Що й казати, наша нова література починається «Енеїдою» Івана Котляревського з її козакуватими троянцями… У постійному більш чи менш вдалому переосмисленні-перевдяганні подій, міфів, осіб і творів з пройдешнього й циркулює кров культури. І явище це не суто «внутрішньолітературне». Згадаймо, скільки людей по всьому світу із захватом стежили за пригодами «перелицьованих» героїв Артура Конана Дойла в теперішньому Лондоні, дивлячись серіял «Шерлок». 

Власне, «Спіймати Кайдаша» – не перша кіноспроба по-новому подивитися на класику української літератури. 2004 року «Студія 1+1» зняла серіял «Украдене щастя», сценаристи якого, Марина та Сергій Дяченки, перенесли сюжет і героїв драми Івана Франка (джерелами якої, до речі, є фольклорні перекази) в часопростір Українських Карпат середини 1990-их. Як на мене, та спроба видалася доволі вдалою. Порівнюючи «… щастя» Франка і Дяченків, варто зауважити, що разом із політичними та економічними обставинами різних історичних періодів змінилися й особливості мови героїв – так, у ній з’являється більше обсценної лексики та вульгаризмів, від чого в лінгвопуританів можуть в’янути вуха, але вона жива насамперед тим, що українська.    

Я завжди скептично ставився до попсового «перепрочитання» класики і класиків – передусім через його плакатну поверховість і незугарну карикатурність. Торік, наприклад, у київському метрополітені була виставка «Квантовий стрибок Шевченка» – на її сливе рекламних плакатах Кобзар поставав у кітчевих, часто доведених до абсурду, образах різноманітних персонажів і героїв, що засіли у «кліковій» свідомості сучасного споживача маскульту – образах реальних (як-от, музиканта рокгурту "Kiss" із висупленим язиком чи художниці-коханки Троцького Фріди Кало) та вигаданих (зокрема, Фантомаса, Кенні з м/с «Південний парк», Бендера – ро́бота-алкоголіка з м/с «Футурама» тощо). Я відреагував на це дійство вельми скептично (більше – у статті «Одяг Шевченка»: http://kroun.info/iz-pershih-vust/odyag-shevchenka/).

Щодо серіялу «Спіймати Кайдаша», знаючи «родзинки» хата-на-татного телепродукту каналу «СТБ», я спочатку теж мав певні застереження – думалося, «хоч би це не був "квантовий стрибок" Кайдашевої сім´ї». На щастя, ні. Паралелі підібрано напрочуд вдало. У повісті Івана Нечуя-Левицького змальовано українське село після скасування кріпаччини; у серіялі, знятому за сценарієм Наталії Ворожбит, – українське село після скасування колгоспів (у які, ніде правди діти, селянство заганяли яко в рабство). У Кайдашів кінця ХІХ і початку ХХІ століть збігаються характери, «нащадки» відтворюють у новій дійсності своїх архетипових «предків». Квінтесенцією серіялу загалом, уважаю, є оте «кільцеве римування» доль, себто «неодмінне повернення до того, як було» – скажімо: 

- у першій серії Лаврін повертається додому зі служби у війську, в останній – іде з дому добровольцем на фронт російсько-української війни;

- Омелько Кайдаш після втрати свого батьківського авторитету, спричиненого і потенційною зрадою дружини, і, як наслідок, алкоголізмом та подальшими сварками із синами, знову повертає повагу до себе й сприйняття іншими своєї персони яко голови родини, коли стає паралізованим – опиняється на межі життя та смерти (достоту як і стара груша, яку у дворі Кайдашів посадив іще дід, і яка довго не родила, але, залишаючись «паралізованою», символізувала дух пращурів, їхню мовчазну першість і вищість – у цьому вимушеному, а може й добровільному мовчанні Омелька і старої груші, є головна мудрість і влада); 

- Карпо на початку серіялу не вірить у те, що дитина сусідки Таньки від нього (мовляв, з багатьма гуляв і нічого ж), і наприкінці не відразу вірить у те, що його дружина Мотря вагітна від нього (виною хибний діягноз лікарів про Карпову безплідність);  

- яма, в яку потрапило колесо автівки в першій серії, ловитиме у свою «раптову» пастку аж до останньої серії, і ніхто цей недолік дороги не виправить.  

У «Кайдашах…» кожен зі своїми ґанджами, мухами та забобонами, зі своїми ямами на життєвій дорозі, і автори картини нікого не засуджують, але й нікого не ідеалізують (перефразовуючи Стендаля, ідуть із дзеркалом тим битим шляхом, не виправляючи нічиїх вад; зрештою, чують Нечуя, який писав про реалізм як про дзеркало) – глядачеві, по суті, пропонують упізнати в героях і подіях того, над ким він сміється, переглядаючи реалітішоу каналу «СТБ», тобто себе. 

Єдиним усе-таки позитивним героєм, на мою думку, є Лаврін. Звернімо увагу на його пристрасть до купання – це в прямому сенсі вияв катарсису, очищення. Тому символічним місцем у картині є озеро дорогою в Семигори. Вочевидь, саме воно, а не обійстя Кайдашів, і означає для Лавріна справжній дім – молодший Омельків син усвідомлює, що повернувся додому після армії, лише побачивши озеро, тож прожогом пірнає в нього; 

купаючись в озері, себто перебуваючи в стані духової та фізичної гармонії, він згодом зустріне й своє кохання – Мелашку, яка гулятиме берегом у бабусиному вишитому вбранні, і хоч Лаврін бачитиме її й раніше, та розгледіти любов по-справжньому зуміє лише тієї миті. Отже, Лаврінове рішення поїхати на фронт, сиріч пірнути в озеро збройного протистояння – це рішення відновити гармонію, порушену передусім зрадою коханої, а також невпинною домашньою колотнечею та військовою агресією ворога. 

І з приводу агресії Росії… Вона, російська агресія, в серіялі від самого початку – в російських попсово-«шансонних» пісеньках, які дико дисонансно лунають на дискотеках і які наспівують герої; в жорстких росіянізмах нерідко майже «креолізованого» мовлення персонажів; в росіянізованих мешканцях міст, з якими стикаються головні герої; та навіть у перекидному календарі, який показово наприкінці серіялу «українізується». Колоніялізм, постколоніялізм… Та найважливіший вияв такої агресії – те, що показав сам Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті; те, про що писали українські інтелектуали доби Романтизму, вказуючи на принципові відмінності між українцями та московитами (взяти хоч би працю Миколи Костомарова «Дві руські народності», у якій вчений доводить, що українству більше притаманний «індивідуалізм», а московству – «колективізм» ). Цей головний вияв агресії і дисгармонії – це життя «кагалом», тобто проживання кількома сім’ями в одній хаті на чолі з батьком, позасумнівним тоталітарним лідером. Я не згоден із Тамарою Гундоровою, яка пише, що в «Кайдашевій сім’ї» «Нечуй вдається майже до святотатства й піднімає руку на сакральне в українській культурі — сім’ю […]не без болю руйнує цю святиню, підкладає під неї вогонь». Іван Нечуй-Левицький не руйнує святиню сім’ї, він демонструє дисонанс чужої моделі сім’ї на українському ґрунті – моделі, природної московству. Якщо йти за Нечуєвою повістю, щойно Карпо з Мотрею переселяються, стосунки між членами родини поліпшуються. Коли відбувається наступ на автономність, незалежність сім’ї, гармонія порушується.         

Чи усвідомлять це серіяльні Кайдаші? Як бачимо, наприкінці серіялу малі діти наслідують поведінку старших, від яких одержують естафету ворожнечі – Мелащина малеча жбурляє в Мотрю груші і каміння. «Кільцеве римування доль», неодмінне повернення до того, як було. Автори серіялу навіть вдаються до прийому «руйнування четвертої стіни» (уявної стіни між актром та глядачем), коли Мелашку, яка втекла з дому до Києва, продюсери пісенного шоу представляють, покликаючись на «дивовижні збіги» в іменах і долях родини серіяльних Кайдашів із літературними героями повісті «Кайдашева сім’я»  – це момент абсурду, адже глядач мав би задуматися: «Як то Кайдаші ні разу не згадали про ці збіги у своїх діялогах? Як вони не бачили, що ступили на ті самі граблі?». Річ у тім, що пам’ять «не пам’ятає» – вона часто автоматизує наші повсякденні дії до звичних ритуалів, яких дотримувалися ще наші предки, а отже, так годиться (питання «чому вони так робили і навіщо?» переважно не виринає). Як із тою ямою на битій дорозі, в яку постійно потрапляє колесо автівки – пам’ять «не пам’ятає».  

Остання ж серія «Спіймати Кайдаша» закінчується сценою прогулянки дітвори полем назустріч сонцю. Сонцю, яке також завжди повертається до того, як було – щодня сходить і заходить. 

«Усе тече, нічого не змінюється» - таке антигераклітівське гасло одержуємо на виході.

За логікою подій, напрошується продовження – глядацька фантазія домислює картину конфлікту Лавріна з донецьким коханцем дружини, який опиниться на іншому боці, під час військових дій на сході. Що керуватиме тоді Лавріном? Чи не зруйнує він жагою помсти гармонію, намагаючись відновити яку, пірнув в озеро війни. 

За гру акторів акторам і режисерові – браво! Операторська робота пречудова. Але про це можуть більше сказати вже кінокритики.