Re: цензії

27.06.2025|Ірина Фотуйма
"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
26.06.2025|Михайло Жайворон
Житомирський текст Петра Білоуса
25.06.2025|Віктор Вербич
Про що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
25.06.2025|Ігор Зіньчук
Бажання вижити
22.06.2025|Володимир Даниленко
Казка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
17.06.2025|Ігор Чорний
Обгорнена сумом смертельним душа моя
13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Звичайний читач, який став незвичайним поетом
12.06.2025|Ігор Зіньчук
«Європейський міст» для України
07.06.2025|Ігор Чорний
Сни під час пандемії
03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Каміння не мовчить: контур герменевтики
Головна\Авторська колонка\Червоний тролейбус

Авторська колонка

Червоний тролейбус

Колись давно у радянського барда Булата Окуджави була пісня «Синій тролейбус». «Когда мне невмочь пересилить беду / Когда подступает отчаянье / Я в синий троллейбус сажусь на ходу / В последний, случайный». Сьогодні їздити в тролейбусі містом, яке щодня обстрілює батьківщина згаданого поета, не тільки небезпечно, а іноді смертельно небезпечно. Навіть якщо хочеться, як у пісні, забути про всі біди та розпач і заїхати далеко-далеко. Наприклад, до «спального» району притихлого Харкова.

Саме у мирні квартали українських міст летять сьогодні ракети із Росії. Кажуть, їй не потрібні чужі території, їй треба щоб мешканців там не залишилося. Насправді не залишається ні того, ні іншого: сусіднє місто Вовчанськ, від якого до місця, де знаходиться автор сих рядків, якась година їзди, було повністю зруйноване. Трупи мешканців лежали просто на вулицях, прибирати їх не було кому. Невже така ж доля чекає і на моє рідне місто? Таке спадає на думку не тільки жителям Харкова – пам´ять про Бучу, Ірпінь і повністю зруйнований Бахмут стукає не пісенькою радянського барда, а клясичним попелом Кляаса, який ще довго тлітиме в наших серцях.

Російський окупант залишає після себе випалену землю. Жодні військові пісні, жодна громадянська лірика не в змозі усе це виправдати. Знищено будинки, зруйновано долі, загинули люди. Навіть водій харківського тролейбуса з нашої розповіді залишився без ноги внаслідок вибуху. Тільки уявіть – не сапер, не піхотинець на полі бою, а простий водій тролейбуса!

 

Коли я пишу ці рядки, у місті лунає ще десять вибухів. Вони заглушають голос сусідки за стіною, яка веде шкільний онлайн-урок української мови у молодшому класі. «Які листочки на деревах?» - перегукує вона гуркіт і виття сирен. «Зелені!» - відповідають хором тремтячі від страху юні голоси. «Та хоч фіолетові! – у розпачі подумки кричу слідом за ними. – Аби не червоні, як багряний від крові вчорашній тролейбус за вікном…»

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери