То фахівець із «шахів для дебілів» у члени втрапить, то творчиня клоунів-сімурґів цілим конкурсом розпоряджається, то юний поет, що своєю ерекцією голови дівчатам піднімає, культурницькі заходи влаштовує. До чого все це я веду? До заяв, нібито всю владу у розв’язанні проблем культури треба віддати так званій «громадськості». Часто подібні заяви лунають із вуст на перший погляд вельми інтелігентних людей…

Днями ряд представників української інтелектуальної еліти (В’ячеслав Брюховецький, Василь Герасим’юк, Юрій Кочубей, Юрій Макаров, Іван Малкович, Юрій Микитенко, Володимир Панченко, Микола Сулима, Тарас Федюк, Юрій Щербак та багато інших) підписали відкритого листа-звернення, в якому йдеться про нагальну потребу налагодження культурних комунікацій України зі світом, до прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Аби донести свою «сміливу» ініціативу до простих людей (та ось питання: чи цікаво це простим людям? адже їм «культхарчу» цілком вистачає – і серіальна Роздобудько, й «Камеді-клаби», й «Пающіє труси», і цікавенне шоу президентських перегонів!), організатори провели круглий стіл у книгарні «Є» на тему «Українська культура і світ: як подолати комунікаційний розрив?».

Справді, у жодній програмі жодного з кандидатів нинішніх президентських перегонів немає належної оцінки сучасного стану української культури (а в декого пункт «Культура» взагалі відсутній), немає й рецепту виходу з наявної гуманітарної кризи. Тож учасниками акції була запропонована схема докорінної зміни теперішньої системи культурного представлення України за кордоном. Багато критикували МЗС, Держкомтелерадіо, Кабмін узагалі. Низку приголомшливих фактів навів поет Остап Сливинський. Головний редактор літературно-критичного порталу «ЛітАкцент», професор Володимир Панченко зауважив, що сама ідея виникла ще навесні, коли в Києво-Могилянській академії пройшов присвячений українському перекладацтву круглий стіл. Тоді – в присутності представників посольств Франції і Польщі (очевидно, на думку організаторів, ці амбасади найактивніше працюють в Україні у царині культури) – обговорювалися нагальні проблеми перекладачів.

Атож, я на тому круглому столі був. Пам’ятаю, як наприкінці знана перекладачка Євгенія Кононенко запропонувала наступний подібний захід присвятити проблемі перекладу лайки. Нібито інших проблем у перекладачів немає… Багато кому на тому круглому столі багато поговорити не дали – ні Ользі Сенюк, ні Марії Кочур, ні Дмитрові Чистяку. Натомість досхочу наговорився «перекладач» стронґовський. Той, у якого «глибоковроті». Тому, почувши згадку про той круглий стіл, я здригнувся і озирнувся. Ні, «Духа й літери» в залі начебто не було…

У листі до прем’єра наголошується на трьох важливих проблемах. По-перше, відсутності чіткої системи представлення України в світі. Різкій критиці було піддано діяльність так званих «українських домів», які працюють при посольствах України в різних країнах світу. Дуже часто культурницькою (само-)діяльністю займаються «де-не-де земляцтва». «Там же, де культурні центри є, то часом краще, щоб і не було. Бо будь-яку добру ідею легко спаплюжити і скомпрометувати», дорікнув В.Панченко.

По-друге, учасники круглого столу наголосили на потребі перекладачів художньої літератури з іноземних мов на українську в державній підтримці. Та – знову ж таки – на відсутності чіткої системи перекладання. Тут знову гостро постало питання «українізації». «В неукраїномовному середовищі, – зауважив відомий перекладач з англійської мови Петро Таращук, – людина просто не може відчути потреби перекласти щось українською мовою. Люди гнуться, куди вітер віє. А вітер віє зараз у московський бік. Тож люди не підуть перекладати українською мовою». Справедливості ради хочеться зазначити, що молодих перекладачів вистачає – і незважаючи на «московські віяння». На жаль, серед старшого покоління письменників, поетів і перекладачів помітна дуже неприємна тенденція не помічати молодь. 

По-третє, було наголошено і на зворотному процесі – необхідності перекладати кращі здобутки української літератури різними мовами світу. Для цього перш за все треба, за прикладом інших країн, організувати підготовку перекладачів. Справді, навіть маленька Вірменія ставить питання про трирічні курси перекладачів для іноземних фахівців. Чому ж не можемо організувати подібні курси ми?

Від круглого столу залишилося двоїсте відчуття. З одного боку – знову в нас діють за принципом: «Ми все зруйнуємо, а потім…» Звісно, можна відібрати функції та кошти у тих державних органів, які нині займаються питаннями творення культурного обличчя України за кордоном та переведення кращих здобутків вітчизняної культури в інші формати. Але чи подолаємо потім створення на цих руїнах чогось нового? Чи не закінчиться все – як завжди? А може, слід реформувати – поступово, не вимахуючи оскаженіло сокирою – те, що вже маємо?

З іншого ж боку – прекрасне починання. Давно вже треба було поставити питання перед урядом. Адже і програма «Українська книга», і «Українські доми» за кордоном, і становище перекладачів художньої літератури в Україні – не те, чим можна пишатися…