«У самозреченні творящі»(2017)– так назвав я свою збірку житійних катренів. І, певно, іншої назви вона й не могла мати (хіба варіаційно – «У самозреченні творящім»), бо поетично стягнула на себе ідею відмови од тіла задля розвитку і звільнення духу. 

Здавалось би – нащо? Навіщо людині (ще, либонь, найдавнішій), більш-менш знаючи або здогадуючись про важливість і можливість бодай відносної гармонії між своїми тілом і духом, утручатися у стосунки між ними на боці другого? Чи не тому, що дух ненамацальний, делікатний, чутливо-полохливий, а отже, попри всю відому вразливість тіла, захищений не так надійно, як воно. Від кого/чого? – Та насамперед від самого тіла, що в людині концентрується й від людини розпросторюється навсібіч. Включно з речовою природою. Засадничо тіло здатне поглинати собі подібного, самообмежуючись лише моментами перетравлення. В багатьох відношеннях. Ні, дух не слабший за свого антагоніста, але він, також засадничо, не здатний обтяжувати й переобтяжувати  буття; натомість підносить його над інстинктивною щоденністю, перейнятий цим постійно і, як добровільний настирливий рятувальник, не раз дістає… відмову.

Тому-то людина свідома не може не сприяти вивільненню і праці свого духу, як і чужого. Споконвіків аскеза, своєрідна  практика власного тілесного обмеження, супроводжує нас. Еллінські Діогени і спартанці, Сократи і  стоїки – яскраві творці аскетичного способу життя. Християнство возвело самообмеження до надпотужного інструменту осягнення благодаті, Божого ідеалу. 

Народження у гріху, житейське помноження свого гріха аж до найтяжчого, богонадхнена постанова відкинутись од усього грішного, наполегливий змаг із власною тілесністю і перемога над нею, щоденне пробування в непорочності до скону, ненастанне помноження світового добра мудрістю свого чину, думки та слова – ось типовий шлях земної святості. Прикладів більш ніж достатньо: християнський річний календар аж сочиться кров’ю й потом сотень святих. Це герої Великої, Найбільшої священної війни, бо перемогли себе, і могли вже вмирати (навіть радо!) на священній війні малій, найменшій (скажімо, просто ставши на шляху завойовника-супостата), і не раз умирали. 

Так осягалося людський – від Бога – ідеал. Я написав про звільнення духу, того, що зійшов, що дарований нам при хрещенні, від вериг тіла. Але йдеться і про вигнання духів тілесності – з ряду тих, які виходять, щоб не повертатися, та саме злих поверненців між найнижчими. Їх ще називаємо емоціями, образою, заздрістю, гординею, змислами тощо. Вони витворюють стан душевного неспокою, пригнічують, убивають людину фізично й морально (не знаю, що вважати страшнішим – перше чи друге). Спочатку нашіптують про вседозволеність, а потім волають про непрощенність. Здатні повертатись у єство, як руйнівні хвилі прибою на низьке заселене побережжя, – якщо їх не стримувати хвилерізами власної волі: не буквально тікати від гріха, не прихищати антидумок, не притримувати свого язика, не переїдатися-перепиватися, не пірнати у речовість, не потурати своїй фізіології…

Знаємо, що житійні мандрівці до Божого ідеалу, поборюючи себе, вдавалися до посту, молитви, нечуваної строгості в покірності, холоді, спеці, голоді, чорній праці та інших труднощах – і диявол, що насилає духів тілесності, відступав. І біографії подвижників-християн уже за їхнього життя ставали легендарними, сиріч житіями. Вони причетні до витворення багатьох здобутків земної / зовнішньо-поземної цивілізації (монастирі, собори, ікони, книги тощо), але найбільше – до накопичення й утримання в часі цивілізації внутрішньої, простовисної. Цивілізованості! Звісно, це могло бути у гроні таких цілей, як самовдосконалення, релігійний прогрес, усебічний розвій краян тощо. Це не раз ставало предметом захоплення, навіть сильних цього світу; надто ж, коли святі, при житті чи по смерті, чинили чуда. Однак усе це покриває надціль, мета – стати угодними Вседержителю і Його Синові. 

То було, є і буде нечуване зречення задля майбутнього нечуваного набуття.

