Газету «Post-Поступ», що виходить у Львові з осені 2006 року, можна вважати тричі унікальною. По-перше, вона щомісячна (хоча починалась як тижневик), по-друге, в ній немає навіть натяку на рекламу, по-третє, її контент - публіцистика й нічого, крім публіцистики. Утім, є й пункт четвертий: газету роблять троє людей включно з верстальником, а автором від чверті до третини матеріалів у кожному числі газети є її головний редактор - Юрій Винничук, також відомий львівській аудиторії як Юзьо Обсерватор.

Він - відомий письменник, автор численних прозових книжок та упорядник не меншої кількості тематичних літературних збірок, майстер стилізації і містифікації, творець літературно-міфологічного образу старого Львова. Проте літературне служіння Вічності Юрій Винничук завжди поєднував із гострою публіцистикою на злобу дня. Читачі газети «Поступ», яка виходила у Львові до 2006-го, знали й любили його саме як Юзя - автора суб´єктивних і дошкульних оглядів, написаних соковитою галицькою говіркою. Після закриття «Поступу» Юзьо переселився на шпальти «Post-Поступу». Про те, чим живе, як виживає і на що сподівається ця реінкарнація легендарного видання Олександра Кривенка, «Телекритика» говорить із Юрієм Винничуком.

- Пане Юрію, кому належала ідея відновлення «Post-Поступу» 2006-го?

- Це була ідея Ігоря Починка, власника, видавця й головного редактора газети «Експрес». Він запропонував мені й Володимирові Павліву робити тижневик на 46 сторінках. Це забирало багато часу й зусиль, тож ми витримали в такому режимі лише кілька місяців. Потім Павлів був змушений поїхати до Києва. Я залишився сам і тягнути цю газету вже не міг, тож ми вирішили перейти на щомісячний режим, у якому працюємо дотепер.

- Ви позиціонували видання як продовження роботи Олександра Кривенка...

- Так було, поки газета була щотижневою. Тоді ми дотримувалися певних традицій: ухил у бік гострого політичного фейлетону, культурна тематика висвітлювалась у сатиричному ключі. Після перетворення на щомісячник газета, звісно, вже не могла бути такою, як Кривенків «Поступ». Це газета для читання. Її можна читати через рік. Тут публікуються речі, не прив´язані до злоби дня, а поодинокі подієві матеріали все одно зазвичай розкривають тему глибше.

- Яке місце на ринку прагне займати «Post-Поступ»?

- Він виходить раз на місяць, тому він не може бути інакшим, ніж є. Частина газети - це політичні та проблемні статті, критичні до влади. Цензури жодної немає - я можу писати й друкувати будь-що. Літературна тематика висвітлюється критично, дискусійно, полемічно - дуже рідко трапляється якийсь позитивний матеріал. Я прагну публікувати щось таке, чого немає в інших виданнях, що вони обходять. До прикладу, зараз літературний фейлетон - страшна рідкість. Хоча на початку 80-х років за порадою ЦК КПРС в усіх українських журналах започаткували рубрики фейлетонів. Я, до речі, туди писав і громив графоманів. Зараз ніхто цього не робить. Усі чомусь вважають, що треба бути дуже толерантним. А в нас такі матеріали з´являються.

Публікуємо матеріали з давньої преси, де розкриваються російсько-українські стосунки. Це свого роду відповідь Табачнику та його адептам. Зокрема, в нас були статті-реакції на його випади проти галичан, проти заборони підручника «Історія права», в якому Табачникові не сподобалися деякі пункти, зокрема те, що «росіяни лихословили». У відповідь я наводжу свідчення іноземців, які побували в Московії у XVIII сторіччі і які завжди звертали увагу саме на лихослів´я. Наводжу цитати самих росіян, де вони порівнюють українців і росіян. Про це в нас ніхто не пише. Хіба ультранаціоналістичні газети можуть собі таке дозволити, а помірковані видання бояться писати відкрито, що українці й росіяни - різні народи. Адже ми весь час чуємо протилежне, наприклад, на телебаченні. Навіть Янукович говорив, що в нас мова практично однакова. Просто він жодною з тих мов не володіє, то йому легко таке казати.

- Якою є ваша аудиторія? Хто читає «Post-Поступ»?

- Наша аудиторія досить широка. Судячи з того, які люди приходять на презентації, пишуть листи, це можуть бути й студенти, і пенсіонери. Деякі листи приходять від 80-90-річних читачів. Це переважно інтелігенція, бо для людей менш освічених ця газета заважка. В нас бувають дуже серйозні тексти, особливо, наприклад, перекладні есе цікавих зарубіжних авторів. Ясна річ, такі матеріали не призначені для ширшої публіки. Але я стараюся дозувати, щоб надто мудре не переважало. Щоб під машкарою розважальності й доступності до читачів доходила якась цікава й важлива, як на мене, інформація.

- А як щодо географії?

- Газета розповсюджується всюди, де розповсюджується «Експрес». Охоплене все Правобережжя, а в багатьох інших регіонах «Post-Поступ» передплачують, зокрема в Донецьку і Харкові. Нещодавно ми опублікували листа донецького професора, який зреагував на інтерв´ю Андруховича. Газета надходить до кожного райцентру й селища. На зустрічі приходять люди з таких невеличких населених пунктів, діляться враженнями від газети.

