— Що для Вас творчість?
— Передусім — це те, що я роблю для себе. У найзагальніших рисах творчість для мене – дуже необхідна річ, щоб мати відчуття наповненого життя. Як би багато я не робив в інших ділянках, завжди залишається оце ще щось, без чого життя було б не до кінця повне. Якщо говоримо про літературну творчість, творчість – це те, що я відчуваю.

— Якими видами творчості ви займаєтесь?
— Я пишу переважно есеїстику, але також і коротку прозу, перекладаю – то є найголовніше.

— А публіцистика?
— Публіцистика – так, але вона на межі з есеїстикою. Або й за межею. Я не роблю тут чіткого поділу.

— Як вважаєте, що є першоджерелом творчості: людське, природне, божественне?

— Мені здається, біографічне. Творчість тим особлива, що її джерела — страшенно різні для кожної людини. Про божественне я говорити не буду, бо не замахуюся на таке. Як казав Вітґенштайн, усе, що можна сказати, можна сказати точно, а якщо не можна сказати точно, то краще мовчати. Тож про божественне я волію мовчати. В мене це суто біографічні речі, і на 85% вони є переживанням пізнього дитинства і ранньої юності. Це найбільший резервуар, з якого до мене приходять певні мотиви, образи, які тривають, почасти, роками і час від часу актуалізуються.

— Чи вже маєте свій opus magnum?
— Не маю і не знаю, чи буду мати. Я вважаю, що в наші часи він став проблематичною річчю. Ця категорія дуже пов’язана із цілісним світоглядом, ідеологією, яку можна відстоювати ціле життя, з трибом життя, вкоріненістю. Не те, що він не може бути, але я не почуваюсь готовим ані за нього сісти, ні сформулювати, що би то мало бути. Своє життя наразі бачу як дуже і дуже відкрите.

— Коли Ви почали творити? Чи був для цього кульмінаційний момент?
— Їх було кілька. Один із них був, коли мені було 12 років. Тоді я із хлопчика, який мало читав і взагалі не переймався літературою, раптом став хлопчиком, який почав зненацька багато читати. Тоді я вирішив для себе, що хочу бути письменником. Кількома роками пізніше з’ясувалось, що те саме приблизно у тому ж віці сталось із моїм братом. Але я то все відкладав на потім, а він, навпаки, почав робити.

У мої ранні студентські роки то для мене обернулось певною кризою. Була криза мови і криза мотивів. Ми з братом виростали у дуже тісних зв’язках, і середовище наше було тотожне. Ми були обидва переповнені тією самою мовою і тими самими мотивами. Коли я читав його перші речі, було враження, що це власне те, що би і я писав, якби почав писати. Для мене це перетворилось у неможливість писати. Натомість, відчував несамовитий внутрішній тиск потреби якоїсь літературної діяльності.

Ту кризу я для себе вирішив так: узявся перекладати. Переклад для мене спочатку не був покликанням, чи тим, до чого я прийшов безпосередньо, як до перекладацтва. Переклад був вимушеним компромісом. Мені було приблизно 18-19 років. Але переклад я розсмакував і зрозумів, що він є саме тим, що мене найбільше цікавить. А потім, коли я знайшов своє середовище і свій світ літературний, прийшло і власне писання.

— Ваш рецепт «смачного» перекладу.
— Дуже важливо доробитись у перекладі такого люксусу, коли сам можеш обирати собі книжку для перекладу. Я багато років перекладав те, що змушений був перекладати. Але з часом, як я собі запрацював певну репутацію, отримав змогу вибирати тексти. Перший необхідний компонент – смачний і добрий оригінал, у якому ти переконаний. Другий – велика перекладацька пристрасть. Я переконаний, що перекладацький талант є цілком окремим обдаруванням порівняно з літературним талантом. Третя річ – треба бути певним у своїй мові. Далі – цікавість до всього. Бо перекладацтво – це  як філателія чи як якесь колекціонерство: добрий колекціонер не збирає для того, аби збирати чи володіти, а для того, щоб через ті об’єкти отримати доступ до певних життєвих світів.

Так само через перекладацтво відкриваються величезні світи. Треба мати вухо до того, що діється з мовою, постійно слухати матерію мови, бо вона завжди може знадобитись. Треба мати велике замилування до історії мови, до того, як говорили колись, до того, як говорять тепер. Треба багато подорожувати і мати великий досвід (що більше його – то краще). А все решта – те, про що я волів би мовчати, бо воно не піддається точнішому формулюванню, – то починається простір певного мастацтва, а що то таке – того ніхто не знає. Та в кожному разі, там є дуже і дуже багато ремесла.
Перекладацтву треба вчитися. І що більше вчишся – то ліпше для перекладу.

— Чому складається так, що письменник є часто перекладачем, а перекладач нерідко стає письменником. Яка тут залежність?
— Це два різні таланти, але вони можуть вживатися в одній людині. На уявній мапі внутрішнього простору вони є дуже близько. Можливо, навіть накладаються чи переплетені між собою, у кого більше, а в кого менше. Але зовсім не є фактом, що кожен літератор мусить стати перекладачем. Я знаю дуже багатьох перекладачів, які могли би писати. Коли вони задля забавки чи задля розваги щось пишуть, воно виявляється несподівано добрим. Але в перекладача з роками виявляється певна скромність до літературної постави. Бо впродовж свого перекладацького життя він має справу з такою кількістю добрих текстів, що він не має надмірних ілюзій щодо власних спроможностей. Щодо мене, то коли перекладаєш Музіля і Кафку, Броха і Рота, то, принаймні, не думаєш, що можеш краще. А здебільшого переконаний, що можеш безмірно гірше від кожного зокрема.

— Яка роль власної обізнаності і постійного пошуку в тому, щоб зробити добрий переклад?
— Величезна!! То застерігає від безлічі дуже прикрих помилок. Коли перекладач невіглас чи недостатньо обізнана людина, то він може просто щось не зрозуміти і на тому зупинитись – і це ще півбіди. Чесніші перекладачі починають шукати відповіді і не дають її самотужки. А перекладачі амбіційні, але не до кінця чесні, починають підганяти правду тексту під свою інтерпретацію, замість того, щоб визнати, що вони чогось не знають. Та найгірше те, що необізнаність перекладача не дозволяє йому взагалі побачити певної проблеми, і він проходить через якесь місце, навіть не помічаючи його проблемності. Він його наївно вульгаризує. Тоді помилки бувають прикрими. І такої літератури є більше, ніж ми думаємо. Тому теоретики літератури Заходу вже давно вирішили, що переклад є окремим і рівноправним жанром літературної творчості, таким, як роман чи лірика. З іншого боку, та насолода, яку отримуєте, коли розумієте, що це робив добрий перекладач, – також ні з чим не зрівнянна.

— Де межа між просто перекладом і перекладом творчим?
— Якщо не йдеться про суто утилітарний, технічний, підрядковий переклад, то такої межі і не сміє бути. Як тільки переклад називає себе і має амбіцію бути літературним перекладом, то він вже за означенням має бути творчим. Можна говорити про якість або вдалість перекладу за межею початку творчості. І тут уже можемо говорити про те, хто і як далеко за ту межу зайшов. Ясно, що чим далі – тим ліпше.

— Поляки часто говорять про таку річ як «miłość zawodowa». В українській мові то мала б бути професійна любов. Що воно для Вас?
— Це, власне, ті тексти, щодо яких я переконаний, що це є добра література. І оця «miłość» функціонує так, що мені майже автоматично хочеться перекласти текст українською мовою. Коли я читаю текст, від якого я в захваті, і оскільки про який розумію, що це є добра або велика література, тоді я вже автоматично думаю про те, як це перекласти. Ясна річ, що тієї літератури, про яку я знаю, що вона є добра, набагато більше, ніж можливостей мого життя.

— Де і коли Вам найкраще твориться?
— Звісно ж, у місцях, які я люблю. А люблю ті місця, які пов’язані зі мною біографічно. Наприклад, моє рідне місто Станіслав, або моє друге обране рідне місто Львів, або Гуцульщина, де я ріс, або кілька інших місць на світі. Також чим більше спокою, тим краще. Але з іншого боку, є такий драйв перекладацький, який дає змогу перекладати попри все. То щось дуже подібне із такими станами, коли хочеться писати і не писати не можна. І є дуже зле, коли не можеш це роботи. Щодо часу – вночі я сплю (після народження першої дитини сталась біохімічна зміна, бо до того я був нічний чоловік і любив нічну працю). Дуже добре працюється, коли є ранній ранок і всі ще сплять, поза порою року. Люблю, коли є багато сонця: мені здається, що кожна жива істота це любить.

— Як ставитесь до засобів штучного стимулювання творчого процесу?
— Ну, та зле ставлюся…

— Але чи доводилось Вам у такому зміненому стані свідомості працювати?
— Завжди є стан свідомості змінений, коли вип’єш бодай одну філіжанку кави. Але кава є дуже важлива – це остання велика вада, яка в мені залишилась, і з якої я дуже тішуся. З курінням розпрощався багато років тому. Хоча знаю кількох письменників, які не курять для того, щоб писати, а пишуть для того, щоби курити. В мене був один знайомий письменник, старий гамбурзький автор, він помер від раку легенів. За кілька років перед смертю йому лікарі категорично заборонили курити. То він мені сказав: «Нема сенсу писати, якщо я не можу курити». Мені завжди вистачало того опіуму і наркотику, який виробляв мій власний організм і переносив мене у модус не цілковитої тотожності із тим, що є зараз і тепер. Цього наркотику завжди було в мене багато. Алкоголь я люблю, але поза творчістю, сам по собі. Для мене алкоголь і творчість зовсім не сумісні.

— Чи є у Вас проблема початку і закінчення твору?
— З перекладом – ні, а з власними речами – так. Я завжди відтягую до останнього, бо мені легше почати тоді, коли вже не почати не можна. Так я влаштований.

— Чи маєте страхи, пов’язані з творчістю?
— За мною є понад 10 років психоаналізу. І дуже багато тих питань я пропрацював упродовж самоаналізу.

— Ви вважаєте, що психоаналіз – це теж переклад…
— У кожному разі, так. Психоаналіз – це переклад колізій і пригод несвідомого на мову свідомого. То є ремесло, якого треба навчитись, бо в ньому є своя мова, свої правила, закони і закономірності. А все, що є поза таким первинним інструментарієм, то є творчість: творчість розуміння, творчість спілкування, але також то є творчість інтерпретації. Майстерність тлумачення є метафорикою, тому ми наближаємося до мистецтва метафори і перекладацької творчості.

— У літературному дискурсі є поділ на літературу «чоловічу» й «жіночу». Чи доводилось Вам перекладати літературу, яка представляє жіночий погляд на світ чи суто жіночі цінності? Які особливості такого перекладу?
— Коли я взявся перекладати Юдіт Германн, то серед інших міркувань було те, що вона — жінка. До перекладу Юдіт Германн я перекладав лишень мертвих чоловіків. Вона була не лише перша жінка, а взагалі перша жива авторка, та ще й моя ровесниця. Мені надзвичайно цікаво було перекладати її, хоча ця література не була жіночою, ані авторка себе так не позиціонувала. У неї є багато оповідань, де ліричний герой — чоловік. Часом є різні колізії: у німецькій мові в першій особі однини будь-якого часу не можна визначити стать ліричного суб’єкта. Часто доводиться робити це з контексту, і контекст зазвичай прозорий.

Мені справді було цікаво перекладати таку літературу. Я постійно вживався в жіночий образ. То особливо не позначилось на матерії мови чи побудови, та мені було цікаво імаґінативно переживати жіночі частки в собі, навіть на рівні фантазії розуміти, якого може бути жіночність.
Розмовляла Ірина Патроник

Довідка «ЛітАкценту». Юрко Прохасько, германіст, перекладач, письменник. Прекладає з німецької (Р.Музіля, Й.Рота, Г. фон Кляйста, Ф.Кафку, Ю.Германн) і польської (Ю.Віттліна, Я.Івашкевича, Л.Колаковського). Член-кореспондент Саксонської академії мистецтв (Дрезден). Лауреат премії ім. Фрідриха Ґундольфа Академії німецької мови і літератури в Дармштадті. Працює у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, викладає в Українському Католицькому Університеті.

Ірина Патроник