Похмурий суботній ранок, якого ще з учорашнього теплого вечора ніхто не сподівався бачити таким. Поспішаю вулицею до готелю «Панорама», де на мене чекає той, хто привіз до Львова раптовий холод – Яцек Дукай, автор роману «Крига» (2007). Письменник нагороджений багатьма літературними відзнаками, зокрема преміями ім. Януша Зайдля – шість разів! (висунутий на неї одинадцять!), «Сфінкс» (2008), ім. Єжі Жулавського (2008), Літературною премією Євросоюзу (2009). Заходжу до холу, назустріч з дивану встає високий усміхнений чоловік, в потиску руки відчувається суха впевненість. Ми їдемо на львівське «Суспільне ТВ», ще ранній ранок, місто ще майже спить, сонні охоронці з прохідної довго розпитують наші прізвища, прокручують турнікет – і ми всередині. Як з-під землі зʼявляється заклопотаний Андрій Павлишин, майже на ходу завʼязує шнурівки, паралельно дискутує з Яцеком про жанр «Криги», як завжди найцікавіше – за кадром, в коридорі. До нас виходить усміхнена яскрава дівчина-ведуча, ми усміхаємося у відповідь на її, звичний для неї жест. Учасники програми заходять до студії, і – процес пішов. З перекладачкою ми стежимо за розмовою з екрану телевізора. Дукай справляє враження Гулівера, який випадково опинився серед швидкої мови, серед безладу рваних думок. І все це він поглинає дивовижним монологічним мисленням, розлогою литою мовою, яка не реагує на швидкий подразник. Коріння цієї мови в серйозній освіті. Я вже згодом збагнув, що переді мною сидить філософ. Філософ, який працює художником, який бачить як художник.

Ми зупиняємось поснідати десь біля Ратуші, Дукай говорить про свій наступний роман, який ось-ось по-стає. Моделі майбутнього у формах цього майбутнього. Функціонально це зовсім інші системи, коли майбутнє розкривається не через старі літературні моделі футурологічних романів. Та про це іншим разом. Говорить стримано, майже не чує зустрічних питань, що вклинюються в його оповідь. І це з часом підкорює, змушує його слухати, змушує бути на його хвилі, як різко не хотілося би спинити, урвати питанням, яке роздирає зсередини. Серед нас була дівчина-перекладач, яка спершу ліниво бавилася серветкою, та згодом, за кілька хвиль, її увага потрапила під вплив письменника. Ми слухаємо про антропологічні зміни в людині, в її свідомості. Здіймається вітер.

Автограф-сесія в Палаці Мистецтв, на нашому стенді видавництва «Астролябія» шикується невеличка черга тих, хто вже чув про творчість Яцека Дукая. Розмови в Україні про цього автора тривають виключно довкола сфери фантастики, що є цілком природно, але заразом і цілком несправедливо. Таке обмеження забирає у інших читачів можливість потрапляти у тенета рефлексій автора, в яких світ відкривається по-новому. З появою перекладу роману «Крига», що його виконав Андрій Павлишин, думається, коло українського читача виразно розростеться – у цьому творі фантастичний елемент існує як домінуюча жанрова складова, але тут представлено світ на раціональних засадах. Людині в просторі роману дуже зручно, вона автоматично розуміє світ, в якому перебувають герої. На стенді Яцек жартує зі своїми новими фанами, неохоче фотографується. Знаю дуже небагатьох сучасних літераторів, які свідомо уникають публічності, соціальних мереж. Дукай один з таких.

Наступного дня презентація книги – в приміщенні львівського Прес-клубу тісно через відвідувачів. Починається густа, насичена, інтересна розмова про жанрову природу роману, про те, як бачить його сам автор. Каскад запитань від модератора Володимира Арєнєва, який у жанрі фантастики, наче риба у воді. Говорять про стильові особливості роману, про можливість історії в романі, коли жанр пропонує свою візію видуманого минулого. Дукай особливу увагу приділяє мові твору. Його метамовні пасажі на цій зустрічі розгорнуться вже завтра, на спеціально влаштованому видавництвом «Астролябія» заході − «Антропологічна революція: публічна розмова з польським автором Яцеком Дукаєм». «Кригу» насправді написано на стику багатьох інтересів. Такий мультидисциплінарний підхід продиктовано насамперед творчими інтенціями автора, який в романі охоплює величезний світ, в якому, як у доброму епічному наративі, завжди твориться напруга між людиною і людьми. Роман цей − місце дотику культурології, антропології, філософії, логіки, альтернативної історії, фантастики, фізики, математики. Усіх ознак я просто не назву. Дуже-дуже віддалено, в плані самої структурно-композиційної моделі, він скидається на «Сонячну машину» нашого Володимира Винниченка. В центрі оповіді знаходиться метафора (сонячна машина у Винниченка, тунгуський метеорит у Дукая), яка перетворює суспільну модель. В актах цих перетворень по-новому відкривається система існування людства як такого, увиразнюються механізми поведінки людей. У цій розмові може скластися враження, що роман цей більше схожий на філософський трактат, в якому головними гравцями виступають не люди, а ідеї. Та насправді це далеко не так. Яцеку Дукаю вдається дуже симетрично балансувати між теоретичними системами та дуже яскравими, рельєфно виписаними героями. Психологізм роману постає тут насамперед через розглиблених, дуже живих персонажів, яких ми можемо повсякчас бачити у близькій до нас реальності. Іноді просто хочеться цитувати і цитувати автора, який підкуповує своїм вмінням вглядатися в людське єство, бачити його, розуміти. Роман цей дуже відкритий для феноменологічного читання, відкритий до розмови із ним. Його можна читати і як антиросійський твір зокрема, позаяк основним полем дії твору постає заморожена ментально Росія, в якій не відбулося ні Першої світової війни, ні революції. Сибір, в якому зіштовхнулися різні політичні сили, що прагнуть контролювати дуже цінні копалини цієї землі, є місцем великих інтриг, великої любові та вбивств. Догматизм та ортодоксальність людей цього суворого краю, який розчавлює слабких і дарує насолоду сильним, Росія у всіх її ментально не зрозумілих викликах – вся тут. Круті характери, які немов повертаються до нас зі сторінок Джека Лондона, з його повістин про старателів Аляски, але виконані вони вже в сучасній різкій, рельєфній манері, наближені до нашого сприйняття через емпатію, що передає слово.

«Крига» в українській культурі задає своєрідний темп, який наш літературний процес поволі втрачає. Культура писання Великого наративу, що оживає образами у Великому романі, в просторі нашої літератури згасає. Масштаб Великого роману стискається, епоха Валерія Шевчука, який змушує читача мислити великими пластами думок, великими групами персонажів, утримувати в голові алгоритми його стильових пошуків, поволі, але таки минає. Натомість від наших романістів здебільшого ми отримуємо повісті, які вперто називаємо романами. «Крига» Дукая – безпосередній доказ того, що цей обʼємний жанр, за умови серйозного ідейно-смислового оновлення, триматиме і далі на собі літературний світ. «Крига» − 1500 сторінок густого письма, наснаженого складними рефлексіями про імморалізм. У перших двох частинах особливо прозирає основна теза Артура Шопенгауера, що лягла в основу модерного світогляду – «Світ є таким, яким ми його собі уявляємо». Власне альтернативна історія і постає тут як можливість бачити минуле таким, яким автор хоче його бачити, яке дає можливість прописати в ньому саме таку ідею роману.

Дискусія про антропологічну революцію, повʼязану зі зміною швидкості передачі інформації, зі зміною вербальної природи мови на візуальну, дала можливість слухачам ширше поглянути на письменника. Яцек Дукай, окрім романних форм, працює також у жанрі есеїстики, де торкається проблем мови, її змін в процесі цивілізації, її рух протягом 5,5 тис. років. Мова йшла про те, що станом на тепер картинка заступає слово, в передачі інформації люди все менше використовують власне писемну мову. Зникає звичне колись листування з розлогими описами, які вимагали від людини зосередженості, певної внутрішньої координації між рукою та думкою. В електронних книжках тепер закладаються цілі мапи для відстеження вулиць, якими ходить герой. Все це зовсім по-іншому впливає на уяву, змінюючи її зсередини як складову свідомості. І в результаті все це призводить до антропологічних змін.

Наступного дня, по дорозі в Дрогобич, в машині, ми з Дукаєм та Агатою Тушинською слухаємо цікаву лекцію Андрія Павлишина, який знає про Львів те, чого ніколи не почуєш на лекціях з історії міста, наче він знає історію кожного будинку, кожного закутку. Підсумовує розповідь іронічною, а чи й просто веселою тезою. Дорога пролітає миттю. Дукай зустрічається зі своїми майбутніми читачами у бібліотеці ім. Вʼячеслава Чорновола. Триває розмова про концепт роману. Андрій Павлишин розповідає про особливості перекладу. І тут насправді є про що говорити. Мова роману складна, автор використовує старопольські елементи, німецьку, англійську, французьку, латинь, старогрецьку. Робота перекладача тут неймовірно титанічна. А крім того, Андрій Павлишин перекладав роман не просто на сучасну українську мову, він перекладав її на мову початку ХХ-го століття, на мову Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова, Володимира Винниченка, на мову газети «Рада». Думається, що студії з перекладознавства ще чигають на цей роман. Опісля – прогулянка Дрогобичем, пізнім вечором вертаємося до Львова. Дорогою говоримо про Івана Франка, про Маршалла Маклюена, його теорію поразки аудіо культури в сучасному масмедійному світі. Завтра Дукай летітиме додому, але перед тим, зранку, ще розмова з Галиною Крук. Ми сідаємо зручніше, біля вікна, в одному з львівських кафе – нам видно дахи старого міста, включаємо диктофон і слухаємо про те, як вигук оформлювався у мовну структуру в прадавніх часах, як це можна розгадувати тепер через відбитки мозку на внутрішній стороні людського черепа. Дукай вражає своїми знаннями з антропології, філософії мови. Сперечаємося з ним з приводу «обʼєктивності» фотокамери, наполягаючи на тому, що за обʼєктивом завжди знаходиться субʼєкт. Не розповідатиму тут більше – інтервʼю незабаром має зʼявитися у мережі.

Яцек Дукай письменник, який перебуває в думанні практично увесь час. За обідом, перед самим вильотом розмова тривала і далі. Я приглядався і зрозумів, що він наче закривається від світу своїми думками, вони екраном стають між ним і реальністю. Олег Фешовець, директор видавництва «Астролябія», прощаючись з Дукаєм, сказав про подальшу співпрацю, про те, що український читач потребує письма такого кшталту. Цей письменник буде належно оцінений у нас не лишень колом любителів фантастики, а й тими, хто любить цікаве добротне письмо, в якому світ відкривається по-іншому. Висловлені Яцеком Дукаєм думки про свою роботу, найкраще характеризують його як автора хороших текстів: «Для чого робити щось, коли ми з самого початку знаємо, що це нам вдасться». І в цій тезі закладено відчуття постійного ризику автора не дійти до сподіваного фіналу, тривку і складну внутрішню роботу насамперед над самим собою.

По дорозі до летовища йшов сильний дощ, лиш коли я відпровадив його до зали очікування, ми потиснули руки і – виглянуло усміхнене сонце. Автор «Криги» забрав холод із собою.