Re: цензії

22.08.2026|Марія Федорів, письменниця, редакторка
Одного разу ти знайдеш цей щоденник: маленькі клаптики вдячності за трансформації
21.08.2026|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Дитячий світ недитячого поета
21.08.2026|Наталія Мартинюк
Правда і вигадка у книжці Володимира Даниленка «Ліки від любовної лихоманки»
19.08.2026|Людмила Даниленко, літературознавиця
«Обійми мої – це твоє укриття»: образ прифронтового Запоріжжя в поетичній збірці «Ми є» Валентини Вісленко
19.08.2026|Олена Волинська
Диво, що рятує від прірви
14.08.2026|Тетяна Безушко-Граб
Незламна Олена Пчілка: відгук на роман «Мармурова жінка»
08.08.2026|Юрій Горблянський, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка
Історична реконструкція націєтворчих змагань в ретроромані Юрка Вовка (Юрія Зилюка) «Передбачення Курта Зіберта»
Іноземець
04.08.2026|Тетяна Мороз, письменниця, книжкова оглядачка, бібліотекарка
Строкате літо під однією обкладинкою
02.08.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун лікарка-психіатриня, психотерапевтка, письменниця
Після цієї книжки хочеться подзвонити мамі
Головна\Авторська колонка\Червоний тролейбус

Авторська колонка

Червоний тролейбус

Колись давно у радянського барда Булата Окуджави була пісня «Синій тролейбус». «Когда мне невмочь пересилить беду / Когда подступает отчаянье / Я в синий троллейбус сажусь на ходу / В последний, случайный». Сьогодні їздити в тролейбусі містом, яке щодня обстрілює батьківщина згаданого поета, не тільки небезпечно, а іноді смертельно небезпечно. Навіть якщо хочеться, як у пісні, забути про всі біди та розпач і заїхати далеко-далеко. Наприклад, до «спального» району притихлого Харкова.

Саме у мирні квартали українських міст летять сьогодні ракети із Росії. Кажуть, їй не потрібні чужі території, їй треба щоб мешканців там не залишилося. Насправді не залишається ні того, ні іншого: сусіднє місто Вовчанськ, від якого до місця, де знаходиться автор сих рядків, якась година їзди, було повністю зруйноване. Трупи мешканців лежали просто на вулицях, прибирати їх не було кому. Невже така ж доля чекає і на моє рідне місто? Таке спадає на думку не тільки жителям Харкова – пам´ять про Бучу, Ірпінь і повністю зруйнований Бахмут стукає не пісенькою радянського барда, а клясичним попелом Кляаса, який ще довго тлітиме в наших серцях.

Російський окупант залишає після себе випалену землю. Жодні військові пісні, жодна громадянська лірика не в змозі усе це виправдати. Знищено будинки, зруйновано долі, загинули люди. Навіть водій харківського тролейбуса з нашої розповіді залишився без ноги внаслідок вибуху. Тільки уявіть – не сапер, не піхотинець на полі бою, а простий водій тролейбуса!

 

Коли я пишу ці рядки, у місті лунає ще десять вибухів. Вони заглушають голос сусідки за стіною, яка веде шкільний онлайн-урок української мови у молодшому класі. «Які листочки на деревах?» - перегукує вона гуркіт і виття сирен. «Зелені!» - відповідають хором тремтячі від страху юні голоси. «Та хоч фіолетові! – у розпачі подумки кричу слідом за ними. – Аби не червоні, як багряний від крові вчорашній тролейбус за вікном…»

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери