- Якби ми мали справді українську владу, то жила б «Основа», яку на високий рівень підняв покійний Валерій Ілля, жив би «ТО», знімали б українські фільми. А так ми змушені дивитися російськомовний ширвжиток із шовіністичним душком і читати різну обезлюднюючу макулатуру.

– Пане Петре, філологічна освіта є обов’язковою умовою для становлення письменника?

     –Для прозаїка – так, для поета – ні. Можна навести чимало прикладів, коли класиками ставали поети, які взагалі не мали освіти. Це тому, що вірші падають з неба, а не навчальних аудиторій. Здається, в середні віки один конюх із Йоркшира, який узагалі не вмів писати, переміг на поетичному конкурсі в Англії, де брали участь дуже освічені і ерудовані люди.

Мені навіть здається, що освіта іноді може заважати поетові, звісно, за умови, що це поетичне переживання, а не осмислення. У добрих, так би мовити, нутряних віршах має бути якась філологічно-зухвала неправильність, яка виламується за межі канонічної філології. Досить назвати хоча б Ігоря Павлюка чи Павла Вольвача, у яких вистачає помилкових словесних конструкцій і русизмів, але саме вони підсилюють ту незбагненну магію, що вірші робить високою поезією. І в той же час є поети – строгі мовні пуристи, що ні на йоту не відступають від законів мови. Вони пишуть бездоганні, філологічно правильні вірші, в яких є начебто все, але дуже мало справжнього чару, бо ці вірші надто відшліфовані, надто роблені, надто правильні, й це ніби умертвляє їх.

Але прозаїку філологічна освіта вкрай потрібна. Особливо сьогодні, коли мистецтво письма пішло так далеко вперед. Я не можу уявити собі доброго майстра прози, який нехтує законами мови, і має якісь письменницькі амбіції. Після Фолкнера, Пруста, Умберто Еко це вже несерйозно. Звичайно, час від часу в мемуарній літературі я десь натикаюся на курйозні згадки, що, мовляв, Лев Толстой чи Ольга Форш неправильно ставили розділові знаки, а Горький визнавав тільки коми, але, повторюю, сьогодні це вже неприйнятно. Надто висока конкуренція, надто високі вимоги стоять перед сьогоднішнім прозаїком і він має бути майстром високого пілотажу, якщо хоче завоювати серця читачів і творити добру художню прозу.

     –Піар важливий для літератора, чи, якщо твір вартісний, то він обов’язково знайде читача?

     – Піар, розкрутка чи, іншими словами кажучи, реклама однозначно важливі й потрібні сьогодні. Без них письменник приречений на замовчування, невідомість, перебування в затінні, навіть якби він творив одні шедеври. Звісно, у нас є талановиті письменники, які зневажливо ставляться до реклами, нею займатися не хочуть і не можуть, але це за них добре роблять видавці чи друзі-критики.

Ситуація, на жаль, у нас викривлена: майстри піару сьогодні зробили ім’я багатьом письменникам, які цього не заслуговують. І навпаки: чимало маститих письменників, вишуканих стилістів перебувають десь на маргінесах, бо не спроможні донести до масового читача свої книги. Я назву хоча б Віктора Міняйла (його «Вічний Іван» – це вічна книга), Андрія Кондратюка, Михайла Медуницю, Людмилу Литвинчук, яка щойно видала чудесну «Голубину трапезу».  На тему потрібен чи ні піар, я розмовляв якось з Марією Матіос. Вона дотримується протилежної думки і начебто переконливо аргументує її: текст, мовляв, завжди говорить сам за себе. Але ми знаємо, що на кожну з її книг було кілька десятків рецензій у ЗМІ, і вони завжди робили свою справу. Ще приклад: Теодозія Зарівна видала свій новий роман «Вербовая дощечка», справжній літературний шедевр. Але «розкрутки» жодної, і я не певен, чи вона продала хоча б тисячу примірників. А «розкручені» книги Матіос розходяться стотисячними накладами. Зарівна і Матіос – письменниці одного рівня. Поряд з ними і навіть вище ставлю Галю Пагутяк (це запаморочливої глибини стилістка!), але не певен, що бодай одна з її книг розійшлася багатотисячним тиражем. Якби ж у Пагутяк знайшовся такий продюсер як у Коельо, вона вже давно підкорила б Європу і світ. Але це біда українських письменників, що їх не розкручують. Варто пам’ятати: перший наклад «Алхіміка» Коельо був 900 примірників і ледь розійшовся. А коли провели потужну піар-компанію на світовому рівні, то він сягнув позначки 60 мільйонів примірників.

 –У Вашому творчому доробку поетичні збірки, проза, твори для дітей, публіцистика. Чому така роздробленість?

–Це специфіка творчої натури. Іншим бути не можу. Пишу те, що пишеться, до чого лежить душа. І ще: я живу майже виключно з творчого пера, і тому мушу опановувати всі жанри, які допомагають мені вистояти в цьому житті, не шукати щастя за кордоном.

– Особливої уваги заслуговують «Денники», які стали помітним явищем у літературному житті країни. Що стало стимулом для їх написання?

– Щоденники я веду з перших кроків у літературі, але наважився оприлюднити їх тільки в 2000 році. Тоді вийшла моя «Сповідь сльозою». Я зрозумів, що знайшов жанр, який дозволяє мені найбільш повно виповісти себе, і, головне, робота над яким приносить мені найбільшу естетичну насолоду. Я написав чимало книг на замовлення і це мене вимучило фізично і духовно, навіть більше – виснажило. А «Денник» – це справді для душі. Коли пишу його, почуваюся щасливим, відпочиваю і дуже втішений, коли частка цього щастя передається читачеві. Багато хто говорить мені: «Ви пишете так, як думаю я, тільки не можу це висловити так просто і водночас гарно». Власне, я думаю, що більшість моїх читачів тільки тому тягнуться до моїх книг, що вони співзвучні їхньому внутрішньому світові, тому що я в кожній людині умію бачити Боже начало. 

–Євген Баран якось зазначив, що щоденникова проза є небезпечною, адже у ній важко уникнути самоповторів.

– Не тільки Євген, а й багато інших друзів і критиків закидають мені, що я повторююся, іду по колу. Можливо. Але я повторююся настільки, наскільки повторюється життя. На сьогодні я видав 9 денників. Для порівняння скажу, що сьогодні в Росії щоденники Пришвіна видають в 30 томах. Це окрім його інших книг. Загальний наклад моїх денників теж відносно невеликий – кілька десятків тисяч. Я принаймні розраховував на більший і все роблю для того, щоб збільшити його. Я сам пишу, сам видаю і сам займаюся «розкруткою». Це неймовірно важко, але іншого шляху в Україні нема. Я навіть думки не допускаю, щоб спинитися і відкласти денники на рік чи два, як мені багато хто настійно радить, вони будуть виходити доти, поки я житиму. Принаймні в цьому я переконаний нині. Але будьте справедливими: я постійно змінюю і форму і зміст. Тільки упереджений читач цього не бачить. Я давав два рівні оповіді, експериментував з листами і спогадами, заради минулорічного денника я кілька місяців прожив один в лісничівці, мандрував світом і обійшов пішки пів-України…

Якби хто інший спромігся на це, то в мене викликав би тільки захват. Моя біда, може, в тому, що я ще й всеїдний читач і свої читацькі ремінісценції постійно вкраплюю у денники, а це багатьох дратує. Мабуть, надалі видаватиму літературні денники окремо дуже малим тиражем – для ста чи двісті літераторів і читачів. Але головне, що я хотів би сказати стосовно денників: я не веду традиційних щоденникових записів (що їв, з ким спав), я створюю денникову прозу, яка, сподіваюся, достатньо художня і багата лексично. Я ловець слів і для мене важливо не про що я пишу, а як пишу. Хочу вірити, що в цьому напрямі вдосконалююся постійно.

–На Вашу думку, на якому етапі зараз перебуває вітчизняна літературна критика?

–У нас є дуже добрі критики, але в нас немає добротної критики. Це тому, що навіть винятково талановиті літературознавці стали заручниками ненормальної ситуації, яка склалася не без їхньої участі. Чим у нас займаються критики? Обслуговуванням певних літературних кланів чи «живих класиків». Про стан сучасної літературної критики написано і наговорено так багато (Любомир Сеник, наприклад, кілька місяців тому провів у Львові велику конференцію на цю тему), що я просто не хочу примножувати цю марницю. Я особисто займався вряди-годи критикою в надії хоча б частково випрямити крен, що склався. Але бачу, що шкода заходів, і все дужче байдужію до критичних жанрів. Можливо, надходить час, коли я взагалі перестану читати критику, а тим паче писати...

–Близько року Ви займали посаду головного редактора культурологічного тижневика «ТО». Що сталося з журналом і чому, на Вашу думку, такі видання зараз не мають широкого кола читачів?

 –«ТО» – моя третя і, мабуть, остання ілюзія створити в Україні професійний і регулярний журнал. До цього був «Курінь» (на зорі незалежності) і «Сова» (в середині 90-х). І там, і там я зазнав невдачі. Помер і «ТО». Причини все ті ж – фінансова криза. Смерть кожного журналу я пережив неймовірно боляче, як смерть дорогої мені й рідної людини. Це тому, що всю душу вкладав у те, що робив. Я знаю, що спроможний створити добрий і читабельний журнал, згуртувати найкращі мистецькі сили (може, я більше редактор, ніж письменник), але я не можу постійно ходити з простягнутою рукою і вибивати гроші. А нині треба уміти більше друге, аніж перше. Коли я прийшов у «ТО», це був рекламно-інформаційний часопис, я зробив його культурологічним, через місяць ми перейшли на «глянц», нашими авторами стали популярні письменники з усіх регіонів України, ми здобули прихильність 1260 передплатників (для порівняння скажу, що тираж «Кур’єру Кривбасу», який регулярно видається багато років 2000 прим.). «ТО» жив би і процвітав, якби не економічна криза. Вона впала з неба – і «ТО» упокоївся в Бозі. До кого апелювати? На кого скаржитися? Як рятуватися? Виходу я не бачу.

Мені прикро, що в Україні підтримується (і підживлюється грандами) тільки один напрям – постмодерний, а неокласичний залишений напризволяще. Мені здається, що це свідома настанова. Якби ми мали справді українську владу, то жила б «Основа», яку на високий рівень підняв покійний Валерій Ілля, жив би «ТО», знімали б українські фільми, а так ми змушені дивитися російськомовний ширвжиток із шовіністичним душком і читати різну обезлюднюючу макулатуру. На окремих ентузіастах, якими активними і стожильними вони не були б, національної культури не втримати і не вивести на світовий рівень.

–Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше запам’яталося?

 –Я вже казав, що читаю багато, навіть ненормально багато, до крововиливів в очі. Треба спинятися. Але як реактор, я не можу зупинися ось так одразу. Я перечитую все, що виходить з-під пера тих авторів, прізвища яких прозвучали вище (окрім Коельо). Цьогорічним відкриттям стала для мене мемуаристика Миколи Горбаля, проза Василя Горбатюка і лірика Оксани Пухонської. Трохи раніше відкрив Юхима Дишканта і Наталю Пасічник. Хочу відзначити також «Сходження» (літературний портрет Володимира Бровченка) Сергія Ткаченка – високий зразок того, як на професійному рівні треба досліджувати творчість поета, яким захоплюєшся. У світовій літературі є автори (улюблені з улюблених), яких я постійно перечитую і частково перекладаю: росіянин Пришвін, француз Крістіан Бобен і болгарин Ємиліан Станев. Зразки їх вишуканої сповідальної прози я тепер готую до друку в новому деннику.

–І наостанок - побажання від Петра Сороки.

– Намагайтеся жити в любові. Хочете жити – любіть. Хочете осягнути вічне життя – любіть. Хочете бути щасливими – любіть. Любіть – і все інше дасться вам.

 
Довідка ZAXID.NET      

 Петро Іванович Сорока народився 6 січня 1956 року в селі Грицівці Збаразького району на Тернопільщині. Закінчив Крем´янецьке медичне училище та Тернопільський педагогічний університет. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

 Прозаїк, літературний критик. Автор книг «Секрет довгожителя», «Крона роду», «Сповідь сльозою», «Пам´яті навперейми», «Рік подвійних райдуг», «Найкраще помирати в понеділок», «Голос із притвору», «Емма Андієвська. Літературний портрет», «Однокрилий янгол, або Роман Бабовал», «Слідами жар-птиці» та інших.

Автор численних наукових монографій про майстрів слова і пензля, серії «Денників», а також поетичних збірок.

Лауреат кількох міжнародних премій і Всеукраїнської премії ім. Володимира Сосюри. Член Міжнародного ПЕН-клубу.

Наталя Пасічник