецтво, симфонічна музика, оперні вистави, драматичні вистави потребують дотацій. Це ж виховання. Я не говорю про бізнес-шоу, це теж, що і футбол. Приходять діти, у них питають, де ваші ручки, ваші ніжки, а у нас в театрі я завжди питаю, а де ваш розум і ваші серця? Недавно була вистава «Державна зрада», я дуже переживав. Була адміністрація школи, вони казали, що розказували дітям, пояснювали їм все, я вийшов, теж поговорив з ними, розказував елементарні речі. Ви розумієте, і актори одержали задоволення, і учні. Я інколи прошу, мовляв, не хочете дивитися, підіть до каси вам гроші повернуть, ви купите собі морозива. Є люди, які не надаються до таких речей, і це треба усвідомлювати. Я знаю вплив театру на суспільну думку, на виховання.

- А який він, той вплив? Що театр дає суспільству і окремій людині?

- Театр ніколи не вирішує ніяких проблем. Театр примушує думати і театр ставить проблеми. Не обов’язково розказувати, як боротися з певними проблемами. Ми в театрі стараємось показати, яка проблема назріла в суспільстві. Наприклад, корупція, її причинність, звідки вона. Ми говоримо не лише про звичайну корупцію, ми говоримо про корупцію духовну. Вистава «Криза» має великий успіх. Вона показує духовну корупцію. Ця духовна корупція з’являється від матеріальної. Також звичайно від нестатків, низьких зарплат, поганих умов життя. Наше діло показати недоліки умов життя, а не показувати, як їх ліквідувати. Ліквідовують вже ті державні установи і люди, яких ми вибираємо. В театрі ми повинні подавати як негативне в нашому суспільстві, так і позитивне. Дивна річ, але позитивне найважче показати. Негативне легше, а акторам, що грають негативні ролі, їм більше до вподоби негативні ролі, ніж позитивні. Там яскраві характери, eпатичні, що кидають суспільству виклик. Це так було завжди, від Шекспірадо сьогодні. Театр завжди піднімав проблеми, які не вирішував, а лише ставив перед суспільством і глядачі, що ходили до театру, бачили, як писав Маяковський: «Что такое хорошо и что такое плохо?». Не забуваймо ще одну річ. В залі близько 700 місць. Якщо денна вистава йде біля трьох годин, то ми повинні розуміти, що ці 700 людей вже три години нічого поганого не зроблять. А дві вистави – це 6 годин, то треба розуміти, що цей час люди, що тут перебувають, вони знаходяться у духовній сфері. Розумовій та інтелектуальній, а це дуже важливо. Важлива також музика. Вона витончує людську душу. Я переконаний, що людина, яка може заспівати гарну пісню чи відчуває цю пісню, на погане ніколи не здатна.

- Як вам шукаєте проблеми, які варто підіймати? Ви використовуєте власний досвід? Який критерій підбору п’єс ?

- Є для цього телебачення, радіо, преса, наше життя. Художник повинен відчувати ці проблеми. З іншої сторони є режисери, актори, кожного з них завжди щось хвилює. Крім того, щоб відчути ту чи іншу проблему – треба йти в ногу з життям, а мистецтво покликане бути трішки попереду. Я противник існування всяких комісій, що щось відбирають. Кажуть, це можна, а це не можна. Я вважаю, що глядач сам повинен вибирати те, що йому подобається. Глядач не дурний, він сам відбере, що йому дивитися. І якщо вистава хороша, проблемна, з цікавими характерами – завжди повний зал. Люди передають одне одному. Не потрібно реклами. У нас ще звикли за радянських часів, якщо рекламується якийсь продукт – це значить, що він поганий. Ще одна річ, хоча зараз драматургів мало, але письменник, який пише, він пише те, що його хвилює. І якщо це схвилювало письменника, а потім прочитав режисер і його це схвилювало, а потім схвилювало акторів, то воно схвилює і примусить задуматися тих людей, що прийдуть на виставу. Взагалі є люди, які після відвідин теaтру навіть життя міняли. Були такі випадки. Так один хлопець за радянських часів служив в кремльовському полку і мав одружуватися. Він вже і їхав, а по дорозі заїхав до нас і побачив виставу. Це була вистава «Невольник», та, де я ще грав Степана. Він подивився виставу, поїхав туди, зібрав речі, чемно подякував і повернувся назад. Він зрозумів, що не зможе без рідної землі. Він з Самбірського району, я його знаю досі. Я теж змінився після театру. Я з дитинства любив театр, самодіяльність і співи. Але коли я подивився професійний театр, хоча це звичайно залежить який, бо якби подивися деяких наших сучасних режисерів, дуже авангардових і модернових, то може і не пішов би на сцену… А я подивився вистави Черкаського обласного театру. Десять вистав. Цей невеликий театр працював для людей. І мене це дуже захопило. Я подивився, як люди сміються, як вони плачуть, думають, співставляють себе із героями. Це дуже цікаво. Сам вплив театру вирахувати дуже важко. Тут на терези не поставиш і не зважиш.

- Чим особисто для вас є театр ?

- Служба Божа. Я вважаю театр кафедрою. Я вважаю театр такою ж духовною інстанцією, як і Церква. Як писав Карпенко-Карий: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене». От він і для мене священний храм, де людина може пережити катарсис. Чи коли людина сміється в залі, вона ж сміється над собою. Вона співставляє. От на «Кризу» ходять не тому, що там щось дивовижне, а тому що розуміють, що це правда. Ми підбираємо твори ті, де є проблеми. Мене питають, чому ви взяли «Невольника». Я взяв «Невольника», тому що, я цю виставу для себе називаю «невольники», бо ми всі невольники. Без кайданів, правда. «Хоч здається не в кайданах, а все ж не на волі», - співається в пісні про Кармелюка. Ми всі невільники, і це не лише в Україні, це у світі. Завжди з’являється якийсь ідіот – чи Сталін, чи Гітлер, чи там в Лівії зараз і починає крутити. Вводить якусь агресію, а потім примус і ми вже вимушені. Ніхто з батьків не хоче відсилати дітей в Афганістан або в Чечню. Люди цього не хочуть. Війна – це трагедія. І не варто поділяти, що є справедливі війни чи несправедливі, як нас колись вчили. Війна – це завжди несправедливість. Навіть, коли хтось відстоює свою волю, то несправедливість чинить протилежна сторона, котра завойовує.

- Ви довгий час працювали при радянській владі і довго працюєте в незалежній Україні. Чи відчуваєте Ви різницю?

- По професії немає. Тут естетика міняється. Змінюються виражальні засоби. Але змінилася свобода думання. Якщо раніше в тобі завжди жив самоцензор, що казав: це пройде, а це – ні, це не допустять. То зараз ти можеш співати пісню, яка тобі подобається і яку ти вважаєш за потрібне, щоб люди почули, а не хтось тобі перстом вказує робити те чи інше. По-перше, свобода вибору зараз дуже велика. Немає, як це було раніше, що обов’язково поставте п’єсу російську сучасну, класику російську, п’єсу братніх народів, п’єсу закордонну, але ту, яка була б пропагандою. Після цього всього для української класики вже немає місця. Було і таке, що просто забороняли. Коли вистава доходила до генеральних репетицій, приходила якась комісія з відділу культури чи з обкому партії і казали, що цю виставу ставити не можна. Причин знаходили дуже багато. Або поправляли, або дописували, або скорочували, або викреслювали. Було багато контролю. Зараз такого нема, і Слава Богу. Митець зараз вільний. І одразу видно, на яких позиціях цей митець стоїть. Важче стало в тому, що немає ніяких постановочних дотацій, як були колись. Не брали колись з нас податків таких, бо в нас зараз дуже важка ситуація з цим. Дай Боже, щоб хоч фонд зарплати платили. Вони хочуть загнати театр в госпрозрахунок. Цього ніколи не було.По госпрозрахунку можуть працювати театри антрепризи.І то при умові, якщо їх не будуть сильно оподатковувати. Антреприза типу Хостікоєв і Бенюк, вони якось зводять кінці з кінцями, але їм дуже важко. Театр залежний від глядача, проте щоб театр був без дотацій, то треба, щоб квиток коштував 500 гривень і на 70% постійного завантаження глядачами. Ось тоді театр зможе бути на госпрозрахунку. Але люди не мають таких коштів. Ми розуміємо це і координуємо ціни, стараємось їх не піднімати, лише для того, щоб був глядач, щоб до нас пішла демократична публіка. Адже дуже багаті люди не ходять до театру, вони мислять іншими категоріями.

- Коли Ви зрозуміли, що хочете працювати в театрі? Так склалася доля?

