Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
Головна\Авторська колонка\Письменник і війна

Авторська колонка

01.02.2015|23:21|Олег Соловей

Письменник і війна

(Випадок Ігоря Костецького)

Люди вірять, що хтось їх викупить своєю кров’ю.

Вони вірять через роки й віки, і все не приходить той,

що має викупити. Але мусить, врешті, прийти,

віра не може лишитись без здійснення, інакше це не віра,

а блуд. Віра ж не може бути блудною. Істина одна.

Ігор Костецький. «Мертвих більше нема».

 

Відтворити історію української молодої людини

в сучасній війні – це була б справді честь для письменника.

Ігор Костецький. Із публічного виступу, 1946 р.

 

Здавалося б, що може мати спільного із темою війни рафінований і принципово аполітичний письменник-інтелектуал, якого Соломія Павличко на повному серйозі «звинуватила» у плеканні «нігілістичного модернізму»? (А Емма Андієвська, своєю чергою, на моє прохання щось розповісти про письменника (з яким була близько знайома в сорокових роках) дала йому коротку й аж надто вичерпну атестацію: «Пияк, Ґерострат і той, хто не пропускав жодної спідниці»). Але не все так просто, читачу. Поготів, що звинувачення у нігілізмі вже давно спростували такі авторитетні західні україністи, як Марко Роберт Стех і Григорій Грабович. Що ж до експресивної пані Емми, то вона, безперечно (хоча і дещо ориґінально, не без того), в такий от спосіб жартує, маючи на те якісь аж надто особисті підстави (інших пояснень у мене немає). Але тим не менш, наразі мова про досить вузьку та специфічну тематичну парадиґму. Писати про війну непросто. Це знають усі, хто про неї писав. Це знаю зокрема і я, хоча ніколи про війну не писав. Мало бути сучасником або навіть самовидцем війни. Недостатньо бути навіть її безпосереднім учасником. Аби написати про неї чесно та виважено, потрібно сягнути глибин її розуміння. Власне, це означає сягнути аж надто пекельних глибин і все ‘дно повернутися звідти людиною. Як на мене, Костецький осягнув ці глибини вповні, – і в ролі «теоретика» теми, і в ролі літератора-практика, – автора двох романів (хай навіть і незавершених) та кількох принципових, чи то пак, проґрамових для розуміння гуманізму письменника, новель і етюдів.

Мені уже доводилось писати про роман «Мертвих більше нема», що має присвяту Степанові Бандері. Є ще в доробку письменника роман «Троє глядять у дзеркало», також незавершений, але цілком зрозумілий щодо ставлення автора до війни. Судячи з романістики письменника, Костецький у жодному разі не був пацифістом. На війні потрібно боротися і перемагати, – це один із наріжних ідейних струменів цієї прози. Свобода людини й свобода нації, за Костецьким, – варті найзапеклішої та найкривавішої боротьби; ці поняття не є абстракціями у світі письменника, тож за них однозначно є сенс віддавати життя. Так міркують персонажі цієї прози. Ці романи є суцільним гімном во славу героїв та їхньої жертви. Герої Костецького, молоді й зовсім юні оунівці, офірують не так життя, як чітко усвідомлену необхідність такого чину. Йдеться про усвідомлення місії. Це просто неймовірний рівень самосвідомости. Звідси й відсутність страху, звідси і героїзм, – непоказний, але саме такий, якого вимагає від них доба. За Костецьким, вони неодмінно у підсумку торжествують. Навіть і в тому випадку, коли ми їх бачимо уже на небесах. І це – так само логіка війни, це також і логіка боротьби за свободу, яка має свою ірраціональну вартість. Назва роману Костецького на диво точно корелює з гаслом розстріляного Майдану: «Герої не вмирають», і саме тому – «Мертвих більше нема». Я давно вже не вірю у випадковості, тому й цю кореляцію, породжену українським духом, сприймаю як щось об’єктивне і заздалегідь нам призначене.

Відома новеля Костецького «Тобі належить цілий світ» уперше була надрукована лише у 1950-му році в журналі «Київ» (Філядельфія). Тим часом із примітки до цієї новелі у київському виданні вибраних творів Костецького дізнаємось, що «новелу було відзначено третьою нагородою на конкурсі газети «Час» (Фюрт, Німеччина) в 1946 р. В архіві Костецького зберігся рукопис слова подяки автора з нагоди вручення цієї відзнаки». Текст цього виступу вартий найширшого цитування, позаяк висвітлює не лише його особисту письменницьку поставу, але й громадянську, торкаючись водночас речей мало збагненних, включно з його майже містичним провіденціялізмом, зразків і прикладів якого безліч. (Згадаймо хоча б текст записки-послання, що його залишає оунівець Ярослав (з новелі «Перед днем грядущим», що має присвяту пам’яті Ольжича), який цілковито свідомо вирушає в небезпечні пригоди-мандри, бо знов-таки, цього вимагає кривава доба). У своєму виступі 1946-го року письменник зокрема проголошує: «Кінцевою метою всякої творчости є взаємнення з широкими масами тих, що сприймають, тобто з тим середовищем, з тим народом, з якого вийшов письменник, серед якого він обертається і для якого творить». Костецький говорить про речі цілком зрозумілі й доречні: «Я переконаний, що в нас відносини між письменниками і читачами повинні бути щиріші і безпосередніші, а ставлення читацького загалу до новоявлених творів – справедливіше, – а для мене це означає – суворіше й вибагливіше: суворіше до морального змісту письменницької продукції і вибагливіше до її мистецької форми». Цей письменник, як завше, намагається висловитися навіть кругліше (повніше), ніж того вимагає поточний мент: «Тема цього мого короткого виступу, на перший погляд, нічого спільного не має з нинішнім вечором. Я хочу поділитися деякими спостереженнями з життя, і тільки тоді, коли б ці спостереження ввійшли в ту ультрафіялкову сферу мозкового життя, де відбуваються таємні й незнані зав’язки, звані ужитковою мовою творчістю, щойно тоді ця тема могла б стати гідною для обговорення. Я гаряче прагну цього, бо я хотів би звернутись до письменників, і насамперед до себе самого, з закликом: напишіть літературними творами історію сучасної української молодої людини. Я поставив би конкретну тему: українська молодь і війна. Тобто: як формували психіку теперішньої української молоді ті умови безперервного походу, безконечного змагання, умови ствердження себе в нації і в світі в атмосфері тотальної – відкритої і прихованої – боротьби різних сил, ті реально жорстокі умови, що в них народилося, підросло і далі зростає нове українське покоління».

Війна, про яку говорить письменник, це, безперечно, Друга світова, найкривавіша війна в історії людства. Залишитись людиною в таких неможливих умовах, за Костецьким, означає успішно скласти іспит з національної зрілости: «Покоління війни, покоління нечуваних ще доти на земній планеті стрясень і катаклізмів, це покоління складає іспит зрілости. Український юнак, сповнений соняшної снаги, спраглий знань, непохитний у прямуванні до великої мети, толерантний до вияву кожної творчої думки, шляхетний у прагненні правди і справедливости, готовий кожної хвилини прийти на допомогу слабшому, юнак, найглибші духові кризи якого завжди мають вигляд на найкращий вихід і на синтезу найкращих почуттів, юнак, покликаний у війну, щоб знищити її навіки – таким я бачу українського юнака в дійсності і таким би хотів його відтворити, як героя своїх творів. Відтворити історію української молодої людини в сучасній війні – це була б справді честь для письменника». Саме такого героя Костецький упевнено витворює у власних новелях і романах сорокових років. Письменник вважав, що йому пощастило з українською нацією, він не мусив її вигадувати, справжні герої були довкола нього в житті і творили високий моральний закон, який письменникові залишалося лише виразити в художніх творах. Так поставала література війни, в якій, як ніколи до того, торжествують мир і людська свобода: «Та кожен з тих молодих людей знав, що в його війні височить перед ним величезна, небувала, свята ціль: знищити війну, знищити її назавжди, викинути її з ужитку суспільств, народів, націй, людства». Герої Костецького вміють вмирати. Щонайменше, вони до цього морально готові. Але вмирають вони за життя, смертю долаючи смерть.

Для уважного читача, який давно вже мав нагоду ознайомитися з такими творами письменника як «Перед днем грядущим» і «Тобі належить цілий світ», – роман письменника «Мертвих більше нема», має виповнити вигадливий і, місцями таки направду парадоксальний пазл етико-естетичного виміру творчости І.Костецького. В романі, як слушно зауважує М.Р. Стех, письменника, направду, цікавить не лише «як», що в літературній творчості відповідає за формальну досконалість, але й «що», відповідальне в літературі за тему, етику і мораль. Перед нами у цьому романі – осягнення Костецьким теми Другої світової війни й навіть значно ширших за неї, визвольних ідеалістичних змагань українців за свою незалежну Державу. Можливо, когось здивує присвята роману Степанові Бандері. Але варто в такому разі пам’ятати й присвяту, яка супроводжує новелю «Перед днем грядущим». Крім того, тема УПА присутня в новелі «Тобі належить цілий світ», попри те, що центральною ідеєю цього невеличкого твору є принципово гуманістичні загальнолюдські цінності: життя і свобода людини, життя і свобода народів. І хоча йдеться про цінності загальнолюдські, а проте герой твору, німець Фріц Мюллер, уперше дізнався про них не у себе вдома, в освіченій і культурній европейській країні Німеччині, а в карпатських лісах, перебуваючи серед партизанів УПА. Саме від українців, які у жахливій великій війні провадять боротьбу на два фронти, Фріц уперше в житті почув гасла: «Свободу народам – свободу людині!» і «За нашу і вашу свободу!» Справжнім одкровенням для німця стали й слова Т.Шевченка, відомі кожному українцеві: «Обніміте, брати мої, найменшого брата». Фріц є представником нації, якій не бракує великих поетів – Ґете, Ґеорґе, поети-експресіоністи початку ХХ століття й багато інших, але вразили його рядки саме українця Тараса Шевченка. Нічого подібного до зустрічі з українськими партизанами Фріц не чув. Нациста вчили на батьківщині, що йому належить цілий світ лише тому, що він німець. А українські партизани своїми гуманістичними цінностями, втіленими в зрозумілі гасла й поетичні рядки їх поета, довели колишньому нацистові, що світ належить виключно добрим людям. Світ зіперсь на вкраїнські рамена й має надію вистояти; і він вистоїть, якщо врешті почує врочисті, прості й зрозумілі слова, народжені серед української нації: «За нашу і вашу свободу!»

Як на мене, І.Костецький є переконливим. Принаймні я йому, як читач, повірив беззастережно. Що ж до двічі вдареного по голові німця з новелі, про яку мова, то йому вдалося вижити й повернутися додому, перед тим побувавши в рідному німецькому концтаборі. Але після повернення він не почувається вдома комфортно; я би навіть сказав, що він узагалі не почувається вдома. Принаймні поведінка його видається дивною. Він демонструє аж надто помітну відчуженість навіть під час зустрічі зі своїми матір’ю, дружиною й сином Вальтером. І навряд чи це пов’язано з тим, що на війні його було двічі вдарено по голові. На війні з вояками і навіть із цивільними, трапляються й гірші пригоди. Причиною такого глибокого відчуження німця, швидше за все, є не фізичні травми, а проблеми з переосмисленням етичних законів. Він був настільки вражений тим, що партизани УПА виборюють справедливість у неможливих, здавалося б, умовах, що його система етичних координат виявилась порушеною. Він постійно прокручує у свідомості слова Т.Шевченка, але не здатний їм остаточно повірити. Настільки це виявилось новим, несподіваним і людяним у порівнянні з тією пропаґандистською трутизною, що нею його так тривало годували на батьківщині, готуючи на представника вищої раси. Новеля є оптимістичною за своїм духом, попри знання читача про безперспективність боротьби українських партизанів і патову ситуацію самого німця, який зовсім не відчуває радости від завершення кривавої війни та зустрічі зі своїми рідними. Фріц розуміє, що Німеччина воювала, не маючи справедливої й шляхетної мети. Натомість його нові друзі українці, що залишились у карпатських лісах, готові загинути за національні й загальнолюдські цінності. Це Фріц розуміє аж надто добре. Ґлобальна несправедливість цього світу, так ясно усвідомлена ним, призводить майже до психічно-невротичної коми, до виразного гальмування елементарних психічних реакцій людини, яка вже не здатна радіти власному порятунку й порятунку своєї родини. Мені здається, що Фріц врешті-решт відчув власну відповідальність за тих людей, які побачили в ньому не ворога, а людину, й водночас мусять загинути в протистоянні з незрівнянно сильнішим ворогом лише з тієї причини, що світ улаштований несправедливо.

Все в тому ж, надзвичайно плідному для письменника 1946-му році, з’явилася невеличка збірка «Оповідання про переможців», що складалася з дев’яти новель. Серед творів цієї збірки є, як мінімум два, що присвячені означеній письменником темі української молодої людини в жорстокій війні, – «Там високо на горах» і «Боротьба за прапор». Лейтмотивом цих творів, знов-таки, є самопожертва в ім’я таких незникомих етичних первнів, як батьківщина, свобода, братерство.

 

1 лютого 2015 р.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери