Літературний дайджест

14.12.2009|18:04|ЛітАкцент

Полювання на гранти

«Письменники бувають двох типів: ті, які намагаються жити і творити чесно, і ті, які пішли на сумнівні угоди із власною совістю і продалися за гранти»; «усі фінансові потоки, і зокрема гранти, контролюють окремі визначені групи людей, тож ті, хто не належать до жодної з таких груп, мають раз і завжди забути про гранти та премії»; «отримання гранту залежить зовсім не від художнього рівня творчості»…

Це далеко не повний перелік міфів, легенд, пліток та просто думок навколо такого відносно нового феномену в нашому суспільстві, як гранти. Звісно, у кожному жарті є частинка жарту, а в кожній плітці — частинка правди, проте, як відомо, перш ніж скласти думку про що-небудь, варто цим поцікавитися дещо глибше.

Звісно, ми не можемо повністю відкрити завісу «таємниці грантів» і дізнатися, на основі чого відповідальними особами було ухвалено те чи інше рішення щодо призначення гранту або відмови. До того ж, було би комічним стверджувати, що в основі таких рішень лежать «цілком об’єктивні оцінки». Проте уважне вивчення умов участі у конкурсах на отримання грантів та стипендій, а також спілкування із письменниками, які уже мали нагоду взяти участь у різних програмах, фінансованих за рахунок грантів, дає можливість звернути увагу на деякі особливості процесу грантодавства, які, як правило, залишаються поза увагою.

Почнімо з найвідомішого власне українського гранту, гранту Президента України.Як зазначено на сайті Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, яке, власне, і  приймає документи на конкурс: «гранти Президента України для обдарованої молоді — це фінансова підтримка державою обдарованої молоді, що надається з метою реалізації соціально значущих творчих проектів у соціальній та гуманітарній сферах. Грант Президента України може отримати громадянин України віком до 35 років».

Про те, що цей грант має за мету підтримку саме конкретних проектів, а не просто «обдарованої молоді», свідчить пункт третій у переліку документів, що їх необхідно подати для участі у конкурсі, а саме — «кошторис витрат». Проектуючи цю вимогу на ситуацію молодих письменників, отримуємо нехитрий висновок, що власне це не конкурс, який заохочує рукописи, і не премія, що відзначає видані книжки, а саме грант для видавничих проектів. Інша справа — технологія підготовки видавничого проекту, яка для більшості творчої молоді незнайома. По суті, підготувати кошторис на основі рукопису справа не надто важка й так само не надто інтелектуальна, проте потребує деяких конкретних знань. Отже, подання документів на цей грант передбачає співпрацю письменника із видавництвом. Свого часу грант Президента України для обдарованої молоді отримали, зокрема, Олеся Мамчич та Тетяна Винокурова-Садиченко. Обом переможицям подавати документи допомагали видавництва («Пульсари» та «Кальварія» відповідно), повністю прописуючи кошторис.

Інша справа — «соціальна значущість», заявлена у наведеній цитаті із сайту міністерства. У контексті молодої української літератури поняття «соціальної значущості» якось не прижилося. Втім, ця риторика в описі президентського гранту нагадує про загальний пафос грантодавців як таких, починаючи від державних організацій — і до приватних фондів, пафос, який полягає у культурній і (підкреслимо) соціальній місії їх діяльності. Цікаво, що підтримка творчої молоді і взагалі творчості як такої, як правило, апріорі вважається позитивом у соціальному вимірі, без огляду на те, який саме вплив на соціум має ця творчість.

Що ж до грантів, які вітчизняним митцям пропонують іноземні організації, то тут усе залежить передусім від володіння іноземними мовами, уміння користуватися інтернет-пошуком і наполегливості кожного конкретного митця у своєму прагненні потрапити за кордон. Власне, у такому ключі можна говорити не лише про письменників. Будь-який студент, науковець, художник чи журналіст, який має досвід багатьох закордонних поїздок, відрізняється від тих, хто такого досвіду не має, передусім тим, що знає про таку можливість і сам для себе її шукає.

Хоча, мабуть, усе ж не лише цим. Варто зазначити, що далеко не кожна закордонна програма передбачає покриття геть усіх витрат, пов’язаних з участю в ній. Вирушаючи в Google з метою пошуку, треба пам’ятати, що, можливо, витрати на дорогу, отримання візи та проживання доведеться сплачувати з власної кишені.
Наразі склалося так, що найбільшою популярністю серед українських письменників користуються польські стипендії та гранти. Найвідоміші ж власне дві програми: «Gaude Polonia» та «Homines Urbani».

«Gaude Polonia» — програма, призначена для молодих митців і перекладачів польської літератури з країн Центрально-Східної Європи, у рамках стипендіальної програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща. За інформацією Польського Інституту у Києві, ця піврічна стипендія у Польщі «призначена для ознайомлення з сучасною польською культурою та удосконалення творчої майстерності під керівництвом відомих польських митців та установ у найбільших і найвідоміших центрах польської культури». Тут дуже важливо, що учасник цієї програми має не лише можливість пожити півроку у Польщі, отримуючи щомісяця стипендію у розмірі три тисячі злотих, а й можливість «зав’язати культурні контакти», що у нашій сучасній ситуації дуже важливо, адже, як показує досвід, майже сто відсотків перекладів сучасних письменників з української та на українську здійснюється саме завдяки особистим знайомствам.

За час існування програми «Gaude Polonia» (з 2003 року) у ній уже взяли участь Маріанна Кіяновська, Наталка Сняданко, Андрій Бондар, Галина Крук, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Сергій Жадан, Назар Гончар, Олександр Ірванець та інші українські письменники й перекладачі.У 2010 році взяти участь у програмі запрошені Любов Якимчук, Павло Щириця  та Андрій Любка.

Програма «Homines Urbani» або «Вілла Деціуша», що також передбачає резиденцію поетів та перекладачів у Польщі під час роботи над творчим проектом або перекладом, наразі не пропонує участі у ній художникам слова з України (через скорочення фінансування, — можливо, тільки тимчасове), а орієнтована передусім на письменників з німецькомовних країн.

Проте будинок письменників та перекладачів, який запрошує іноземних гостей для роботи над певним проектом, — не такий уже й рідкісний у світі жанр культурної організації. Наприклад, можна розпочати ознайомлення із морем подібних можливостей зі сторінки об’єднань літературних організацій європейських країн HALMA (http://www.halma-network.eu).

Розглядаючи мапу Європи, розміщену на зазначеному сайті, важко не помітити, що на території України — жодної позначки, яка вказувала б на наявність міжнародного центру для літераторів. «То й що нам з того? — Можливо, майне комусь думка. — Адже зараз мова йде про організації в інших країнах, відкриті для українських письменників». Проте, по-перше, очевидно, що нормальні міжкультурні взаємини не можуть базуватися лише на постійних запрошеннях однієї сторони і на постійному гостюванні іншої.  А по-друге, подібні організації у європейських країнах найчастіше служать передусім для творчих проектів саме місцевих письменників. Подібно до того, як у радянські часи письменницькі будинки творчості служили і як майстерні письменників, і як місця для міжнародних зустрічей. У цьому контексті сумно усвідомлювати те, що ми таки колись це мали, але, втративши, схоже, змирилися і подібної можливості шукаємо передусім за кордоном.

Важливий нюанс у системі міжнародних літературних організацій — це сфери зацікавлення. Дуже часто міжнародні культурні центри, навіть заявляючи про свою відкритість для письменників зі всього світу, вказують на певні  пріоритети, зокрема — на ті країни, літераторів з яких запрошують у першу чергу.

Наприклад, Балтійський центр письменників та перекладачів (веб-сторінка організації — http://www.bcwt.org) запрошує передусім письменників країн  Балтійського моря та Скандинавії.

Складність пошуку для українця міжнародної програми, у якій можна взяти участь, полягає ще й в тому, що Україна досить нечасто входить у подібну зону зацікавлень. На сьогодні, як уже йшлося, можемо констатувати симпатію хіба що з боку Польщі.

Проблема в тому, що наша власна зона зацікавлень також абсолютно не окреслена, принаймні інституційно. Проте чому би, скажімо, не бути українському Чорноморському центру письменників та перекладачів, розташованому в Криму? Теза про тягар фінансування та складність організації такої інституції — сумнівне твердження, адже будинок письменників — це по суті простий комфортний будинок, що дає можливість творчої праці тим, хто в ньому мешкає. Нічого більше. У латвійському місті Вентспілс усіма справами такої міжнародної інституції завідує аж четверо прекрасних дам, цілком даючи раду усім складностям та «складностям».

І наостанок теза проти грантів. Чи має наявність певного гранту передувати творчому проекту? Насправді — це не софістика і не одвічне запитання про курку та яйце, над якими сушить мозок не одне покоління ловців ґав. Якщо творчий проект існує, то пошук фінансування для нього можна почати і без «прицілу» на певний конкретний грант чи програму. Проте як переконати представників бізнесу вкласти кошти у конкретний творчий проект — тема іншої розмови.

Галина Романенко



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери