Саме у мирні квартали українських міст летять сьогодні ракети із Росії. Кажуть, їй не потрібні чужі території, їй треба щоб мешканців там не залишилося. Насправді не залишається ні того, ні іншого: сусіднє місто Вовчанськ, від якого до місця, де знаходиться автор сих рядків, якась година їзди, було повністю зруйноване. Трупи мешканців лежали просто на вулицях, прибирати їх не було кому. Невже така ж доля чекає і на моє рідне місто? Таке спадає на думку не тільки жителям Харкова – пам´ять про Бучу, Ірпінь і повністю зруйнований Бахмут стукає не пісенькою радянського барда, а клясичним попелом Кляаса, який ще довго тлітиме в наших серцях.

Російський окупант залишає після себе випалену землю. Жодні військові пісні, жодна громадянська лірика не в змозі усе це виправдати. Знищено будинки, зруйновано долі, загинули люди. Навіть водій харківського тролейбуса з нашої розповіді залишився без ноги внаслідок вибуху. Тільки уявіть – не сапер, не піхотинець на полі бою, а простий водій тролейбуса!

Коли я пишу ці рядки, у місті лунає ще десять вибухів. Вони заглушають голос сусідки за стіною, яка веде шкільний онлайн-урок української мови у молодшому класі. «Які листочки на деревах?» - перегукує вона гуркіт і виття сирен. «Зелені!» - відповідають хором тремтячі від страху юні голоси. «Та хоч фіолетові! – у розпачі подумки кричу слідом за ними. – Аби не червоні, як багряний від крові вчорашній тролейбус за вікном…»