Житійні, отже, завжди творили шлях спасіння, для себе й інших: відсуваючи себе, підтримуючи інших у їхніх духовних потребах. Така творчість – велика заслуга перед Господом. А що ж інші, другі? Невже ніколи не бажали стати першими? В усі часи бажали, бажають і бажатимуть! За Божою настановою, у цьому світі кожному слід спасатися насамперед якнайкращим сповненням свого життєвого чину. Чи то дітородження й виховання дитини, чи то перша-ліпша професія. (З огляду на якість виконання нема професій ліпших і гірших, а найкраще і є найкращим – завжди узгоджене зі вселенно-космічним ладом). Не одному світському достойникові цього виявлялося мало: запалавши спрагою подвижництва у вірі, люди йшли спасатися в монастир, у пустелю. 

Проте серед них небагато людей мистецтва, осіб, дуже тісно пов’язаних із процесом творчості, для яких творчість стала власне професією. Чому? Чи не тому, що ці особистості завжди залишалися при високому праві на реалізацію свого мистецького дару, таланту, що й формує життєвий талан; створюючи мисленно-душевні світи, часто давали людині шанс порятунку од світу, аж до мерзоти реального. А щоби писати, малювати тощо, мусили і бути в цьому світі, і хоч якось дбати про свій фізичний стан, власне про тіло. І все ж їхнє самообмеження, назву його творчим, становить своєрідний феномен в історії людської культури й духовності; воно часто межувало зі самозреченням, про яке йшлося вище, а то й ставало ним. Прикладів чимало. Хоч не так багато, як би праглося. Бо явна перевага жертовності й позитивного наставлення в більшості творчого люду планети, чого нема, могла б схилити шальку в бік цивілізаційних змін на краще. І в такому разі митці мали б не просто відбивати, керуючись ним, інтереси людського розмаїття, а відбивати високі інтереси людства, перепускаючи їх через призму ненастанно нових, нестандартних художніх форм та засобів. 

Творчому самообмеженню притаманно чимало рис самообмеження житійного; час, простір, умови мешкання й харчування, самота, немаєтність тощо – все, як і в ньому, може сягати краю, все, як і в ньому, може бути спрямоване на спасіння, але більшою, можливо, мірою інших, аніж себе. Спасіння через відновлення мистецькими засобами ладу й гармонії. Граничне наближення до них, як, зрештою, й до Всевишнього! 

Опір світового руїнництва навіть спробам мистецького ладування завжди потужний; виявляється він передовсім у несприйнятті й відторгненні, скажімо, нетипово-глибшого художнього тексту на всіх рівнях – від найближчих родичів до видавничого редактора і професора-літературознавця, що зумовлює нездорову конкуренцію між самими письменниками і безліч заморок у їхніх стосунках із читачами, а відтак – суспільно-владне упослідження літературного таланту. Цей опір письменникові не поступається бісівському насланню на правдивого аскета. Не випадково ж самообмеження щодо жінки й сім’ї, своєрідне дівицтво, хай і часткове, для багатьох із них стає єдиною запорукою вистояти. Вистояти і писати далі. Кажуть, що найкращі автори стали такими, сублімуючи свою сексуальну енергію в літературну творчість. Може, й так, але я б казав радше про сублімацію в художній твір особистого часу і думання… 

З усього цього й іншого висновую: творче самообмеження, навіть самозречення, з одного боку, ніби взорується, на крок відстаючи, за самозреченням житійним, а з другого боку – становить, сказати б, свій окремішній спасенний цикл. (Про його переваги можна мовити лише в кожному конкретному випадку, адже розмаїття у творчості є матрицею культури). Чи воно саме так – залежить від щирості, талановитості й цільності автора-творця.

Моя збірка житійних катренів «У самозреченні творящі» значною мірою сфокусувала викладені вище тенденції, хоч я, надто не комбінуючи й не поетизуючи, просто йшов за святожитійною канвою в історії християнства. Мені важливо пересвідчитися, що міра мого особистого самообмеження-самозречення, доведена аж до цих віршів про святість, не є показником духовного краю, за яким розпочнеться своєрідний зворотній відлік. Мені важливо йти вперед – не втрачаючи ні себе, ні відчуття Всевишнього.