Щодо актуальності цієї прози варто буде зауважити, що вона буде неабияк корисна не лише «профільним» працівникам освіти, яким, по суті, можна було би присвятити «Інклюзію» Ганни Городецької. Тож нехай вона про вчительку вечірньої школи, яка тридцять років життя віддала своїй справі, але враження від її сповіді таке, що у денних школах навіть не підозрюють про світло справжньої науки. Ясна річ, педагогічної. Бо навряд чи нова українська школа, ідучи у зазвичай світле «європейське» майбуття і надаючи лише послуги з освіти (а рештою має займатися родина), навряд чи знає, що існують, виявляється, старі «українські» методи. Власне, саме ними оперує вчителька Олена Трохимівна, яка вчить українські мові та літературі дітей з «неблагополучних» родин, а віднедавна ще й  біженців.

Хоча, як саме вчить і чого? Насамперед милосердю до ближнього, влаштовуючи на роботу, вислуховуючи проблеми, відстоюючи інтереси перед начальством і батьками, які або зреклися, або їх нема. «Олена завжди казала, що потрібно працювати. Прогляда­ла вакансії, міркуючи, що й кому могло би підійти. Допома­гала влаштуватися. Коли треба, застосовувала знайомства. Говорила з батьками, які не погоджувалися, переконувала, пояснювала. Удень – робота, ввечері – школа. Перевірена схема подолання проблем».

Власне, кожен з розділів книжки – це окрема розповідь про одного з персонажів, які вдень працюють, а підвечір приходять до «вечірки», аби отримати наприкінці хоч якийсь атестат. Тридцятилітній Ромка, який досі не вміє писати. Школярка Ліля, яка випадково завагітніла. Здібна до математики Тетяна, матір трьох дітей. Мусульманські парубки Фардін і Массі, які втікали з Афганістану в США, але випадково опинилися в Україні.

І несподівано виявляється, що наша «старорежимна» Олена Трохимівна, яка на дозвіллі перечитує «Марусю Чурай», купує учням на свої гроші  фарби й олівці, вигадує для них цікаві диктанти (хоч мало хто знає навіть абетку) і складає власні навчальні плани всупереч бездушному офіціозу, більш пасує до «нової української школи», ніж будь-хто з наявних її представників. І то не лише в романі. Адже як сприймають шкільну дійсність старі її співробітники? «Зло­дії, наркомани й малолєтні прастітутки», – характеризувала нову генерацію Дора Дмитрівна, яка називала учнів тваря­ми й конченими уродами не лише позаочі, але й на уроках». З одного боку, не дивно, якщо зважити, що у вечірці здебільшого вчаться двадцятилітні парубки, які не вміють ані читати, ані писати, і яким конче потрібен атестат для «кращого життя». «– Як Вася? – запитала Олена. – Останнім часом він про­пускає уроки. – На роботу встроївся. Дорогу копає. Там дядько робить, за ним присматрює. Дома помагає. Всім нам обув помиє і по­чистить. Це його обязаность. На работу не опаздує. Маладєц, – сказав вітчим Васі, простягаючи документи сина».

З іншого боку, милосердя з терпінням і головне, професійною поведінкою ще ніхто не відміняв – ані в новій, ані в старій українській системі освіти. І з усім тим, таких вчительок ані в селі Яблуневому, як у романі, ані деінде вже немає. І не тому, що школу, за сюжетом, закривають, а через брак людей серед професіоналів.

Додамо, що крім історій про учнів, героїня роману також розповідає про своє власне життя. А це, крім тридцяти років, «несподівано» віддані професії (вчилася бо в університеті на філолога) - ще й сім років заробітчанства в Німеччини (щоб заробити на хату для родини: доньки та лінькуватого чоловіка). Були спроби там і залишитися, адже її цінували, як роботящу і чесну, і вже навіть один француз пропонував одружитися, то й кинула б минуле життя, давши собі з дочкою хоч якийсь шанс на краще майбуття. Але ні. І не лише тому, що тоді не було б роману з типово українським кінцем (тобто без гепіенду), а вийшла б з того повчальна історія про стару як світ жертовність. Іншої бо - навіть за нових часів - у нас немає. 

Ганна Городецька. Інклюзія. – К.: Темпора, 2022