- З дня народження. Я себе іншим просто не уявляю. От як почав себе усвідомлювати, з коляд, з вертепів. Це для мене як наркотик. В мене батько дуже гарно співав, був музикантом, брат теж був музикантом, мати гарно співала,в мене така родина. Наше село любило мистецтво і цінувало людей, хоч люди самі тяжко працювали, проте дуже цінували тих, хто вміє на чомусь грати, вірші декламувати, бере участь у виставах, має гарний голос. В нас в селі до цього гарно ставились. Я все це відчув малим, я відчув цей кайф. Пам’ятаю, як мені було років 13 і я вийшов читати «Тополю» Шевченка… Люди в залі плакали, адже це їх болить. Мені це дуже подобалося, я розчинявся в цьому разом з глядачами. З мене нічого іншого і не було б. Можливо, якби пішов вчитися ще художником, бо я гарно малював. Мене тягнуло до мистецтва, міг би бути оперним співаком, але в останню хвилину передумав. Проте тільки театр, і не залежно від того, як я в ньому живу, в достатках чи ні, на талановитих людей це абсолютно не впливає. Людина, що хоче працювати в театрі, не дивиться на свій заробіток.

- У вас велика кінопрактика. Чи хотілося залишити театр і займатися кіно?

- Дуже хотілося. Ще зі студентських років. Я був знайомий з Параджановим, був у нього на пробах. В кіно мені дуже подобається, особливо коли зустрів Івана Миколайчука чи Бориса Івченка, чи Бориса Савченка. Мені дуже подобається кіношна атмосфера. Особливо тоді, дуже живі хлопці були і живе мистецтво. Але я зрозумів одну річ. Кіно – це фіксація. А театр – це коли ти кожен день маєш іншого глядача. Кожен день ти спілкуєшся з іншими людьми. Є люди, які люблять живого актора на сцені, а не зафіксованого на плівці, яку можна повторити сто разів івін завжди робить одне і теж. А кожна вистава, в якійя граю, це зовсімінша вистава. Навіть той самий матеріал, але прийшов інший глядач, інша погода на дворі, прийшли діти чи прийшли дорослі, чи прийшли солдати. І ти зразу розумієш, з ким ти розмовляєш. Дуже конкретне і точне спілкування з людьми, і живе. І тому я театр люблю більше, хоч кіно дає більшу аудиторію і популярність. Мистецтво – воно в тобі. Мені подобається оце живе спілкування з глядачем. От в неділю буде вистава і я вже до неї готуюся. Якщо я щось погане зробив, наприклад, минулої вистави, то цього разу я зроблю все досконаліше. І коли вистава йде сто разів, як колись питав мене Іван Миколайчук, як ти Федоре виходиш сто разів на сцену в одній ролі, а я кажу: «Іване, так інший же глядач, інша погода, інший мій настрій. Він не міг повторювати багато, навіть, коли знімався в дублі, то перший був найкращий, а от на третьому, четвертому йому ставало нудно. У нас, в акторів драми зовсім інша психотехнічна специфіка.Хоча і ці актори можуть зніматися в кіно. Так само як актори кіно можуть працювати в театрі. Тут в кого до чого більше лежить душа.

- Ви згадували про Івана Миколайчука. Коли ви знімалися у фільмі «Пропала грамота», там була історія, пов’язана з імператрицею Катериною ІІ. Розкажіть детальніше про це.

- Це випадково було. Ми в Петергофі знімалися. Там є спальня Катерини. Нас водили, все показували. Ми в козацьких жупанах. Нам дали дуже мало часу, три зйомочних дні, по пару годин. Це Іван придумав цю історію. Там була їдальня, ми купили пляшку. Взяли дві склянки, по канапці. І коли була обідня перерва, всі пішли обідати, а ми заховалися за штору. І коли вже нікого не було, все зачинили, ми пішли у спальню Катерини. Сіли, заспівали. Випили по чарці. Іван сказав, що це наша сатисфакціяза запоріжських козаків, яких тут багато загинуло. Щоб Катька знала, що ми сюди добралися, випили і закусили. Це така жартівлива сатисфакція. Ми тоді такі були, нам було лише по тридцять років.

- У виставах «Сава Чалий» і «Невольник» Ви використовуєте відеоряд хронік Помаранчевої революції. Чим для вас була і є зараз Помаранчева революція, адже Ви браки активну участь у тих подіях ?

- Я вважаю, що в історії України більшого духовного піднесення людей – українців, не українців – не було. Я навіть оминаю військову боротьбу. Адже такої доброти, такого просвітління і такого духовного піднесення в нашій історії не було. І зараз я до цього так ставлюсь, як до найсвятіших речей. От чому в кінці в «Невольнику» я все одно використав Помаранчеву революцію. Адже дух народу вбити неможливо! Це не залежить від жодних диктаторів чи партій. Це залежить від природи, від Бога. Так створено світ, кожна людина -найдорожче, що є на землі. В «Саві Чалому» весь ряд був з Помаранчевої революції, там весь час йде боротьба, поняття зради, воно мене дуже хвилювало. А у «Невольнику»я пустив кінокадри з історії України. Для мене питання, коли це відбувалося, чи як це відбувалося, не стояли тоді. Для мене війна, там є кадри з «Хороброго серця» чи «Вони билися за Батьківщину» Сергія Боднарчука, я брав ті речі, де проявлявся дух. Я знав, що війна це завжди погано. Мене питають, що є звичайно ідеологічні війни, але є ж праві сторони. Я відповідаю, коли вони воюють, вони вже не праві. Таке в мене бачення. Хто має дітей, той знає. Жодна мати не хоче посилати дитину на війну. Яка б вона не була. Люди повинні опам’ятатися і ніколи не вбивати одне одного. Це пацифізм, але нехай він буде. Адже любов до людини – найвище, що дав нам Бог. Я з віком почав дотримуватися християнської філософії і, вважаю, що вона найгуманніша.

-Ви мали намір відкрити при театрі училище…

- Це дуже важко. За це потрібно боротися, потрібне велике фінансування. Я постарався, щоб відкрили при консерваторії акторський факультет, де ми зробили два випуски. При університеті, дякуючи Івану Олександровичу Вакарчуку, є кафедра театрального мистецтва. А мрія моя була така, щоб при Театрі Заньковецької відкрити училище на зразок МХАТу, чи театру Вахтангова, чи Щукінського училища, яке дає професію, вищу освіту і розташоване при театрі.Адже при відриві від виробництва, від самого процесу актори мало знають театр з середини. Це така моя мрія. Коли вона збудеться? Я не знаю, чи взагалі це відбудеться.

- Яка ситуація з реконструкцією самого театрально приміщення ?

Я розумію одну річ. Грошей немає, можливо, краще не чіпати, бо один розумний чоловік, який оглядав це приміщення, сказав, що воно ще постоїть 200 років. А театр особливо, бо ми його підтримуємо. В 1942 році німці зробили капітальний ремонт, він був дуже якісний. Приміщення потребує ремонту, адже потрібно нову проводку, нема машинерії сцени, укріплення наших підмурків. Це все дуже потрібно, але для цього потрібні гроші. А закрити театр, перейти в інше приміщення і загубити трупу, це дуже легко.В мене ідея дуже проста і я всім її нав’язую. Легше і дешевше побудувати нове приміщення, перейде туди Театр Заньковецької. А потім можна робити реконструкцію чи капітальний ремонт цього приміщення. Коли ж закінчать – або вернемось назад, або залишимось в тому приміщенні, а тут буде концертний зал. Чи буде інший театр, або ж те, що нове приміщення побудують, був би музичний якийсь театр. Львову конче потрібен театр музичних форм чи оперети. Чи наприклад ТЮГ без приміщення. Ось тоді можна врятувати трупу. Бо театр – це не приміщення. Воно може бути золоте, а коли немає трупи, немає акторів, режисерів, постановочної частини, немає духовності. Це вже не театр. Прекрасний театр може бути навіть на площі, або в стодолі, як це було колись. Головне, що він в собі несе. А як не буде людей, які творять, найпрекрасніше приміщення може не врятувати мистецтво. Ось пам’ятаю Оперний ремонтували шість чи сім років. При радянській системі гроші давали. Зробили добре. Ми давали два дні в тиждень своє приміщення, вони і в Хоткевича грали і на виїзди їздили, але все одно трупа скоротилася. В Одесі ремонтували, зробили все прекрасно, а зараз починають з музикальних інструментів. Все треба робити з початку. Роз’їдуться актори, розпадеться трупа – кінець театру.

- Нещодавно, у пресі з явився лист-звернення до голови ЛОДА і мера Львова з Вашим підписом з проханням посприяти відродженню Російського драматичного театру у Львові. Яка була Ваша мотивація ?

- Так, я це підписував і знову підпишу. Мотивація дуже проста, я ніколи не був проти російського театру. Я відстою позицію, що у Львові може бути і російський театр, і польський, не народний, як зараз, а високопрофесійний польський театр може бути, я за єврейський театр,вірменський. Я за всі театри світу. Я не можу бути проти театру. Бути проти театру, це бути проти тих людей, що цього театру хочуть. Важливо, звичайно, щоб вони це хотіли і для цього була база. У свій час то був театр армійський. Ми між собою його називали театр російської армії. Там була дуже хороша трупа, адже то театр ще з Києва. Він з 30-тих років у Києві працював, потім приміщення знищили і вони були в Одесі. З Одеси їх перевели сюди, а оперету, яка була у Львові, перевели в Одесу. Тут були прекрасні актори,режисери, Максимов, Зінаїда Дегтярьова, Калачевська. Але вони самі винні. Коли була перебудова, потрібно було триматися свого театру, свого мистецтва. Вони ж всі розсварилися, хоча тоді я теж казав, що може бути цей театр. Як і зараз. Я підпишу будь-який лист. Але я бачу дуже просту річ. Цих двісті тисяч, які мені казали, що є. Тобто російськомовних. Легко перевірити, чи вони хочуть театру. Якщо дуже потрібне російське мистецтво і російський театр, хай запросять на гастролі Сімферопольський російський театр, Севастопольський, Дніпродзержинський, Одеський, Дніпропетровський, Київський російський театр Лесі Українки, навіть Мукачівський. Нехай приїдуть сюди на гастролі і побудуть хоча б два тижні. Навіть не місяць. І щоб він був забезпечений глядачами, щоб люди прийшли подивитися на це мистецтво. Нема таких людей. Ну якщо вони з’являться і дуже захочуть це зробити, нехай шукають фінансування. Ми працюємо в своєму оточенні, українському, і маємо дуже багато проблем. Я думаю, у них буде не менше. Потрібні ж російські актори. Адже що таке російський театр? У нас же в Україні дуже багато російських театрів, актори яких розмовляють на «общепонятном железнодорожнєм языке». А повинна ж бути культура, режисери, художній керівник, багато акторів. Чи Львів – достатньо багате місто, що може запросити людей, надати їм житло, фінанси? Ніхто цього не дасть. Потрібно починати з простих речей. Можливо з їхнього товариства ім. Пушкіна, де була невелика трупа. Але якщо росіяни дуже цього хочуть, то нехай до нього ходять. Мені один грузин розказував, ще коли я в Запоріжжі працював, ставили його п’єсу, я у ній грав. І питаю в нього, ця п’єса ж така погана, невже вона у вас йде в театрі. Він відповідає ствердно. Я ж питаю,хто її дивиться ? Він мені: «А ніхто не дивиться». Я дивуюся. А він пояснює, що квитки купують, щоб театр жив, а в театр не йдуть, бо п’єса погана. Так потрібно, мабуть, і росіянам, і євреям. Я поставив дві єврейських п’єси – за Гершензоном «Хелемські мудреці» і от зараз «Суботня вечеря». І я не бачу великого інтересу єврейського населення до театру. Може вони хочуть не українського, може російського, не знаю. Зараз в мене є прекрасна п’єса «Бердичів», але я не знаю, чи варто її ставити, чи буде глядач. Ми ставили і «Історію коня» Толстого, і «Одруження» Гоголя, я не бачив російськомовного глядача у нас в театрі. От українці приходять. А от російських патріотів, які люблять російську культуру, менше. Одна штука – любити язиком, а інша – любити, розуміти і відвідувати цей театр, підтримувати його. Ну, а якщо завтра буде потрібен узбецький театр у Львові, я підпишу. Я не можу бути проти театру, як актор, як режисер, як художній керівник театру Заньковецької, як голова Спілки театральних діячів західного регіону, до якого належать вісім міст Західної України. Резонанс виник би тоді, коли б я не підписав. Тоді б всі почали заявляти, що я націоналіст і не хотів цього підписувати. Я націоналіст! Але я націоналіст, який любить всі інші нації. Це ж те саме, коли б я сказав, що дуже хотів щоб ось тут поряд побудували нове приміщення театру. Це моє бажання. Я такі бажання розумію. В нас таких бажань багато, наприклад, щоб пенсіонери одержували більшу пенсію. Бажання є, але уряд не може знайти шляхів здійснення цього. У нас бажання, щоб не було бідних. Ми навіть знаємо шляхи, як це зробити. Потрібно, щоб менше було олігархів, у них же в офшорах більше грошей, ніж в українському бюджеті. Ми цього свідомі, але як це зробити? Хоча я знаю як. Я оцих всіх олігархів загнав би в одну яму на тиждень, не більше. І давав би їм їсти оселедець. Вони б дуже пити хотіли, а я б сказав, що води дам, якщо повернете гроші в Україну. Тоді б всі сказали, що Стригун диктатор.