- Таке враження, що «Post-Поступ» живе поза законами медіаринку. Його тираж і ціна стабільні, на шпальтах - жодної реклами. Виникає логічне запитання: на які кошти існує видання?

- Так, реклами немає - видавець вирішив, що немає сенсу давати рекламу «масло-цвяхи». Якщо хтось дасть рекламу на цілу сторінку, заплатить добрі гроші, то немає питань, але ніхто не дає. Але з роздрібних продажів жодна газета не виживе. Може, щось там компенсується, скажімо, вартість паперу. Існуємо на кошти Ігоря Починка. Я вважаю його дуже креативною людиною, яка має дуже багато цікавих ідей. Однією з них був «Post-Поступ», і збіглося так, що це й мій інтерес - мені подобається робити це видання. Пан Починок має своє видавництво, свою друкарню, тому може собі дозволити видавати й цю газету. Останнім часом він започаткував ще кілька додатків до «Експресу» - кулінарний, медичний.

- Які вимоги Ігор Починок ставить до видання?

- Конкретні вимоги були на початку, коли ми працювали з Павлівим. Видавець тоді окреслив напрямок, у якому ми маємо рухатися, запропонував окремі сторінки й рубрики. Він хотів, щоб це була гостра й розумна газета, яка протистояла би владі й несла в собі традиції газети Кривенка. Ми тоді мали цікаву автуру, чимало з тих, хто публікувався на початку 90-х, зокрема Ігор Ткаченко, Ірен Роздобудьмо, Ірена Карпа, Софія Андрухович, Любко Дереш, Степан Процюк, Андрій Курков, Андрій Кокотюха, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Олександр Бойченко, Віктор Неборак. Ігор Починок і сам долучався, опрацьовував низку статей.

Після кожного номеру ми йшли на каву й утрьох обговорювали, що в нас вийшло. Відтоді, як газета стала щомісячником, видавець уже не бере такої регулярної участі. Не скажу, що я надто цим задоволений, адже хочеться й думку збоку почути. Поки що чую переважно компліменти читачів. Часом хтось знайомий на вулиці зупинить, подякує, потисне руку.

Автура тепер помінялась, а після кризи зменшилася кількість сторінок. Тепер ми прагнемо, щоб газета була цікавою й повчальною водночас. Щоб не перехилити в бік бульварності, а з іншого боку, й не перемудрити. Зі свідчень читачів знаю, що газету читають усю, жодну сторінку не пропускають - навіть сторінку «Кухня». Одного місяця не було цієї сторінки, то почалися дзвінки: «А де пропала?», «Чи буде знову?». Дзвонили не ті, для кого ця сторінка є головною, а ті, для кого образ газети такий, що мусить бути всього потроху. Між іншим, і в кривенківській газеті все дозувалося: скандали, політика, література, були рубрики «Пияцька читанка», «На голубому рушникові», «Сенсації» тощо.

- Криза в медіа, здається, позаду. Чи немає охоти повернутися до щотижневого виходу?

- Ця пропозиція може йти не від мене, а від видавця. Якби він захотів, можна було б думати про це, але тоді доведеться добирати людей. Я ж у першу чергу письменник, а не журналіст. Мені треба ще щось писати, жити повністю газетою я не можу. Якби був колектив, я міг би погодитись очолювати його й віддавати газеті частину свого часу. Але коли ми виходили щотижня, сиділи з Павлівим на роботі до опівночі, й нічим, окрім цієї газети, я займатися не міг.

- Скільки людей роблять «Post-Поступ» зараз?

- Троє - я, художник Юрко Кох і макетувальник. Здаємо макет, а далі над газетою працюють уже штатні співробітники «Експресу».

- Сайт «Post-Поступу» зараз неактивний. Не плануєте його відновити?

- Плануємо. Після Нового року має запрацювати. Але тексти публікуватимемо з запізненням - за місяць-два після виходу газети. Щоб не перебивати паперової версії.

- Яким ви бачите «Post-Поступ» надалі?

- Хотів би повернутися до тієї кількості сторінок, яка була спочатку. У сорока сторінок було більше «повітря», можна було більше матеріалів дати, й Кох робив не один, а три цікаві плакати. Зараз я почуваюся скутим, бо двадцяти чотирьох сторінок замало. Тим більше, що за деякими авторами забиті сторінки, тому нових авторів часом немає де втулити. А люди присилають чимало цікавого. А ще хотілося б видавати бібліотеку «Post-Поступу».

- Відновленого?

- Так. Хоча, зрештою, можна було б узяти дещо цікаве й зі старого. Я розписав план по авторах і тематиках, видавець не проти. Є справді багато цікавих матеріалів, які заслуговують на існування в книжці. Тим більше, що чимало текстів у газеті публікуються скорочено, а в книжці можна було б дати повну версію. Це стосується й сторінок «Старі шпарґали», де я друкую матеріали з забутих видань і архівів.

- У «Поступі» Юзьо Обсерватор заробив понад двадцять судових позовів. Чи позиваються проти вас тепер?

- Відтоді змінився закон. До 2003 року, за часів «Поступу» Андрія Садового, існував дуже суворий закон, за яким кожен міг подати до суду за образу гонору, вимагати компенсації моральної шкоди тощо. А суди тоді всі подібні позови задовольняли. Їм було легше, щоб газета програла й позивач заспокоїв свої амбіції, аніж якщо газета виграє і позивач подаватиме апеляцію. Але вони робили так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Якщо позов був на 100 тисяч гривень, позивач міг отримати три тисячі. Найбільше отримав Василь Базів - 10 тисяч гривень. Не така вже страшна сума для газети, якщо враховувати, що подібні процеси були своєрідною рекламною кампанією для видання, і їх жваво розписували на його шпальтах.

Зазвичай позивалися до автора і самої газети. Редактура мене оберігала, представник «Поступу» на суді говорив, що Юзьо Обсерватор - це колективний псевдонім (усі знали, що це я пишу, але довести ніхто не міг), і неможливо визначити, хто саме написав матеріал, який є предметом судового розгляду. Тоді адвокати знімали позов до автора й залишали тільки до газети. Єдиний раз, коли я «попався» як автор, був дуже неприємним: телефонували судові виконавці, погрожували, що опишуть моє майно... На щастя, закон змінили, й відтак подібна практика припинилася.

- Але ображені вашими публікаціями якось висловлювали свої претензії?

- Були, звісно, відгуки. Хтось міг погрожувати. Але нічого серйозного не було.

- Раніше Юзьо Обсерватор був оглядачем газети «Поступ», яка належала до медіагрупи чинного мера Андрія Садового. Тепер ваші тексти публікуються на сайті ЗІК, який усіляко опонує Садовому, а під час виборів просував кандидата від Партії регіонів Петра Писарчука. Чи означає це, що ваше ставлення до мера змінилося?

- Я своїх поглядів іще ніколи не зраджував. Мені люблять у коментарях вішати якихось собак, мовляв, я продався, комусь «лизав» і тому подібне. Але бодай одного прикладу «лизання» так і не можуть навести. Я не написав жодного позитивного рядка ні про Януковича, ні про Кучму, ні про регіоналів, ні про есдеків. То де ж те «лизання»? Я навіть колись на ЗІКу призначив винагороду 1000 доларів тому, хто знайде будь-яку фразу, яка засвідчить, що я комусь «лизав». Ніхто не зголосився - тисяча доларів нікому не потрібна. Зате анонімних обвинувачів удосталь.

У мене немає текстів, за які мені було б соромно. Садовому я колись симпатизував і щиро підтримував його на виборах, критикував його конкурента Василя Куйбіду, за яким тягнувся шлейф зловживань. Зараз моє ставлення до мера критичне, бо в місті відбуваються неподобства - це й руйнація старовини, і безглузда забудова, зокрема й на кістках. П´ять років я довбаю мера і його клерків, що треба поставити на Ратуші сурмача, який би сурмив кожну годину. Так, як це було до війни, і як бачимо зараз у багатьох європейських містах. Це ж для туристів неабияка приманка. І весь цей час вони кивають головами, погоджуються, що ідея чудова, але нічого не роблять. Оце я вважаю за ознаку типового рагульства.

Я ніколи не виконував жодних замовлень. Але народ уважає, що коли я критикую «Свободу», значить, продався Юлі, а коли критикую Юлю - продався «регіонам». Коли ж критикую русифікаторську політику «регіонів» - бандерівець. А ще я продався Юркові Луценкові, бо після відомого німецького скандалу опублікував на «Українській правді» статтю «Я пив з Луценком», у якій щиро описав усі випадки, коли довелося з ним сидіти за столом, і засвідчив, що жодного разу не бачив його п´яним. І не тільки його, але й Катеринчука, і Донія. Не бачив я їх під газом, хоча щовечора після виснажливих мітингів сам Бог велів розслабитись. А потім у Тетяни Коробової прочитав те саме: Луценко ніколи не напивається. Так що й вона Юркові продалася.

- Симпатизуєте Луценкові як політику? Кому ще?

- Йому, В´ячеславу Кириленку, Анатолію Гриценку, Олесю Донію, Юрію Гримчаку, Андрію Парубію, Андрію Шкілю, мабуть, іще комусь. Хочеться сподіватися, що вони вистоять і не продадуться. У п´ятницю я аплодував Донію, який заявив у Шустера, що наш президент - гопник. Дрібничка, а приємно.

- І все-таки, у ЗІКу вам ставили вимоги щодо того, кого можна, а кого не можна чіпати?

- Такі вимоги ставлять усюди. Але я завжди намагався викручуватися так, щоб не постраждали мої особисті погляди. Я Табачника критикував постійно, з Азарова лаха дер, із Ганни Герман, Хорошковського, не рахуючи різних Колесниченків і Чечетових.

- А було таке, що вам щось викреслювали?

- Було. Наприклад, викреслили загадку: на двох кріслах гойдається, на «ге» називається. Що це? Губернатор Горбаль.

Тарас Назарук