- Ви часто говорите, що любите Львів.Чим він є для Вас, за що Ви його любите?

- А от за те, що я з вами розмовляю про це. Львів – це була моя мрія. Хоч я поїхав працювати у Запоріжжя, я в Києві не хотів залишатися. В мене було багато запрошень і я хотів працювати, грати ролі. У Запоріжжі за один сезон зіграв десять ролей. Мені там подобалося, але все одно це було важке місто. Поступово воно ставало російськомовним. А мені працювати у російськомовному середовищі було важко Я знав,що є такий Львів, в якому я був після інституту з концертами. І я свою дружину переконав, нас тоді запросили сюди працювати. Я кажу, що нам там буде добре, бо ми потрапляємо в оточення своїх. Коли українською мовою розмовляють на вулиці, в трамваї. Я пам’ятаю, коли ми приїхали і вперше їхали трамваєм і почали оголошувати зупинкиукраїнською мовою, моя дружина казала, що над нами знущаються. Ми ж звикли що на Сході зовсім інакше до цього ставилися. Ми потрапили в своє оточення. Я потрапив в рідну стихію. А відтак – театр з гарною традицією, історією, акторами.Велике щастя Театру Заньковецької, що він в 1944 році переїхав до Львова. Львів – місто університетське, інтелектуальне. З однієї боку - жорстоке, тут велика конкуренція. Але воно ніколи не вмирало ні інтелектуально, ні мистецьки. От зараз важкі часи, але ніде, як у Львові, можна побачити якісь цікаві речі. Багато хто і з Східної України приїжджає сюди подивитися, що і як. Це дуже приємно. Львів має дуже гарні традиції, театральні традиції. Львів має гарного глядача. Глядач, я пам’ятаю, ще в 60-тих роках умів асоціативно мислити, умів читати підтексти. Ми могли грати найпрорадянськіші п’єси, а глядач сприймав це зовсім по-іншому, він розумів. З ними було дуже цікаво працювати і цікаво говорити. Мене і сьогодні тримає Львів своєю позицією, своїми інтелектуальними надбаннями. Як казав мій товариш Володя Опанасенко, режисер: «Хто пройшов Львів - це інтелектуальна кам’янедробилка». У Львові завжди був високопрофесійний рівень мистецтва. Майбутня перспектива Львова дуже велика, це місто європейське. А мені хотілося в Європу. І театрові ніде так не добре як у Львові.Хто приїжджає до нас на гастролі, чи то Московський театр, чи Київський, чи з Черкас, чи з Полтави, їм скажи, що їхати на гастролі у Львів, вони аж побоюються,чи вони варті того, щоб приїхати у Львів і показати цій публіці свої надбання. Я у Львові вже 46 років, місто стало моїм рідним. Я люблю Львів.

Довідка:

Федір Стригун. Художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народний артист України (1979), голова Львівського міжобласного відділення НСТД України, доцент, член-кореспондент Академії мистецтв України. Навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В. О. Неллі), працював у Запорізькому драмтеатрі. З 1965 року працює у Львівському театрі ім. М.Заньковецької. З 1990 по 1998 підготував два випуски акторів при Львівській консерваторії ім. М.Лисенка. Серед поставлених ним спектаклів — «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра, «УБН» Г.Тельнюк та інші. Федору Стригуну належить відкриття і сценічне втілення творчості незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича і його оперет «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня». За 40 років творчої діяльності зіграно більше сотні ролей. Фільми з його участю: «Пропала грамота», «І в звуках пам´ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші — принесли славу кіноактора. Крім роботи в театрі та кіно, викладає на акторському відділенні філологічного факультету Львівського національного університету. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. І.Котляревського та премії ім. М.Садовського.

Юрій Опока